Полюбіть критичне політичне мистецтво. Промова Олени Апчел на нагородженні УП 100
Вже вдруге Українська правда відзначає лідерів, що роблять найбільший внесок у незалежність та майбутнє України. На нагородженні УП 100 відзначали дієвців культури, серед них й солдатка, режисерка Олена Апчел. Свою промову для церемонії вона записала з фронту.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Вітаю. Мене звати Олена Апчел, я військова Національної Гвардії України. Передусім я хочу подякувати за можливість опинитися серед лідерок та лідерів видання Українська Правда. Дякую за довіру. Це підтримує. Бо з кожним місяцем служби ти ніби віддаляєшся від однієї реальності, де були ще проєкти та плани і дуже стрімко поринаєш в іншу. Шкода, що для того щоб опинитися у цьому списку, треба було одягнути берці, для яких не народжений ніхто з нас. Але ми зараз тут, я тут, бо не могла інакше.
Минулого року я повернулася в Україну, щоб приєднатися до Сил Оборони України. Перед цим чотири роки за кордоном мені жилося добре, я мала престижну роботу, останній рік очолювала найбільший німецькомовний театральний фестиваль в Берліні, а до цього керувала відділом соціальних проєктів в міжнародному центрі культури у Варшаві, паралельно створювала перформативні проєкти і займалася амбасадорською діяльністю в сфері культури. Досі маю види на проживання в двох європейських країнах – це якщо надумаю піти в СЗЧ.
Всі 11 років війни я волонтерила з періодичною інтенсивністю. Очевидно, як всі ми, іноді вигораєш ущент, але знову – засукаєш рукави і до роботи.
В цивільному житті я режисерка, культурологиня і докторка філософії. Працюю, працювала з перформативним політичним мистецтвом.
І, думаю, саме громадянський неспокій, який є основою соціально-відповідального мистецтва, найбільше підштовхнув мене до прийнятого рішення йти служити.Олена Апчел
Бо якщо ми створюємо проєкти, базуючись на цінностях відповідальності і солідарності, то хочеться цим цінностям пасувати. Ну і в Конституції написано, що всі громадяни України повинні стати на захист держави. А я – громадянка України. А ще – це мій дім, я його люблю і на нього напали. Значить я буду його захищати.
Я була зросійщеною юнкою і за 11 років війни майже з нуля перевідкрила свою ідентичність. Це складно, бо це втрати. Але це здобуток, за який я відчуваю вдячність і за яким я відчуваю силу. А ще я відчуваю вдячність і солідаризуюся з тими, хто перші п’ять, вісім, дев’ять років війни захищали нас. Не дуже вмію пояснити для себе концепт совісті, бо він в нашій культурі якось сильно наближений до провини. Я не відчуваю провину перед воїнами і воїнками, що вже, на жаль, поклали свої життя. Відчуваю вдячність, і пошану до них. І думки про втрати наповнюють мене злістю. Зрілою, духовитою злістю тої, хто вціліла.
Простими словами я тут, бо це не окей, тут зараз не бути. Дуже багато моїх друзів і подруг залишили цивільне життя і приєдналися до війська. Хтось ще 11 років тому і досі в строю. Уявіть, як вони втомилися і як важливо їх замінити. Хтось приєднався з початком вже повномасштабного. Їх теж треба замінити. Велика хвиля нас прийшла у військо цього року.
В цій хвилі якраз багато моїх колег та колежанок з мистецтва, які активно волонтерили, завдяки чому мали інший градус дотичності до реальності, а не були загіпнотизовані маячнею єдиних новин, байрактарщиною, песпатронщиною, вірою в чмонь і тощо. Подвиг тих, хто приєднався раніше, дав нам час підготуватися, тренуватися, підлікуватися, знайти собі підрозділи, позакривати цивільні справи і підписати контракти.
Я йшла доброволицею у військо, усвідомлюючи, що армія – це стара, жорстока, шовіністична, туга і бюрократична машина. Ну і очевидно – машина, яка загрузла, як з рештою і наше суспільство, в найдавнішому стереотипі патріархату – глибинній мізогінії. Яка, до речі, шкодить не тільки жінкам, але і й чоловікам. Втім, жінкам набагато більше.
Так, зараз ситуація змінюється – українське жіноцтво – колосальний потенціал. Так, дискримінація існує, але розвиваються правозахисні організації і зростає видимість; шовіністичне суспільство нервує, але допускає свою неефективність і трансформується. У одинадцятирічної визвольної війни – жіноче обличчя і чоловіче обличчя одночасно. Вірніше, багато жіночих, чоловічих і небінарних облич.
Ця промова мала б бути присвячена темі культура і війна. А я про війну і мізогінію. Бо це для мене теж про культуру. Про те, хто ми. Про те, як важливо пам’ятати, що окрім ракет і росіян ми боремося також із якостями чи цінностями, з якими не погоджуємося. Щоб виплекати місце для нових, на які покладаємо свої надії. З якими себе уособлюємо.
Тому, окрім боротьби із фізичним ворогом варто працювати над світоглядно-культурними парадигмами, вступати в бій з нашою гомофобією, расизмом, ксенофобією, трансфобією, релігійним фанатизмом, ханжеством на такому ж рівні як із корупцією, мародерством і халяволюбієм.
Культура війни, яка харчується глоріфікацією та атавістичними нормативами маскулінності – це те, від чого нам поки не вдасться дистанціюватися.Олена Апчел
Але досягнення останніх десятиріч, що зуміли відкрити радість розмаїтості та поваги до іншості – мають повне право увійти в сьогодення війни. Бо носії та носійки цих цінностей серед активістів та активісток, серед воїнок та воїнів – є. Безперечно в меншості. Але шо вже. Маємо шо маємо.
Пафосно-інавгураційна частина промови закінчена.
Перейду до наступної. Про те, що я увійшла до списку лідерок Української Правди мені написала моя дорога подруга Іванка і попросила записати це відео як динамічну промову в стилі Апчел, щоб нікому не сподобалося.
Отже
Дівчата, жінки. Ви/ми такі ж громадянки України на рівні прав і свобод, а також на рівні відповідальності.
Спільноти України, я цивільна мисткиня і хочу колись повернутися до професії, а ще народити і виховати дітей, мати свій дім і дожити до старості. Я розумію, що всім сцикотно, але як ми прийшли підмінити наших, готуйтеся і тренуйтеся будь ласка, щоб підмінити нас. Війна надовго. Лобіюйте закони про демобілізацію, бо бездіяльність – це теж злочин. Ми єдине суспільство, частина якого на війні, а частина ні. І ви ж не будете погоджуватися з тим, що військові у пожиттєвому рабстві, правда?
Митці та мисткині, які працюють за кордоном, люди, які тимчасово досі за кордоном, ви в першу чергу амбасадорки та амбасадори – ретельно продумуйте, про що ви говорити з іноземцями, як описуєте війну, читайте, дискутуйте, провокуйте, деколонізуйтеся і дерусифікуйтеся, деімперіалізуйтеся як тільки можете! І теж тренуйтеся і підтягуйтеся ;)
Будь ласка, пробуйте зауважувати і не вживати фразу "коли почалася війна" маючи на увазі 22-й рік. Війна почалася 20 лютого 2014-го, але ми звикли називати її АТО. Але вона була і залишається – війною росії проти України. І війна не була на Донбасі, вона була і є в Україні.
Це надзвичайно важливо, якими саме словами ми описуємо реальність. У нас немає атошніків, у нас є ветерани та ветеранки війни росії проти України періоду до повномасштабного вторгнення.
І ще, будь ласка, полюбіть критичне політичне мистецтво. Складне, багаторівневе, яке працює з постпам'яттю, працює з незручною спадщиною, з метапозиціями.Олена Апчел
Саме завдяки любові, уважному вслуханню в голоси митців та мисткинь, які працюють зі складними темами в світі після великих катастроф відбувається ментальне зцілення.
І ще одне. Є проблема, ми програємо, нас в десятки разів менше, ворог в десятки разів сильніше, росіяни швидко вчаться, продукують в сотні разів більше всього для знищення. Світ втомився. Від щирісенького серденька сильно-сильно не люблю оцю концепцію "втоми".
З однієї сторони революція індивідуалістичної самопідтримки і прорив в доступності до психотерапії, вчать нас давати собі право на втому і біль. І я сиильно-сильно за це. Але так само як зараз у нас немає привілею на пацифізм, так само і немає привілею на втому. Так, важко. Але якщо допустимо окупацію – нас перестріляють. Це в найкращому випадку. Або на нас чекають десятиріччя концентраційних таборів, масові зґвалтування та катування.
Поки що ми ті хто вціліли, а значить можемо впливати на реальність.Олена Апчел
Якимось дивовижним чином. Бо за логікою всіх логік ми б мусили вже давно програти цю війну. Це абсолютно нелогічно, що ми досі маємо державність, завдяки нашому війську. Тому, давайте далі – маленькими кроками, щоденними вчинками.
Це про вибір. Перформатів войс, коли ми голосуємо своїми тілами, вшановуємо кожного дня о дев’ятій ранку хвилиною мовчання загиблих, допомагаємо зросійщеним знайомим без засудження (!)вчити українську, мобілізуємося до війська, виходимо на мітинги, вивчаємо закони, шукаємо способи вносити пропозиції в них, приєднуємося до організації, що пропонують зміни, критикуємо концепцію ухилянства, не беремо участі в малих корупційний схемах, змінюємо свої подвір’я, роблячи їх доступними для людей з інвалідністю.
Я з маленького селища на Донеччині, яке я люблю. У мене там є хата. Маленька, з маленьким городом. На якому напевно не захочу нічого садити, і в хаті я тій напевно ніколи не захочу жити. Але вона моя. Я хочу повернути своє право розпоряджатися нею. Не дозволити росіянам паплюжити те, що належить мені, належить нам.
Я хочу мати право хай навіть просто спалити її. Але спалити сама, своїми руками. Це про гідність. Хочу мати право відгорювати наші втрати на своїй землі і на своїй землі повернутися до цивільного життя. А для цього треба більше ракет, дронів, машин і добровольців, і доброволиць.
Але поки боротьба триває, треба робити своє. Не хандріть! Не Трампом і Маском єдиними. Кволі демократії зазнають поразок – це сумно, але очікувано. Так, шкода, що золотий вік прав і свобод добігає завершення, можливо не завершення, а трансформації. побачимо. Але варто ВЖЕ будувати світ в якому "Ніколи знову, але якщо знову – то даємо відсіч". Гуртуймося. Ви маєте силу, бо маєте ніжність. Цьом.