Слідами Тарантіно: український кримінальний нуар "Добре, що мама не знає"
Цього фільму могло й не статися. У березні 2022 року режисер Саша Литвиненко та його брат, продюсер Євген Литвиненко опинилися в окупованій Бучі. З ними були диски з матеріалом "Добре, що мама не знає". На щастя, усі вижили, матеріал уцілів.
Хоча й зроблений в умовах війни, цей фільм не про війну, а про афери, безчестя і сміховинність київського злочинного світу. Тим не менш, кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик вважає, що хвацька авантюрна комедія, настояна на Тарантіно й фільмах нуар, дуже доречна сьогодні.
"Добре, що мама не знає" – це чотири новели: "Старший брат", "Сестра", "Молодший брат", "Сімʼя". Тобто родинне кіно. В певному сенсі.
Старший брат, колишній діджей, а тепер наркодилер Макс (Костянтин Темляк – згодом проти актора висунули звинувачення у насильстві – прим. ред.) разом зі своїм партнером Тохою (Павло Лі) заборгував великі гроші нехорошим людям. Максова сестра Слава (Лея Маєвська) мимоволі вляпалася в смертельно небезпечну авантюру зі зброєю масового знищення.
Молодший брат Борис (Роман Муленко) намагається помститися за смерть своєї дівчини, але робить це максимально абсурдними, якщо не сказати самовбивчими способами. Сімʼя, вочевидячки, не надто дружна, тому що про неприємності одне одного вони не відають аж до фіналу. А джерелом проблем є антигерой, прямо чи опосередковано присутній у всіх частинах.
З сюжетом більш-менш зрозуміло; важливіше, як цей атракціон сконструйований.
Якось один мій знайомий кінематографіст старшого віку поскаржився, що молодь приходить на його курс режисури, переконана, що кіно почалося з Тарантіно.
Але ж із Тарантіно все не так просто, ми це знаємо. Його кінематографічний родовід на манер біблійного: лютий формаліст Гічкок породив ще лютішого формаліста Ґодара і "нову хвилю", Ґодар і "нова хвиля" породили Тарантіно, а от що породив Тарантіно?
Гічкок ніколи не претендував на статус інтелектуального режисера, його бездоганні оптично-драматургічні структури слугували розвазі і злетам жанру. Ґодар натомість був суперінтелектуальним, хоча з підтриманням напруги в кадрі так само не мав труднощів. За тезою і антитезою йде синтез. Узявши найкраще від своїх целулоїдних діда й батька, Тарантіно виробив новий тип кримінальної комедії: веселої, кривавої і цинічної, з філософствуючими зловмисниками, абсурдним гумором і нотою метафізики у розвʼязці.
Ось у цій круто звареній парадигмі Литвиненко і працює. Не сказати б, що він у нас перший такий: вигадливий Роман Перфільєв ще у 2020-му дав жару з "Безславними кріпаками" про молодого Шевченка.
Литвиненко цитує не лише Тарантіно, звісно. Коли розгніваний Боря тикає пістолетом у дзеркало, то на думку одразу спадає божевільний Де Ніро у "Таксисті". Ще один персонаж "Мами…" не хоче скінчити як персонаж Ді Капріо у "Відступниках", іншому фільмі Мартіна Скорсезе (Лео там таки погано скінчив).
Інша алюзія, більш жанрова – баланс світла й тіні. Майже всі 100 хвилин фільму минають у київській ночі чи в темних приміщеннях; клуби, засмічені вулиці, сцена театру, промзони – це все естетика фільму нуар, якою Тарантіно теж чимало надихався. Місто, як, знов-таки, заведено в нуарі, – повноцінний персонаж: Литвиненку і його оператору Герману Шобухову почасти вдалося показати нічний Київ сповненим таємниць, пригод і контрастів мегаполісом.
А також заселити його відповідним контингентом. В нуарі панують сутінки не тільки візуальні, а й етичні: усі зраджують і брешуть, рятівників у сяючих обладунках немає (буквально – всі вбрані у темне). Ні, звісно, в "Добре, що мама не знає" є позитивні персонажі, але й для них Литвиненко накидав трохи бананових шкурок.
Але одна з удач фільму – це розкішний бестіарій лиходіїв, зловмисників і маргіналів. Головний мафіозі Гурман (Михайло Співаковський) – дійсно гурман і естет, прихильник східної езотерики і БДСМ-забав, обожнює куховарити, його улюблена страва – "Стрибок Будди через стіну" – суп з плавців незайманої акули, причому незайманість акули перевіряє акулячий гінеколог, і чорт його знає, всерйоз це Гурман каже чи ні.
Гурманів горлоріз Риба (Костянтин Міхно) справді подібний на рибу і спілкується зі світом диким мугиканням, яке Гурман, либонь, чудово розуміє. Бійки за участю цього відморозка – чистий Гран-Гіньйоль. Ще одна поплічниця мафії – Рура (Катерина Скрипко) – гідна парость Уми Турман часів "Убити Білла", бійчиня без страху й сумнівів – завалить будь-якого мужика, що встане в неї на шляху. Її фінальне протистояння з цілою армією опонентів, хай і затягнуте, – окремий спектакль бойової хореографії. До речі, варто зауважити, що Литвиненко намагався відійти від сексистських стереотипів: жінки в нього регулярно діють за власною волею і не завжди є пасивним додатком до чоловічих забаганок.
Ломбард (Руслан Ярошенко) з гострим носом і червоним волоссям, який торгує чаєм з такою пикою, наче продає важкі наркотики. Набурмосені готичні діти, котрі в нього цей чай купують. Пацюк, з яким Ломбард теревенить. Пара продажних копів-придурків (Іван Потапов, Василь Котенков), що плутаються під ногами у Макса. Справжній цирк людських пороків. І на цій арені смішно виглядають, говорять, діють і навіть помирають.
За цим пістрявим кодлом цікаво стежити. Бо замало зібрати акторів, які добре працюють, і роздати їм репліки – потрібен ще їхній правильний рух у часі, тобто історія. Драматургія – головний біль нашого кіно; на щастя, тут він відчувається якнайменше. Не скажу, що фабула виструнчена без жодного провисання, та все ж за тим, що діється з Максом, Славою, Рурою, Борисом, спостерігати цікаво. Під кінець ловиш себе на думці, що втягнувся в події на екрані і переживаєш, чим усе скінчиться.
Ясна річ, виникатимуть питання – чи треба таке кіно зараз. Та чому ні? У Литвиненка вийшла отака тарантіноїдна казка. Люди в залі сміятимуться, аплодуватимуть і принаймні дехто вийде з почуттям недарма витраченого часу і гарним настроєм.
Те, що треба сказати наостанок. Актори Павло Лі та Юрій Феліпенко, каскадер Костянтин Агапов віддали свої життя, захищаючи Україну. Їхній памʼяті присвячений цей фільм.