Нехай мертві самі ховають своїх померлих: НВМК будували поспіхом – і це нас ще розсварить

Мертві рідко можуть заперечити рішення живих. Саме тому історія перепоховання Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник заслуговує на увагу не лише через суперечки про надгробки чи гендерну справедливість, а й через фундаментальне питання: кому належать останки людей, які перетворюються на національні символи?

Нещодавнє перепоховання Андрія Мельника з дружиною на території Національного військового меморіального кладовища справедливо збурило дискусію у соціальних мережах – цілком очікувано. Втім, центром цієї дискусії стала не сама фігура Андрія Мельника, доцільність перепоховання чи доцільність Пантеону взагалі, а надгробний пам'ятник, якого "удостоїли" його дружину.

Тоді як самого Мельника поховали під модифікованим "козацьким" (чи то пак лапчастим) хрестом, на якому не полінувалися прикріпити його зображення та висікти військове звання, пані Софії дісталася непоказна табличка з лаконічним підписом: "дружина Андрія Мельника; громадська діячка".

Дискусія здебільшого звелася до гендерного аспекту цього поховання. З одного боку, як влучно підсумувала Катерина Дудка: "Що має зробити в житті жінка, щоб її вважали окремою людиною?". З іншого – будьмо відверті – попри масштаб постаті пані Софії, без чоловіка її кандидатуру навряд чи розглядали б для поховання у Національному пантеоні. Критики докидали: мовляв, козацькі хрести були прерогативою вояків, тож жінкам до козацьких хрестів зась (це не так).

Можу побачити в цій ситуації беззаперечний позитив: чимало людей більше довідалися про пані Софію (а заодно і про самого Мельника), а поширення знань – це завжди добре. Втім, як слушно зауважує Оксана Щур, над тим, що сама пані Софія подумала б з приводу такого турне своїх тлінних останків, та ще й під таким сумнівним пам'ятником, схоже, ніхто не замислився. Якщо вже вона не заслуговує лежати у Пантеоні за власним правом, невже конче треба турбувати її прах (даруйте за пафос), викопувати з могили, про яку вона сама подбала? З іншого боку, зважаючи на те, що пані Софія явно хотіла лежати поруч із чоловіком, чи варто було викопувати його, а її залишати в Люксембурзі?

Я можу збагнути поспіх, з яким облаштовують НВМК та підходять до питання Пантеону: українці так довго були позбавлені можливості самостійно вирішувати питання власних мертвих, а заодно і пам'яті та пошанування. До того ж люди, які зауважують, мовляв, скільки можна говорити, уже час діяти, в певному сенсі мають рацію: обговорення та суспільні дискусії і справді справа тривала, неприємна, а часом і болюча. Одна з моїх студенток звернула увагу і на те, що могили деяких важливих постатей для сучасної політики пам'яті, похованих за кордоном, стають об'єктами вандалізму: так, наприклад, могилу Степана Бандери в Мюнхені регулярно оскверняють.

Утім, у випадку з НВМК та Національним Пантеоном поспіх обертається затягуванням. Верховна Рада України остаточно ухвалила рішення щодо створення Національного військово-меморіального кладовища ще у травні 2022 року. І на кожному кроці це кладовище супроводжували скандали: від вибору місця до вибору форми надгробків (і це я вже мовчу про феєричну ідею для чогось збудувати неабияк потрібний Києву додатковий крематорій саме на НВМК). Однією з причин вибору саме такого місця для НВМК було те, що ексгумації в Биківнянському лісі зайняли б чимало часу (від вісімнадцяти місяців). Намагання зекономити вісімнадцять місяців обернулося протестами та судовою тяганиною. Не намагаюся стверджувати, що варто було б обрати для будівництва НВМК саме Биківнянський ліс, втім цей приклад дуже гарно ілюструє тезу про поспіх.

Буцімто вивчення міжнародного досвіду, схоже, обмежувалося насамперед естетичними, а не практичними питаннями. Варто було одразу звернути увагу на те, які матеріали будуть довговічнішими, де і для чого будувати колумбарні ніші, та, зрештою, які рослини краще тримають ґрунт і чому побудова монументального кладовища на ділянці, яка має природоохоронний статус і де постійно виникають підтоплення, – не найкраща ідея.

Одним із яскравих прикладів є плани побудувати на НВМК крематорій. Попри те, що Києву і справді потрібен ще один крематорій, та й загалом українські потужності для кремації давно не встигають ні за запитом, ні за здоровим ґлуздом, складно збагнути, навіщо проєктувати крематорій – а це суттєва інвестиція, яка потребує обслуговування і утримання – саме на військовому кладовищі, де планують ховати досить обмежену кількість людей. І, до речі, про кількість – дуже непросто збагнути, як розраховували орієнтовну кількість планованих поховань. Втім, можливо, це просто брак прозорості та недоліки публічної комунікації.

І як бачимо з казусу з похованням Софії Федак-Мельник, за чотири роки творці НВМК не спромоглися з'ясувати просту істину: близькі родичі полюбляють лежати поруч. Тож політику щодо підпоховання родичів і відповідних позначок для них варто розробляти до того, як родичів почнуть підпоховувати на НВМК.

Отак і трапився казус Софії Федак-Мельник. Відмахнутися від неї і потайки залишити в Люксембурзі не випадало – зрештою, вона і сама – показна громадська діячка. Ставити окремий козацький хрест теж не випадало: попри свої заслуги, пані Софія – не войовниця.

Звісно, можна зауважити, що наявне поховання – тимчасове. Останки самого полковника та його дружини зрештою планують перенести в "постійний" Пантеон, який зрештою колись десь збудують. На це можу сказати лише, що немає нічого постійнішого за тимчасове.

Тим більше, місцю останнього (чи то пак перед-передостаннього) спочинку подружжя Мельників у Люксембурзі нічого не загрожувало. У цьому є серйозна відмінність між ним та перепохованням, скажімо, Василя Стуса, який не отримав належного поховання на Пермщині, і тим більше перепохованням, до якого навмисне докладали зусиль насамперед найближчі спадкоємці. Про те, чи безпечно залишати будь-яких мертвих у Росії, можна написати кілька томів: досить лише згадати нехлюйське ставлення до останків загиблих у Смоленській катастрофі 2010 року – це ще в часи, коли дригалася американська політика "перезавантаження" і доводилося хоч сяк-так зважати на дипломатичний політес.

Врешті-решт, розмови про мертвих, тим більше про тих, кого антропологиня Катеріна Вердері називає "знаменитими мертвими" – вкрай дітклива тема, тим більше в часи боротьби за існування. Критика постаті Андрія Мельника ризикує отримати тавро "московської методички", місцева громада, яка протестувала проти поховань у Гатному, зіткнулася зі звинуваченнями у зневазі до загиблих захисників та захисників України (втім, якщо зневажливі висловлювання і траплялися, мені особисто це явище не видається масовим, та і навіть помітним). Про те, аби поставити під сумнів саму ідею Національного пантеону, взагалі не йдеться (я не стверджую, що Пантеон не потрібен, я стверджую, що зважувати "проти" варто і що аргументи "проти" не зводяться до "московських методичок").

Відверто кажучи, попри роки роботи в соціології смертності, я і сама вагалася, чи варто публічно висловлюватися на таку делікатну тему. Однак, якщо вже пристати на те, що "знамениті мертві" належать не собі і своїм рідним, а ширшій спільноті, невже вони не заслуговують на те, щоб бути похованими в ретельно, належно підготованому місці, раз і назавжди?

Тим більше, сама для себе пані Софія місце підготувала ретельно і заздалегідь.

Галина Герасим, соціологиня смертності, Університетський коледж Дубліна

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.