Кіно нової реальності: що подивитися на 17-му Одеському міжнародному кінофестивалі

Цьогоріч Одеський міжнародний кінофестиваль відбувається вже 17-й раз – і втретє в Києві. З 27 серпня по 4 вересня кінотеатри "Жовтень" та "Оскар" стануть головними фестивальними майданчиками. Тут можна буде переглянути стрічки з Національної та Міжнародної конкурсних програм, а також відвідати спеціальні покази. Тим часом для кінопрофесіоналів в "Оскарі" розгорнеться секція Film Industry Office із традиційними пітчингами.

Докладніше про головні події ОМКФ-2026 читайте в матеріалі УП.Культура.

Кіно нової реальності

Це перший ОМКФ, де зібрані стрічки, що постали в новій реальності повномасштабної війни – за правилами конкурсу до участі допускалися лише роботи, завершені у 2025 або 2026 році. Тож три з чотирьох прем'єр ігрової програми національного конкурсу – "За Перемогу!" Валентина Васяновича, "Крила" Ани Роші де Соузи та "Мрія Кіри" Дениса Колеснікова – це художні рефлексії щодо травматичного досвіду війни, повоєнного майбутнього України, еміграції та пошуку нового дому.

Прем'єру нової роботи Валентина Васяновича називають однією з найочікуваніших подій фестивалю. Режисер гучної "Атлантиди" знову зняв антиутопію, і знову в його пильному, неупередженому об'єктиві – повоєнне майбутнє України. Але якщо в "Атлантиді" Васянович досліджував глобальну індустріальну та екологічну катастрофу, то в новій стрічці фокус звузився до меж особистої драми.

Згідно із синопсисом, "За Перемогу!" розповідає історію режисера (його роль виконав сам Васянович), який залишився в Україні, тоді як його дружина й донька вже кілька років мешкають у Відні і не бачать сенсу повертатися додому.

Васянович своєю стрічкою знову влучає у найболючіший нерв українського суспільства, цього разу створюючи кіно про невидимі лінії фронту, які пролягають крізь родини. Та попри вочевидь автобіографічні мотиви, у житті автора все завершилося хепі-ендом: як сам Васянович зізнався в одному з інтерв'ю, його сім'я повернулася додому.

Міжнародна програма: жіноча сила та європейський егоїзм

Якщо в основному конкурсі представлені фільми, що осмислюють досвід війни, історичну пам'ять та спроби уявити наше повоєнне майбутнє, то міжнародний конкурс додає ще один тематичний пласт. Це історії жіночих доль у різні епохи, побудовані навколо кохання, емоційного досвіду, вразливості, сили та здатності вистояти за будь-яких обставин. До програми ввійшли роботи режисерів з Європи, а також Північної та Південної Америки.

Із 14 стрічок міжнародної програми особливу увагу привертають три. Насамперед це "Сука" (La Perra) Домінги Сотомайор – знакової постаті латиноамериканського авторського кінематографа, чиї роботи здобували нагороди в Роттердамі й Локарно. Прем'єра "Суки" пройшла цього року в межах паралельної каннської програми "Двотижневик режисерів".

Це історія Сільвії, яка мешкає на відкритому всім вітрам чилійському острові. У центрі фільму – скорбота, провина, самотність і дивний зв'язок жінки із собакою, яку вона підбирає після того, як рибалки рятують тварину з моря. Сотомайор вибудовує свою кіномову довкола ландшафту, що стає самостійним персонажем фільму, а також звуку, тіла та недомовленості.

Найполітичніший фільм міжнародного конкурсу – "Брудні гроші – білі ночі" (Black Money for White Nights) Крістіни Грозевої та Петара Вилчанова. За сюжетом, болгарське подружжя відкладає кошти на поїздку до Санкт-Петербурга – подивитися на білі ночі. Із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну туристична фірма зникає разом з їхніми заощадженнями, і поступово руйнується не лише відпустка, а й стосунки між подружжям та їхні уявлення про власні моральні орієнтири.

Це фірмовий прийом для картин Грозевої та Вилчанова: велика політика втручається в життя пересічної людини через її дріб'язкові інтереси. Критики вже охрестили цю роботу гострою сатирою на егоїзм "аполітичного" європейського середнього класу.

"Як удома" (Feels Like Home) Ґабора Холтаї показує, як жанрове кіно може стати політичним висловлюванням, не перетворюючись при цьому на політичний памфлет. Стрічка починається як сюрреалістичний трилер: жінку викрадають, привозять до чужого будинку й переконують, що вона – давно зникла донька цієї родини. Аби вижити, героїня змушена грати цю роль. Втім, поступово історія про божевільну сімейку перетворюється на модель функціонування авторитарної держави.

FIPRESCI прямо прочитала фільм як політичну алегорію сучасної Угорщини та авторитаризму: брехня стає реальністю, коли більшість погоджується вважати її такою.

Класики, сучасники та діаспора в документальній секції

Ще одна вагома подія фестивалю – масштабний українсько-канадський документальний проєкт режисерки Дар'ї Саричевої "Відстань до Незалежності". Фільм фокусується на останніх місяцях агонії Радянського Союзу – добі, яку автори фільму називають 99 вирішальними днями між проголошенням незалежності 24 серпня та референдумом 1 грудня.

Стрічка нагадує, що Незалежність могла просто не відбутися: у березні 1991 року 70,2% учасників референдуму в Україні проголосували за збереження СРСР, а після серпневого путчу Київ опинився під реальною загрозою силового втручання Москви, коли до Борисполя було перекинуто 28 літаків зі спецназом, а над Верховною Радою з'явилися військові вертольоти. У фокусі уваги фільму – українці з Канади та США, які приїздили до тоді ще радянської України та агітували людей підтримати Незалежність.

У контексті того, як українське документальне кіно переосмислює культурну пам'ять країни, не менш важлива прем'єра – фільм-розслідування Марії Головацької "Справа артиста. Сергій Лифар". Славетний танцівник і балетмейстер видається чи не ідеальним об'єктом для такого переосмислення. Ким є для нас сьогодні людина, яка народилася в Києві, зробила кар'єру у Франції, опинилася між двома тоталітарними системами й усе життя намагалася зберегти власну культурну ідентичність? Самі творці фільму вважають, що біографія Лифаря цілком тягне на багатосерійний пригодницький серіал.

Не менш важливою подією документальної секції 17-го ОМКФ стала ретроспектива класика української документалістики Сергія Буковського. Розпочавши ще за часів Перебудови, сьогодні Буковський залишився одним із небагатьох українських кінодокументалістів свого покоління, хто працює й досі, а його творчий доробок сягає чотирьох десятків стрічок.

У ретроспективі ОМКФ можна буде побачити як ранні роботи майстра – "Завтра свято" (1987), сатиричне спостереження за буднями працівниць Морозівської птахофабрики на Київщині, яке через звинувачення в "наклепі на радянську дійсність" сім місяців не допускали до прокату, – так і "Сон" (1989), фільм про долю сіл над Дніпром, змінених радянським будівництвом каскаду гідроелектростанцій, у якому Буковський уперше звертається до замовчуваної теми Голодомору.

Також покажуть останню наразі роботу Буковського "Іван і Марта", яка завершуватиме ретроспективу. Ця стрічка 2023 року розповідає історію подружжя українського дисидента Івана Дзюби та його дружини.

Не тільки війна

Єдиний повнометражний конкурсний фільм, що випадає з фестивальної концепції дослідження війни, еміграції та пам'яті, – це "Соліст" уродженця Маріуполя Сергія Сторожева. До того ж це єдина конкурсна картина, створення якої стартувало ще до повномасштабного вторгнення: загалом її виробництво розтягнулося на 10 років.

Ідею сюжету підказав кінодокументалісту Сергію Сторожеву видатний польський режисер Кшиштоф Зануссі, до того ж історія має реального прототипа. За синопсисом, "Соліст" – це фільм про актора регіонального театру, який змушений працювати "підставним пацієнтом" у психіатричних лікарнях: таким чином студенти-медики вчаться розпізнавати психічні захворювання.

Головний герой у виконанні Олександра Яреми використовує чужу вразливість як матеріал для своєї гри – а згодом стикається з невідворотними наслідками, коли межа між акторством та реальним життям починає стиратися. Історія про другий шанс, людську гідність і силу співпереживання поступово змінює не лише самого героя, а й життя тих, хто його оточує.

Якщо "Соліст" виявиться для його авторів творчим успіхом, цей фільм може допомогти українському кіно вийти за межі "кіно про травму" і повернутися до більш універсальної людської драматургії, не заперечуючи при цьому реальності війни.

Також під час фестивалю відбудеться прем'єра іронічної кримінальної комедії режисера Саші Литвиненка "Добре, що мама не знає". У стрічці свою останню роль зіграв Павло Лі – український актор, телеведучий та режисер, який із початком повномасштабного вторгнення приєднався до Сил оборони України. Він загинув у березні 2022 року в Ірпені.

Хто судитиме

Переможців Національної конкурсної програми визначать у номінаціях "Найкращий український ігровий повнометражний фільм" та "Найкращий український документальний повнометражний фільм". Окремо визначать володаря диплома Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI.

У журі національного і міжнародного конкурсів та FIPRESCI цього року увійшли, серед іншого, шведський кінопродюсер Фредді Олссон, українська кінопродюсерка Наталія Лібет, боснійський режисер і сценарист Даніс Тановіч та український режисер і сценарист Павло Остріков. Його фільм "Ти – космос" отримав Гран-прі ОМКФ 2025 року, а також статуетку "Золотий Дюк", грошову премію у розмірі 75 тисяч гривень та спеціальний диплом Міжнародного журі.

Серед найвідоміших робіт Фредді Олссона – фільм польського режисера Леха Маєвського "Млин і хрест" 2011 року із Шарлоттою Ремплінґ та Рутґером Гауером у головних ролях. Це історична реконструкція створення Пітером Брейгелем Старшим полотна "Шлях на Голгофу" (1564).

У продюсерському доробку співзасновниці української продюсерської компанії 2Brave Productions Наталії Лібет – фільми, представлені та відзначені на провідних міжнародних кінофестивалях. Зокрема "Стоп-Земля" Катерини Горностай, яку нагородили "Кришталевим ведмедем" на Berlinale-2021.

А один із найбільш відомих у світі кінематографістів Боснії і Герцеговини Даніс Тановіч отримав за свій дебютний повнометражний фільм "Нічия земля" (2001) нагороду за найкращий сценарій Каннського кінофестивалю, а також премії "Оскар" та "Золотий глобус" як найкращий іншомовний фільм, залишивши позаду головного фаворита року – стрічку Жана-П'єра Жене "Амелі". Показово, що "Нічия земля" – це антивоєнна трагікомедія, дія якої розгортається у розпал Боснійської війни 1993 року.