"Я не планувала робити цей фільм". Кіно і війна Олени Максьом

Олена Максьом має в доробку лише два повні метри – "Не все буде добре" (Україна-Румунія, 2020) і "Не питай мене, чи я вбивала" (Україна-Румунія-Нідерланди-Німеччина, 2026). Утім, її можна назвати однією з провідних українських документалісток.

"Не все буде добре" відзначений як найкращий повнометражний фільм та за найкращу режисуру на Одеському кінофестивалі, має приз ФІПРЕССІ Трансільванського фестивалю та приз за найкращу режисуру на фестивалі в Сібіу (обидва – Румунія). "Не питай мене, чи я вбивала" переміг у національному конкурсі Фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA і дістав премію за найкращий монтаж (для Світлани Залоги).

Кореспондент УП.Культура Дмитро Десятерик довідався в режисерки, як вона, будучи дипломованою екологинею, прийшла в кіно, що спонукало її мобілізуватися до Сил оборони України та чому вона хоче присвятити наступний фільм аналізові "загадкової російської душі".

Зустрічаємося на Подолі. Олена – худорлява, зосереджена, в чорному комбінезоні, волосся зібране в хвостик. Майже не усміхається. На одній, "військовій" руці нататуйовані танк і дрон, на другій, "творчій" – кінокамера.

Йдемо до пекарні "Завертайло", що постраждала від обстрілу 24 травня, але не перестала працювати. Всередині жваво, помітна частина відвідувачів – іноземці. В динаміках грає розкішна добірка старого року, починаючи з "Бітлів"; коли доходить до Джима Моррісона, синхронно ловимо себе на думці, що Doors – група часів Вʼєтнамської війни.

Про Максьом український глядач дізнався 6 років тому, коли документальна драма "Не все буде добре", знята Оленою у співавторстві з румунським дебютантом Адріаном Пірву, здобула на Одеському фестивалі призи за найкращий повнометражний фільм і найкращу режисуру.

Сам фільм, фактично, запустила найбільша техногенна катастрофа в історії людства – Чорнобильська. На момент вибуху молода румунська селянка, вагітна Адріаном, подорожувала Україною. Дитина народилася повністю сліпою; одне око вдалося врятувати після операції.

В середині 2010-х Адріан вирушив у подорож Україною та Білоруссю, аби показати життя "чорнобильських" дітей. Він познайомився з Оленою, яка має вроджене захворювання хребта через ту саму аварію, – і ця зустріч докорінно змінила фільм.

Цікаво, що майбутня режисерка не мала кінематографічної освіти. Першим захопленням була журналістика: Олена ходила у відповідний гурток ще з п'ятого класу, але замість журналістики "чомусь в останній момент" вступила до Національного авіаційного університету на "Екологію та захист довкілля", бо "була серйозно налаштована рятувати Україну". Закінчила з відзнакою, однак за фахом не працювала.

З іншого боку, великий екран вабив повсякчас. Найулюбленіше заняття юності, окрім журналістики, – ходіння в кінотеатри: "Дуже багато книжок, дуже багато переглянутих фільмів". Про зйомки власного кіно задумалась у 2010-му, та через "певні життєві труднощі" справа зрушила з місця тільки в 2015-му, після знайомства з Адріаном: "Він щось про це знав, я знала трошки більше". Зйомки забрали чотири роки, монтаж – рік.

Спочатку Пірву хотів зосередитися на фактах, що стосуються вибуху 1986 року та його наслідків. Однак після того, як Олена стала для Адріана більше ніж однією з героїнь і ключовою операторкою (зняла до 80% матеріалу), напрям роботи змінився. Цей злам у стрічці стається прямо на наших очах – і саме завдяки йому співрежисери уникають того, що називається misery porn, "порнографією страждань".

Адріан та Олена акцентують на драматургії своїх стосунків. Завдяки цьому з'являється два пласти оповіді – інтимна історія юнака і дівчини, чиї долі ще до їхнього народження визначив вибух четвертого блоку, проти історії глобальної, катастрофічної. Вони подорожують Україною і Європою – шукаючи як лікування, так і людей зі схожими життєвими сюжетами. Сваряться. Миряться. Сповідаються за кадром. Адріан в якийсь момент признається, що трохи заздрить іншим героям – вони ані на мить не втрачають волі та смаку до життя, навіть будучи цілковито сліпими.

Для обох авторів це дебют, і хоча, як вони самі кажуть, їм багато доводилося імпровізувати, не можна не відзначити зрілий, професійний монтаж, завдяки якому різнорідні зйомки утворюють ритмічне ціле. Так складається екранна подорож, причому не тільки в просторі, а й у пізнанні самих себе — подорож, у якій не все буде добре, але результат мандрівки таки залежить від самих подорожніх.

Ось чому фільм, у сюжеті якого стільки болісних ситуацій, є дуже світлим, у певному сенсі навіть ніжним. Такий погляд на наслідки аварії раніше ще не пропонували – тож не дивно, що "Не все буде добре" здобув визнання і в Україні, і в Румунії. Олена, втім, оцінює зроблене стримано: "No regrets, як то кажуть. Кіно чесне, але можна було б краще".

Життя в Україні, однак, надто багате сюжетами, часто й проти нашої волі. В кожного покоління – своя війна. Оленина бабуся по матері була партизанкою під час Другої світової, дід брав участь і у Фінській війні, і у Другій світовій.

24 лютого 2022 року Олена, як і всі, була налякана. "Перше відчуття – тікати". Але потім побачила хаос: тисячі людей, які намагаються евакуюватися, чоловіків, які відштовхують жінок з маленькими дітьми. Олена, "зібравшись докупи", приєдналася до волонтерів, які евакуювали цивільне населення: Київська область, Чернігівська, Харківська, моторошні свідчення про ґвалтування дітей, про страти цивільних. А точкою неповернення став Краматорськ, жахливий ракетний удар 8 квітня 2022 року: "Ми прибули з водієм Сергієм на вокзал. Купа закривавленого одягу, люди кричать, дуже страшно. Тоді я зрозуміла, що хочу долучитися до війська, бо те, що я зараз роблю, нікому не потрібне".

БЗВП Олена проходила в Харкові. Довелося долати упередження, бо це "2022 рік, тільки початок, тоді не кожного здорового чоловіка брали в армію, а тут дівчина без особливого досвіду". Але на полігоні Олена впоралася: "Бігала добре, стріляла добре". В травні поїхала стрільцем-санітаркою на один із найскладніших напрямків – у Луганську область. Тримала позиції в лавах НГУ з усіма на рівних; якщо когось ранило, то мала надати першу допомогу і евакуювати.

Власна хвороба відступила, хоча біль нікуди не дівся. Але внутрішній стрижень став сильнішим. "Така злість з'являється через те, що в тебе є проблема, яка іноді заважає, болить, а тобі працювати треба. То я маю працювати ще більше і відсунути її на якийсь десятий план. Ти просто робиш свою роботу".

Звісно, нікуди, принаймні на початку, не поділися і суто патріархальні забобони: одна жінка в батальйоні, і, ясна річ, дехто дозволяв собі упереджене ставлення, але не менше було хлопців, котрі підтримували, допомагали. І, як показав подальший розвиток подій, другі виконували обов'язки набагато краще, ніж перші. Але й самій довелося наростити броню: "Я сама не очікувала, що трансформація може відбутися настільки швидко. Більшість друзів завжди вважали мене м'якою і занадто доброю. Я, певно, така і є, але в тих умовах з'явилася жорсткість, і без неї ніяк. Якщо хтось щось міг сказати, то це відсікалося дуже швидко".

Характер і воля – те, що завжди цінувалося у війську. Олена дослужилася до посади заступниці командира стрілецької роти. У 2023 році перевелася в бригаду "Карадаг", у розвідку ("Це як гра в шахи. Мистецтво з глибокою аналітикою"). Демобілізувалася у званні капітана запасу через сімейні обставини – тяжку хворобу мами, але продовжує активно підтримувати побратимів.

Усі роки на фронті камера в Олени була завжди з собою. Фільмувати не дуже хотілося, та все ж: "Я використовувала кожну змогу це зробити, тому що це і розрядка для мене, і можливість зафіксувати якісь моменти з хлопцями, коли ми просто розмовляємо чи збираємось на завдання, розуміючи, що ця розмова може стати останньою… Я радію кожній миті, яку вдалося зняти, тому що дуже багатьох хлопців вже немає в живих. Але я не планувала робити цей фільм".

Вирішальна роль тут належить Адріанові, з яким Олена зберегла близькі дружні стосунки. Він багато разів приїздив у прифронтову зону і "змусив мене працювати над фільмом, був дуже наполегливий".

"Не питай мене, чи я вбивала" — Оленин особистий відеощоденник. Максьом здебільшого фільмує, коли дозволяють умови – тобто під час навчань, між виконанням завдань чи в очікуванні бою. Інтерв'ює побратимів, інколи сповідається перед камерою, ставить жорсткі запитання російським полоненим, спілкується з мамою або мовчки спостерігає за нею.

Знову, як і в "Не все буде добре", співставляються особистий простір і катастрофа – цього разу повномасштабна війна. Одначе приватний, ліричний мотив більш увиразнений: "Для мене надзвичайно важливо було зберегти пам'ять про хлопців, яких я втратила. А також те, що війна циклічна. Ми намагаємося показати, як хлопці приїздять на полігон, тренуються, потім їх відправляють на фронт, їх стає менше, нові хлопці з'являються на полігоні".

Більшість сцен фільму – майже випадкові, не надто драматично загострені епізоди, на межі такого собі "домашнього відео" – уривки розмов, побутові клопоти. Але важить спосіб, у який вони поєднані – саме тому фільм взяв премію за найкращий монтаж. Всі ці фрагменти складають дуже інтимне і людяне кіно, в якому нема ані надмірного пафосу, ані зайвого надриву – навіть у трагічній сцені, коли рідні приходять забирати нагороди для загиблих героїв.

То чому не можна питати, чи вбивала? Є дві відповіді. Перша – тому що в армії це називається інакше: "Ми не вбиваємо ворога, ми його знищуємо, утилізуємо". По-друге, це питання може бути недоречним: "Ти довго не бачив людину, вона щойно повернулася з фронту, і ти в лоб питаєш про вбивства".

Найцінніше у "Не питай…" – те, що режисерка саме й показала ту важку тінь війни і смерті, що лежить на наших захисниках, – без повчань і без виклику та з величезною любовʼю.

Новий проєкт Олени Максьом попередньо називається Inhumanly Human Things ("Нелюдські людські речі"). В її обовʼязки, серед іншого, входив допит російських полонених, і, як наслідок, "склалися дуже цікаві портрети". Олені важливо зробити цей фільм якраз для європейської аудиторії, "котра ще захоплюється загадковою російською душею, – їм було б корисно послухати ці загадкові душі, їхню мотивацію".

Під кінець знову згадуємо про цикл воєн, що котиться Україною, втягуючи нові й нові покоління. Олена, називаючи теперішню ситуацію на фронті найкращою за 4 роки, твердить: "Ось зараз треба, як то кажуть, держати. Необов'язково всім в окопи. Є ще багато чого іншого, що можна робити. Розірвати коло треба зараз".

Розходимось біля метро "Контрактова площа".

Треба держати.