Бунтарі з ідеалами: автори "Ти [Романтика]" про те, як написати мюзикл і підірвати літпроцес

“Геніально!”, “Качає!”, “Пронизливо!”, “Нарешті є на чому підліткам вчити українську літературу!” – це все про новий альбом-мюзикл “Ти [Романтика]” від гурту МУР. За 6 днів існування твір про українських поетів-жертв Сталінського терору зібрав понад 200 тисяч переглядів на YouTube і ще майже стільки ж прослуховувань на Spotify. 18 історій про Тичину, Курбаса, Семенка, Хвильового розповідають Жадан, Кравець, NAZVA, Хейтспіч, Янович... 

“Криндж!”, “Недосконалі рими!”, “Надривна експресія!” – серед тисяч позитивних і захоплених відгуків пролунали й такі голоси – переважно з середовища літераторів. 

Хто ці люди, які підірвали літературну тусовку зсередини і змусили згадати про мешканців харківського будинку “Слово” навіть бізнес-видання й національний телемарафон? Літературна оглядачака УП Культура Аріна Кравченко поспілкувалась з командою МУРу:  співзасновниками проєкту Олександром Хоменком, Миколою Шмундиром та Віктором Ткаченком, дизайнеркою і дослідницею Соломією Козолуп і режисеркою Марією О‘Райлі.

Аріна: Як з’явилася ідея МУРу, ідея творити контент про поезію в час, коли всі видавці говорять про те, як погано вона читається і як ще гірше продається?

Микола: Забудьте про таке словосполучення як “поезія погано продається”. Ми доводимо зовсім інше. 

Ідея проєкту з’явилася дуже просто: одразу після того, як російські війська пішли з-під Києва. Ми були в різних місцях: Саша [Олександр Хоменко, засновник МУР – прим. А. К.] був в окупації, із ним взагалі не було ніякого зв’язку з початку війни, і я думав, що вже втратив друга. 

Вітя [Віктор Ткаченко, співзасновник, саунд продюсер МУР – прим. А. К.] був десь під Ірпенем і слухав, як працює авіація. Я був увесь час у Києві, знімав військових, займався волонтеркою. 

Через кілька днів після того, як пішли російські війська, подзвонив Саша, він був живий. Сказав, що їхатиме на Київ. 

“Давай”, – кажу. Коли він приїхав, я побачив його вперше за півтора місяці. Десь через день ми поговорили з Вітею, який саме дібрався до своєї студії. Вирішили приїхати до нього на Софіївську Борщагівку просто випити кока-коли, посміятися трошки й послухати музику. 

Врешті ми й написали демку, яку, я сподіваюся, ніхто ніколи не почує. Але саме тоді ми зрозуміли, що в нас є можливість створювати контент, особливо зважаючи на наш професійний бекграунд: Вітя за освітою звукорежисер, Сашко – режисер, я – оператор-постановник. Плюс у нас є доступ до студії. 

Плюс у суспільстві є величезний запит на український освітній контент. То чому би не використовувати цю нішу як зброю? Так і народився МУР. В перших треках ми переосмислювали більш-менш відомі поезії через музику. 

А все, що було потім, – можна відслідкувати за тим, як ми росли в Інстаграмі. До нас дуже швидко долучилися Марія [режисерка освітніх відео, монтажниця відео МУР – прим. А. К.] та Соломія [відповідальна за пошук інформації та дизайнерка МУР – прим. А. К.]. Ось так ми крок за кроком трансформувалися в те, що ви можете бачити зараз. 

Марія: А ще наш Саша обожнює поезію з дитинства. Для нього слова завжди були пріоритетом, навіть скарбом, якщо так можна сказати. Коли ми з ним були в окупації, він багато читав саме української літератури. Ми знаходили в домашніх бібліотеках якісь книжки – Інтернету ж не було – і він просто сидів, читав... 

До того ж у більшості з нас, певно, є історія про те, як викладачі української літератури відбили бажання вчити українську літературу. Тому під час окупації Саша читав українську літературу й досліджував, що може бути інакше. Саме це й дало поштовх почати говорити про українську літературу.

Аріна: Як щодо цільової авдиторії вашого проєкту: це широкий загал, умовно всі люди України, чи вам цікава більш точкова робота?

Микола: У мене є неймовірна історія, яка дуже пасує цьому питанню. МУР існує вже два роки, і що б не відбувалося з нами, мої батьки, чесно кажучи, не надто розуміли, навіщо це і про що. Вони підтримували, але абсолютно не розуміли. 

Так от після альбому “Ти [Романтика]” мій батько, логіст Укрзалізниці, максимально технічно спрямована й далека від літератури людина, приходить і каже: “Знаєш, по-перше, респект за музику, я ще ніколи такого не чув. По-друге, я після цього альбому сам вирішив прочитати, хто такий Хвильовий”. 

Батько прочитав про Хвильового все, що міг, і ми ще з ним пів години про це розмовляли: про ідеали “Я(Романтика)”, про памфлети, гасло “Геть від Москви!” й про те, що українська література має йти в Європу. І я спілкувався про це зі своїм батьком, сорокарічним логістом! 

Після цього я зрозумів, що авдиторією МУРу справді може бути кожен: будь-кому незалежно від статі, віку, професії можна донести, що українська література оповита неймовірними історіями й створювалася неймовірними людьми. 

Віктор: Так ще виходить, що я зараз багато слідкую за відгуками, які нам пишуть в YouTube, TikTok, Twitter (X). Багато хто говорить про те, що вони зараз відкривають для себе наш проєкт: тобто спочатку відкривають альбом, а потім й освітні відео. 

Перегляди за останній тиждень перевищили 360 000 тільки на YouTube. Але окрім всього іншого ці люди наново відкривають для себе українську літературу: Хвильового, Семенка й так далі. Тому тут виходить ще й маркетингова історія: що більше ми розповсюдимо, то більше людей про це дізнається й долучиться до української літератури. 

Аріна: До речі, це одне з перших питань, яке в мене виникло: популярність відібраних персонажів. Мені здавалося, що Хвильовий, Курбас, Семенко, Сосюра таки доволі популярні. Я би навіть сказала, що це одні з найпопулярніших особистостей і Розстріляного відродження, й української літератури. Чому ви вирішили знову підсвітити саме цих письменників? Вони ще не достатньо популяризовані чи були якісь інші мотиви? 

Віктор: Це так. Усе взагалі почалося з лекції про Павла Тичину: у нас була доволі велика подія, у такий спосіб, власне, і народилися ті три треки про Павла Тичину, які ввійшли в альбом.

Сама концепція альбому про Розстріляне відродження, тому першочергово ми обирали головних героїв цього покоління: це Хвильовий, оскільки з нього по суті все почалося. Це ті, хто загинули в Сандармосі, – у першу чергу Курбас і Куліш. Семенка ми взяли тому, що він – поет-авангардист, про котрого не так багато знають. 

Соломія: А Сосюру – тому, що його історія дуже перегукується з сучасністю. І так, хоч про них і знають найбільше, зокрема завдяки урокам української літератури – і тут я не хочу зводити наклепи на своїх вчителів, тому що вони, на щастя, були дуже класні – ми все одно не знаємо про цих письменників чогось справді цікавого. Мені здається, у цьому й була наша основна мета: відкрити щось нове про й так начебто відоме. Щоби письменники зійшли з запилених сторінок й стали живими людьми. 

Аріна: Мені, власне, і йшлося про те, що саме нового вдалося відкрити завдяки проєкту.

Марія: Думаю, тут загалом варто зазначити, що це тільки здається, що люди знають. Більшість не знає нічого. І питання не в тому, що вони не хочуть знати чи їм нецікаво. Люди пишуть, що їм цікаво. Водночас багато хто не знає, що таке будинок “Слово”. 

Тобто є якісь речі, які здаються зрозумілими, коли ти вже довго перебуваєш в темі, але насправді вони не такі. Я не кажу, що люди тупі, просто їм в школі якихось реально цікавих речей не розповідали. 

Мені здається, ніколи не варто чіплятися за те, що про це вже багато говорять. Питання в тому, як ви про це говорите і що ви подаєте. Тому Соля завжди вишукує найцікавішу інформацію, Саша її складає, а ми з Вітею вже далі оброблюємо. 

Аріна: Скільки часу займає відбір інформації? Бо ж матеріал навіть на одну людину можна копати вічність: читати тексти, читати критику, читати рецепцію критики й так далі. Як і коли ви відчуваєте, що можна ставити крапку: ви знайшли все, що має знати ваша цільова авдиторія, яка умовно нічого не знає про конкретну постать? 

Соломія: Я не ставлю цих питань. Після кінцевої здачі фінального документа, який і так налічує сорок сторінок вибраної інформації: речень, абзаців – із різних статей, дисертацій, спогадів, ти все одно випадково ще щось знаходиш. І починається: “Саш, ти вже читав?” – “Ні, ще не читав” – “Поки не читай, зараз я ще допишу”. 

Тому ніколи не буває достатньо, але це великий пласт інформації, на який зазвичай не так багато часу, як хотілося б. Траплялося, що я мала й два тижні, але, наприклад, інформацію про будинок “Слово” було зібрано за півтори доби. 

Завдяки нашому цифровому світу, можна багато що знайти у вільному доступі, зокрема й виписки про допити й розстріли. Із Хвильовим було трохи важко: багато матеріалів не було у відкритому доступі, тому я йшла в бібліотеку… Якщо підсумовувати, то це 3–4 дні роботи. А далі ми скорочуємо: із тридцяти-сорока сторінок лишається п’ять-сім.

Марія: Ну і звук теж багато змінюємо.

Віктор: Були моменти, коли ми перероблювали треки тричі: усе не так, усе не те, ображалися одне на одного навіть. Ми часто не можемо все звести до спільного знаменника: я наполягаю на своєму, Саша – на своєму, і ми ніяк не можемо вирішити, як це має звучати. 

Щодо музики: часто буває, що в мене є ідея, Саша каже, що все класно, скидаємо всім іншим, ідемо далі. А буває так, що потрібно неодноразово все перероблювати. Творчий процес.

Марія: Так, це творчий процес. І загалом Саша дає багато свободи. Плюс ми завжди пробуємо щось нове.

Аріна: Чи очікували ви такий успіх цього разу?

Марія: Я не можу сказати, що ми очікували. Ми з командою були сфокусовані на тому, щоби все зробити якісно. У нас не було такого, що ми все підготували, сіли, видихнули й почали спостерігати за результатом. Ми до кінця були в шаленому безумстві! 

Перед презентацією я не спала 36 годин, дороблювала всі ці lyric відео. Ми з МУРом настільки заточені на результат акту творчості, що ми не думаємо про те, як усе буде далі. Ми даємо максимум своїх творчих зусиль, тому врешті вже нічого не очікуємо. У нас не було часу на очікування. Був повний хаос.

Віктор: Перед презентацією ми з Сашею заслухали альбом до дірок настільки, що коли настав час самої презентації, я його просто ненавидів. Уже складно було оцінювати, що я зробив.

Марія: Так, є певний ПТСР після такої інтенсивної творчої роботи. І трохи сумно, що ти не можеш розділити загальний захват, який є нині, після нескінченних переслуховувань. 

Я взагалі усвідомила, що нам все ж таки вдалося втілити наш задум лише на репетиції презентації: я сиділа й плакала від щастя, дивлячись на екран. А вже на самій презентації я була абсолютно беземоційна.

Соломія: Тому так, ми загалом нічого такого не очікували. Нам багато хто казав, що це дуже нішева штука, концептуальна річ, яка, якщо і вистрелить, то тільки в певних колах. 

Марія: Ми точно не очікували, що вже тиждень, враховуючи те, що новини в нас живуть 2–3 дні, люди будуть говорити про Розстріляне відродження, що будуть дискусії, срачі з цієї теми. Так, із одного боку, срачі – це погано, а з іншого – усі, кому було байдуже, таки звернули увагу. 

Аріна: Із чим, на вашу думку, пов’язаний такий успіх? Це незадоволена потреба в літературному контенті чи справа також у супер відомих хедлайнерах та патріотичному патосі, який не може зараз не спрацювати?

Віктор: Думаю, це комплексна історія. Ми дійсно дуже багато готувалися в плані піару, і залучення різних артистів – це також його частина. Бо, що не кажи, це як про можливість попрацювати з крутими артистами, так і про шанс розповсюдити проєкт. 

Ми зараз видаємося через лейбл Enko, тому вони теж надають нам медіапідтримку. І я вже мовчу про величезну піар-кампанію, яку створили Коля й Саша, де на кожен день є якийсь умовний інтерактив. 

Марія: Але як би патосно це не звучало, йдеться про якісний, цікавий контент. Зважаючи на те, скільки людей написали нам про музику, тексти, візуал, можна сказати: такого не робили. Так, Коля з Сашею проробили надзвичайну роботу, але врешті розлетілося все завдяки тим, хто це подивився та про це написав. 

Аріна: Повертаючись до питання хедлайнерів, людей, які безпосередньо беруть участь в альбомі: за яким принципом ви обирали людей, які залучалися? Бо ж одного боку, так, Жадан – це література, учасники гурту NAZVA – дуже літературно спрямовані. Але Женя Янович, Олена Кравець…?

Віктор: Насправді був момент, коли ми думали, кого можна запросити на роль умовного Хвильового. Саша сказав, що Колос – ідеальний Хвильовий. Це розважлива людина, до якої всі дослухаються.

Марія: Він просто їздив прифронтовими територіями з Культурним десантом і бачив, як військові взаємодіють із Колосом, тому й спало на думку, що сто років тому Колос гіпотетично міг би бути Хвильовим. 

Віктор: На Семенка в нас був текст, і ми думали, кого запросити. Зрештою вирішили, що Хейтспіч – ідеальний варіант. Жадана нам було дуже цікаво залучити, і він мав чудовий вірш, який, до речі, увійшов у трек. 

А пані Олена Кравець написала нам сама і сказала, що вона дуже хоче долучитися, бо їй дуже подобається проєкт. Ми запропонували їй дві ролі на вибір: матері, яка чекає сина з війни, або чекістки, яку вона й обрала.

Аріна: Чи слідкуєте ви за критикою? Чи були якісь речі, які вас розсмішили або, навпаки, негативно вразили? Можливо, були навіть речі, яких ви зовсім не очікували, але вони якимось чином вигулькнули?

Соломія: Моє улюблене було “цікаво, скільки державних коштів на це пішло?”

Марія: Враховуючи, що ми не є комерційним проєктом, що ми не отримуємо гроші й часто вкладаємо свої, для нас це настільки абсурдно, дивно й трохи навіть образливо…

Віктор: Така іронія: ти можеш перечитати тисячі прекрасних коментарів про те, що це, вибачте, геніально, хоч ми й не претендуємо ні на яку геніальність. Але потім ти знаходиш той один пост на Facebook, і саме його ти запам’ятаєш на все життя. 

Проте співвідношення лайків та дизлайків на YouTube показове: 12 000 лайків проти 40 дизлайків. Хейту зазвичай має бути більше. 

Марія: Філологи нам також вказали на дванадцять помилок. Усіх до того ж обурили коми. Помилки в lyric відео – це частково моя провина, але коли в тебе дванадцять lyric відео, а кількість часу, аби все зробити, надзвичайно мала, ти помиляєшся. Буває. Але завдяки хейту ми зрозуміли, що це надважливо для наших філологів, тому надалі будемо стежити.

Аріна: Я теж вивчала коментарі в різних соцмережах. Є такі, хто закидає спрощення, узагальнення, певну масовість. Що ви думаєте про таку оцінку?

Віктор: У цьому й суть. Проєкт має таку попформу, щоби максимально розповсюдити зміст, щоби все це стало максимально доступним для тих, хто був недотичний до української літератури. 

Соломія: Хтось дуже влучно написав про те, що попри весь хейт, соцмережі вже який день поспіль говорять тільки про мистецтво. Якщо люди вже стільки часу обговорюють літературу й форму подачі цієї літератури, а не те, у що була одягнена якась зірка чи що зробив черговий депутат, значить ми свого досягли.

Аріна: Як щодо нецензурної лексики? Дуже багато кого обурило навіть це. І це табу триває ще з часів виходу “Польових досліджень з українського сексу” Забужко. Понад двадцять років потому ми так само чутливі?

Саша: Якщо доросла людина слухає сорок хвилин альбому, де йдеться про все, що відбувається з Тичиною, і найбільше її чіпляє “бі бо бу я поезію є*у”, це говорить лише про людину та її обмеженість. Святенники, які не розуміються на літературі, які не читали Семенка, якраз і думають: як можна так розповідати про нього? 

На всю цю критику в нас є відповідь у вигляді першого куплету цього треку: “критики хай дивляться, кахикають у паніці”. Юрій Іздрик взагалі фотографувався в ню календарі й отримував шквал критики від галичан, мовляв, як так можна, нащо нам оця порнографія? 

Поміж тим Семенко сам часом пише відверту порнографію. І як інакше про це розповідати? Я на відміну від, певно, більшості людей, які критикують, прочитав багато віршів Семенка, що так само присутні в цьому треці. Критика критикою, але це найпопулярніший трек на Spotify.

Соломія: Про мати говорять ті, хто хоче, аби мистецтво було елітарне. Але подивіться на того ж Семенка, він творив, що хотів, рвав всі шаблони. 

Марія: І він правильно казав: я буду палити “Кобзар”, аби ви нарешті звернули увагу на суть, а не просто ставили його в шафу зі словами: “Це не чіпати. Це ікона”. 

Навпаки треба писати в книжках, малювати в книжках, виділяти якісь штуки, рвати сторінки, якщо тобі не подобається якийсь вірш – можна й треба робити все, аби заглиблюватися й досліджувати...