Незручна історія українського театру: як шістдесятники та експериментатори 90-х підривали офіційну радянську сцену

Альтернативний, експериментальний, незалежний, неформальний, андеграундний, студійний, аматорський – як його тільки не називали! Театр, що не вкладався у систему радянських та пострадянських державних сцен, спадок яких Україна не може здолати досі. Попри те, що вже 32 роки є незалежною. 

Державні українські театри переповнені старими радянськими "кадрами", а їх репертуари і постановки досі тримаються в межах провінціалізму і фолькльоризму, який українській культурі визначили в російській метрополії. Попри величезний попит на новий українських театр, що демонструє публіка від початку повномасштабного вторгнення.

За умов здорового театрального процесу авангард стає рушієм змін та мейнстрімом. Але це не про наш театр. В Україні, за поодинокими включеннями, повторюється абортування процесів, які могли б зробити українську сцену самобутнім гравцем на міжнародній театральній арені і мистецтвом українських інтелектуальних еліт.

Складати відповідальність за це лише на агресивну імперську політику північного сусіда вже не випадає, хоча витоки цього явища родом звідти. Державний театр та освіта залишається однією з найменш реформованих сфер суспільства. Чому він виявився настільки резистентним до багатьох соціальних змін та викликів? І які ідеї аванграду та досвіди варті того, щоб формувати наше майбутнє?

На це питання спеціально для УП Культура шукає відповідь дослідниця українського театру Марія Ясінська. Цей нарис присвячено пам'яті Анатолія Черкова – методолога, педагога, натхненника кількох поколінь українського альтернативного театру. Людині, яка органічно не могла вписатися у офіційний театральний світ і творила київське театральне підпілля – явище, про яке не видано жодного комплексного дослідження. Анатолій Черков пішов з життя наприкінці січня 2024 року.

“Коли у Москві стрижуть нігті – у Києві рубають руки”

Парадоксальним чином розсадники вільнодумства часом народжувалися “під патронатом” самого комсомолу, який мав контролювати всю мистецьку та культурну діяльність – зокрема і роботу студій. Так Клуб творчої молоді, реєструють за ініціативою ЦК ЛКСМУ у 1960 році.

КTМ – чи не найбільш успішніший проєкт української “альтернативи”, адже режиссура його засновника Леся Танюка вийшла далеко за межі коробки сцени. Іван Дзюба, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Леонід Грабовський, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Олесь Бердник, Станіслав Тельнюк, Сергій Параджанов, Алла Горська, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко – завдяки цій вибуховій концентрації українських мистецьких еліт Клуб природнім чином мав той рівень мультидисциплінарності, про який сучасним мистецьким установам залишається лише мріяти.

Театральна секція КТМ була лише одні єю з п’яти. Ще були  письменницька, художня, музична та кіносекція. Сам поділ на секції був умовним. Джазовий ансамбль, читання віршів на квартирах і у творчих майстернях художників, дебати, вечірки, перекладацька діяльність, вуличні маніфестації, музичні виступи, колядування, групові поїздки з метою вивчення занедбаних пам’яток української спадщини, літературні вечори, вистави та політична активність... Діяльність КТМ блискавично швидко та різомно пронизує українське культурне життя, створюючі осередки у Львові, Харкові, Одесі та Дніпрі.

Якщо “експерименти” Курбаса закінчуються його розстрілом в урочищі Сандармох, “шістдесятники” не просто офіційно оголосили себе наступниками “Розстріляного відродження”. Паралельно з мистецькою діяльністю КТМ веде діяльність політичну, розслідує та змушує владу оприлюднити захоронення жертв НКВД у Биківні. Це поховання першими відкривають Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко. 

У репетиціях КТМ-івської студійної вистави молодого Танюка брав участь молодий В’ячеслав Чорновіл. "Я таких гадiв топив у сiмнадцятiм году!” - шипів на Танюка під час навчання у київському театральному інституті директор інституту Семен Ткаченко.

Режисер Лесь Танюк діяв і на офіційній сцені. Але радянська влада закрила усі три його українські вистави ще перед прем’єрою. Хоча квитки на деякі з них були розкуплені на 10 показів наперед. Від арешту, наказ про який вже вийшов, режисера врятувало запрошення до Москви ініційоване впливовим російським драматургом Сергієм Розовим.

“Він був занадто тонким для цієї машини”

Інший герой нашого невеличкого нарису Анатолій Черков повертається до Києва після навчання і відкриває свою першу студію у 1977 році. Зв’язків з рухом шістдесятників Черков на мав. Проте, це саме той рік, коли було репресовано наймолодших шестидесятників – засновників Української Гельсінської Групи. Подія, що знаменувала остаточне закріплення в Україні застійної епохи Брежнєва.

Тим не менше, афіша його “Української робітні” у переважно російськомовному Києві являє вишукану мандалу з українських та західних текстів: "На полі крові" та "Прощання" Лесі Українки, "Тихого вечора" Олександра Олеся, "Стефаник – Тичина", "Людський голос" Жана Кокто, "Вечір" Наталії Чечель, "Остання стрічка Краппа" Самюеля Беккета, "Йерма" Гарсіа Лорки. 

Проте Черкова мало цікавило створення вистав у їх класичному розумінні. Усе життя він розробляв систему поліфонічної імпровізації і перш за все його цікавила поява в Україні вільномислячої театральної молоді. Виховання свідомості, яка здатна усвідомлюючи різноманіття практик та систем обирати свій шлях. Свідомості, з якою цікаво бути у діалозі. 

За 47 років через студії Черкова пройшла вражаюча кількість людей. Серед них режисери Влад Троїцький, Алла Заманська, Анатолій Нейолов, рок-музикант Олег Скрипка і багато-багато інших. Найяскравіший спалах активностей студій припав на 80-90-ті роки. Покази “Української Робітні”, “Інституту театру” та “Студії поліфонічної і конструктивної імпровізації імені Тані Голубенцевої» збирали повні зали молоді. 

У підвалинах театру Черкова дійсно лежала не лише інша театральна оптика, але й інша етика, яка випереджала свій час. Вона лише зараз починає вводитись як норма у театрі європейському – створення простору без звичних традиційному театру ієрархій режисер-актор, корифей-початківець. 

Чому професійна діяльність Анатолія Черкова, що тривала десятиліттями, залишилася у форматі студій, чому він не став засновником театру? Як настільки значна фігура опинилася в становищі маргінала і про неї майже не знають люди нового покоління? По-перше, через економічну кризу 90-х, яка обнулила амбіції митців. Мало кому з цього покоління вдалося стати успішним продюсером своїх творчих пошуків. 

По-друге, через винятковий консерватизм театральної номенклатури того часу. Після 1991 року, в новій Україні, вже відкритій світу, міг виникнути новий театральний мейнстрім – сучасний. Якби, наприклад, Анатолія Черкова запросили викладати в Київський театральний інститут, але це було уявити неможливо.

Планета Черкова не була єдиною у Києві 80-х початку 90-х років. Саме в цей час сповнені ентузіазму, нових ідей та технологій в Україну після навчання в Москві вертаються учні всесвітньо відомого реформатора театру Анатолія Васильєва: Юрій Яценко, Володимир Кучинський, Валерій Більченко, Олег Ліпцин. Це період перебудови і початок незалежності. Повітря сповнене надіями на краще та передчуттям перемін. 

Проте вижити в українському театральному ландшафті з усієї генерації молодих геніїв вдається лише у Львові театру Володимира Кучинського. У 1988 році він разом з бунтівною групою акторів, які звільнилися з театру Заньковецької отримують власне приміщення і виникає Львівський театр Курбаса. Столична історія розвивалася більш драматично і вартує окремого нарису...