Море берез орієнтирів: про новий роман "Човни" Володимира Станчишина

Художній дебют психотерапевта Володимира Станчишина – цікавий випадок, бо стоїть десь поміж романом, терапевтичною практикою та збіркою кейсів. "Човни" прагнуть дати голос війні, але водночас оголюють проблему: чи можна цей голос сконструювати?

Із книгою вже ознайомилася літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко й готова поміркувати, чи може художній текст допомогти з реальною поляризацією досвідів проживання війни, вдаючись до терапевтичних моделей.

(Не) роман

Починати розмову про перший художній дебют Володимира Станчишина, психотерапевта й автора нон-фікшину, неможливо без спростувань. "Човни" – не зовсім роман, якщо взагалі ним є, – радше розгалужена система діалогів і монологів численних персонажів, що є носіями найрізноманітніших досвідів проживання війни, а значить – і дилем, що випливають зі старих і новонабутих трам. Усі вони говорять із Олексою, якого на сторінках книги називають Спостерігачем. Водночас Олекса послуговується цілим комплексом методів психологічного впливу, намагаючись вислухати й підтримати своїх співрозмовників. Десь ця взаємодія нагадує дружнє спілкування, але здебільшого – сеанс терапії.

Відтак "терапевтичність" визначає фактично все. Структуру всієї книги, що складається з семи розділів із одним додатковим восьмим блоком. Композицію розділів – кожен складається із семи "ліній": "сподіватися", "служити", "наважуватися", "запевняти", "усвідомлювати", "любити", "витримувати". Драматургію кожної "лінії", що майже без винятків починається з ословлення проблеми, моменту певної психологічної "ями" людини, і майже обовʼязково завершується певним рішенням, що наближає до полегшення.

На сторінках "Човнів" ми знайомимося з жінкою, яка болісно переживає те, що її колишній чоловік зник безвісти, а особливо – певну межовість, лімбічність власного становища не-дружини не-померлого. Знайомимося з перевтомленими волонтерами, які давно забули про власні потреби. З чоловіком, який боїться мобілізації, бо хоче лишатися зі своєю сімʼєю, карається муками совісті, а проте зрештою тікає з рідними за кордон. З військовими – живими, загиблими, пораненими. З цілим сузірʼям персонажів, яких спроби справитися з власним досвідом, неодмінно ведуть до Олекси, котрий, хоч і намагається лишатися нейтральним, теж насправді несе величезний тягар і травму.

Так, "Човни" радше нагадують ретельно дібрану колекцію експонатів, обʼєктів дослідження. Вони використовуються для такого собі ситуаційного аналізу або, якщо простіше, case study. Ці дослідження – загорнуті у форму художньо оброблених діалогів і монологів, які і собі обʼєднуються у ще більшу художню структуру, а саме наскрізну метафору подорожі бурхливим морем війни до берега перемоги, дороги, яку кожен по-своєму важливий човен проходить у власний спосіб, часто втрачаючи звʼязок із рештою човнів.

Виглядає все це дещо незграбно, і автор, здається, цього цілком свідомий, від початку "вмикаючи" й "вимикаючи" метафору, коли зручно, а згодом й узагалі визнаючи, що всіх нюансів метафора покрити не здатна. І це полишає читача розгубленим – навіщо вона була взагалі потрібна? А проте все ж підкупає певна авторська щирість, бо Автор, який постійно нагадує, що пише книгу, тут – повноцінний персонаж, який то втручається у життя Олекси, то перетворюється на нього, то шматує власне художнє полотно, критикуючи свій задум, а потім знову зшиває, ніби нічого й не сталося. Такі конструктивістські експерименти в дусі "Подорожі ученого доктора Леонардо…" Майка Йогансена, мабуть, найцікавіший і найменш очікуваний елемент, який зберігає в поза тим дуже передбачуваній та грубо скроєній конструкції роману інтригу й хоч якусь цілісність.

Дещо заважає інтризі й "Вступ", де автор уже на перших сторінках пояснює, як збудований його роман, забираючи у читача радість самостійного заглиблення та пізнання. Тут само розʼяснюється і тема-ідея "Човнів".

(Не) фіксація історій

Володимир Станчишин стверджує: "хотів би лише, щоб ми спробували почути різні голоси цієї війни", а проте зауважує, що "героїв [йому] довелося придумати" і що маркуються "Човни" як художній текст, оскільки автор "тут створив історії, які відповідали би певному типу човнів". Водночас Володимир Станчишин пише, що знає безліч історій, бо така його професія, а також те, що у його професії немає поганих клієнтів, як і в книжці немає поганих героїв.

Відтак, читання роману невіддільне від досвіду постійного когнітивного дисонансу: ми слухаємо голоси війни (теза, що натякає на "справжність" цих голосів, "реальність" досвідів, певну польову роботу, невіддільну від достовірності) чи спостерігаємо за типами, таким собі середнім арифметичним (теза, що передбачає умовність, теоретизування, похибку, дозволену довільність інтерпретації та викладу)?

Питання це підважує і головне обґрунтування, чому важливо почути чи побачити історії про так званих ухилянтів, про тих, хто пішли в СЗЧ, про тих, хто мобілізувалися добровільно, про всіх героїв і антигероїв нашого часу, про всіх, хто не потрапляє в жодну з категорій. Важливо це – бо це фіксація історій. А проте чи не стрижневим питанням тоді є метод?

Володимиру Станчишину вдається не зафіксувати, а витворити певною мірою ідеальну модель світу, де можливі щемкі монологи й душевне спілкування абсолютно різних людей, які замість того, щоби відстоювати власні переконання у безпринципній гризні на ФБ, з розумінням, співчуттям і повагою одне до одного обговорюють важливі морально-етичні питання, обговорювати які в реальному житті не лише не прийнято через табуйованість і сором, але й нема де через брак майданчиків. Вихід – хіба крісло терапевта, де виходить працювати зі складними темами без ескалації. Хоча й тут усе не так "чисто", як у терапевтичних моделях.

Попри досить велику кількість нерозвʼязаних питань, "Човни" часом відчуваються і по-хорошому ідеалістично: всі проблеми можливо вирішити, будь-кого можна зрозуміти, співчувати – не означає виправдовувати, завжди можна почати нове життя. Словом, терапевтично.

(Не) знання

Хай там як, "Човни" не дозволяють у повній мірі почути голоси війни. Їх (і голосів, і човнів) на сторінках роману занадто багато – бо ж кожен обʼєкт дослідження надто цікавий, аби його оминути й таким чином справді зосередитися на комусь чи чомусь. Роман "Човни" лишає по собі відчуття наближене до дослідницької втіхи: вдалося зібрати й описати аж так багато, вдалося аж так розхитати рамки комфортних і соціально прийнятних наративів. А проте читач так і не вирішує, що саме робити з усім цим знанням.

"Знання визволяє", – пише Володимир Станчишин, але на волі, як завжди, страшно й незрозуміло, якщо завчасно не подбати про прапорці, які б допомогли орієнтуватися у просторі. Чи можливі ці прапорці у розпал війни? Навряд. Бо ж море так само бурхливе, човнам на морі так само тривожно, а берега перемоги не видно. І знову ж таки: і Автор, і персонажі чудово цього свідомі.

А проте текст виявляється по-своєму цінним компендіумом досвідів, який час від часу таки дарує радість впізнавання, неочікуваною грою в притчевість, яка сподобається поціновувачам Паоло Коельйо, а також збірником віртуозно написаних афоризмів і порад, які знайдуть відгук у стомлених війною серцях. А в соцмережах – і поготів. І якщо не-роман "Човни" принаймні так обʼєднає усіх категорично різних людей, яких описав, – нехай.