Лишитися живим. Якою вийшла книга Сергія Тримбача "Олександр Довженко. Від пекла до раю"

Нова книжка Сергія Тримбача "Олександр Довженко. Від пекла до раю" вийшла на початку 2026 року у видавництві "Дух і Літера" як спроба перезібрати канонізований образ українського режисера. Довженка як людини, що постійно балансує між протилежностями. Автор працює з добре відомим матеріалом й архівними знахідками, втім обирає для них не академічну, а радше особисту оптику.

Спеціально для УП.Культура кінокритик Дмитро Десятерик розповідає, яким вийшов цей портрет і що в ньому працює, а що викликає питання.

"Олександр Довженко. Від пекла до раю" ("Дух і літера", 2026) не є в строгому сенсі кінознавчою монографією. Книжка розбита на розділи, у назвах яких троїста структура християнського світосприйняття (Пекло-Чистилище-Рай) здебільшого поєднується з омографами слова "образи" (образи-образи-образи): "Пекельне. Образи", "Чистилище. Образи", "Райське. Пошук образів і образів" тощо.

Є також "Експозиція" на початку і три епілоги, після яких, утім, слідує завершальна глава "Вже рай". Епіграфом стала цитата з "Божественної комедії" Данте у перекладі Євгена Дроб'язка:

Так і мій дух, не скінчивши летіти,

Зирнув назад і стежку оглядав,

Яка не дозволя нікому жити.

Фактично, за Сергієм Тримбачем давно закріпився неофіційний статус чи не найголовнішого довженкознавця в Україні. "Від пекла до раю" – його третя тематична книжка після "Олександр Довженко. Загибель богів" (2007) і монографічного тому, повністю присвяченого Довженку, що увійшов до 5-томної "Історії українського кіно". Тримбач брав участь у підготовці видань Довженкових "Щоденникових записів. 1939-1956" і "Довженко без гриму. Листи, спогади, архівні знахідки", написав кілька сценаріїв про автора "Землі", а ще багато років жив у колишній квартирі близького друга режисера, Юрія Яновського, в легендарному київському будинку "Роліт".

Таке занурення в життєпис і творчість історичної особи максимально її субʼєктивізує, робить, фактично, частиною сімʼї. "Родичання" з Довженком дуже помітне в новій книзі. Значну частину тому, починаючи зі згаданої "Експозиції", займають особисті рефлексії автора: розмова про Довженка з лікаркою в поліклініці, сни про Довженка, уявні листи від Довженка, розлогі уривки зі сценарію ігрового байопіка про нього.

Інакше кажучи – власні літературні вправи довкола об'єкта дослідження. Сюди ж можна віднести численні публіцистичні вставки, прописані як паралелі між часами Довженка і сьогоденням, з частим згадуванням війни, режиму Путіна тощо (прикрий пасаж, якого, на жаль, не оминути – ремствування про "скорочення чисельності представників білої раси" внаслідок "лібералізації інституту шлюбу")

Мета настільки довільного підходу, окрім самовираження, зрозуміла: подати Довженка недогматично, вписати його в сучасність, вивести з ряду забронзовілих символів. Однак і за стилем, і за композиційним місцем ці численні (анти)ліричні відступи виглядають уривками з цілковито іншого видання. Крізь цю "недопечену" прозу доводиться продиратися до найцікавішого – тобто до фактажу – розбору Довженкових робіт на плівці й на письмі, до реальних життєвих сюжетів.

Одну з таких біографічних колізій автор позначає мало не з самого початку, і це приклад доречної провокації: "Чи був Довженко бісексуалом?". Тримбач відповідає радше негативно, однак цитує роман Івана Козленка "Танжер", в якому колишній очільник Центру Олександра Довженка переосмислює стосунки головних персонажів роману Яновського "Майстер корабля" – де прообразами виступили Яновський, Довженко й балерина Іда Пензо – як бісексуальний роман утрьох. Для самої лише спроби погляду на нашого найбільш міфологізованого кінорежисера потрібна певна сміливість.

Роботу з джерелами Тримбач безумовно проробив колосальну, задіюючи й маловідомі тексти, зокрема детальні анонімні мемуари про життя режисера або спогади Бажана про Довженка в Харкові часів "Червоного Ренесансу".

Автор ретельно відтворює контекст мистецького життя в Україні та СРСР 1920-50-х років, а також реконструює довкілля, заняття та знайомства Довженка під час його перебування за кордоном. Кожна значуща персона позначена, кожний важливий факт описаний. Починаючи з козацького походження, яким Довженко пишався, з діда-чумака – великого авторитету в родині, з одночасної смерті 4 братів малого Сашка – травми, що потім так чи інак відгукувалася у його кінороботах. Шкільні роки й робота вчителем, війна на боці УНР, вступ до КПУ (боротьбістів), стосунки з українським мистецьким середовищем, конфлікти з Майком Йогансеном і Лесем Курбасом, фавор і немилість у Сталіна, втрати, смерті, страхи – всі перипетії розібрані сумлінно і детально.

Дуже пізнавальна частина, що зачіпає європейський культурний краєвид – зростання на закордонному ґрунті. Німеччина в 1923 році, коли там працював Довженко, була епіцентром експресіонізму. Тому Тримбач розбирає впливи видатних митців Віллі Гекеля і Ґеорга Ґроса. І підсумовує:

"Фільми раннього Довженка показують, що саме засвоїлося ним від експресіонізму. Скажімо, переконання в тому, що мистецтво (а з ним і художник як такий) покликане відігравати в житті месіанську роль. […] Зокрема, і в становленні нації. Довженкова "Звенигора" напевно ж враховувала досвід "Нібелунгів" (експресіоністський кіноепос Фріца Ланга – УП). Та головне, що було суголосним в експресіонізмі з Довженковим світовідчуттям, – це відчуття кризи, в яку потрапив світ... А ще – есхатологічні передчуття, прагнення оголити, виявити внутрішній "каркас" речей і явищ. Причому зробити це в максимально сильній, яскравій, "голосній" стилістиці".

Інший, значущий і мало озвучуваний мотив – сюрреальність ранніх Довженкових стрічок. Дуже цікавим є зауваження про "в'язку, ніби смола, субстанцію фільмів Довженка, що виражає загальну сновидну ауру, яка в явних чи прихованих формах огортає всі Довженкові фільмові структури". І трохи далі: "сон як передбачення, як пророцтво змінюється уявленням про сон як шлях всередину самого себе. Із зовнішнього воно стало внутрішнім". Цей внутрішній пошук самого себе справді мобілізує семіотичні ресурси сну. Той самий пошук, який визначає чималу кількість фільмів Довженка".

Як приклади наводяться ключові сцени з "Арсеналу", "Звенигори", "Сумки дипкурʼєра", та, зрештою, з "Землі": "нічний епізод любовного томління, коли парубки й дівчата застигли на рубежі злиття тіл, де рукам парубоцьким дозволено увійти в заборонну зону дівочих персів і вже посунутися ближче до священного лона. Тільки станеться те трохи пізніше, а поки що вони всі заціпеніли в сновидному трансі".

Саме ця сноподібна атмосфера фільмів Довженка, на думку Тримбача, вплинула на Андрія Тарковського, а через нього – на Інгмара Бергмана.

Що ж до угоди з дияволом – тобто роботи на радянську кіноіндустрію і покровительства з боку Сталіна, – то тут автор намагається розплутати весь непростий комплекс причин. 

Адже з одного боку, герой книги тримався певного ніцшеанства: "саме німці були для Довженка зразком вольового підходу до реальності", "у фільмах Довженка спостерігаємо протиставлення сильної особистості, в якомусь сенсі – надособистості, всім іншим, а власне, тій історичній масовці, яка завжди йде за сильними, за лідерами, а своєї волі не має".

А з другого – "не варто забувати про реальний контекст тогочасного життя. Та сама Довженкова автобіографія, поза сумнівом, стає зрозумілою тільки тоді, коли покласти її поруч з отими доносами: режисер мусив, задля виживання, вступати з владою в діалог…"

І підсумок, з яким важко не погодитись:

"Довженко мав обирати поміж життям і смертю, він обрав життя… Ви готові кинути в нього камінь? Я – ні. Він прожив після того диявольського договору ще 23 роки, переживши "вождя і навчителя", і, попри всі компроміси, утримав українське небо над головою".

Власне, хай і з великим обсягом авторських "відсебеньок", з дещо хаотичною та драглою структурою, Тримбач таки витворив той портрет Довженка, який може бути цікавим і сьогодні, показавши його і в пеклі, і в чистилищі, і в раю. Герой і мученик, надлюдина і ніжна душа, відданий комуніст і тонкий поет. Мабуть, тільки так і міг вижити. Великий режисер. Звичайна людина