Нічого не треба боятися: як минула презентація нової збірки Ліни Костенко "Вітер з Марса"

5 травня у стінах новоствореної Фундації імені Ліни Костенко відбулася перша закрита презентація нової збірки поетки під назвою "Вітер з Марса", надрукованої у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Гості мали можливість поспілкуватися з самою авторкою, її донькою – літературознавицею Оксаною Пахльовською й видавцем та поетом Іваном Малковичем.

Про місію Фундації, нову збірку, шістдесятників і думки Ліни Василівни щодо сучасного літературного процесу готова розповісти літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко, яка відвідала подію.

Ми купчимося під будинком – чекаємо на якийсь знак, що можна заходити. Ми – це журналісти, письменники, адмін найбільшої фан-сторінки Ліни Костенко, що налічує два мільйони підписників на трьох платформах. І от – нарешті можна.

Нас проводять у простір щойно створеної Фундації імені Ліни Костенко. Простір цей затишний – світла кімната, величезний стелаж із виданнями поетки, цілий архів фактично, робота Емми Андієвської на стіні.

Ліна Василівна любить цей простір і покладає на нього великі надії – зрештою, і сама про це скаже. Поки ж зусібіч чується: "Не бійтеся, сміливо, заходьте, можна вітатися". Від відчуття урочистості, що проймає наскрізь, авжеж, не втекти.

У центрі стола вже чекає Ліна Костенко. По її праву руку – Оксана Пахльовська, літературознавиця, професорка Римського університету, засновниця кафедри україністики в цьому університеті та її завідувачка, яка, однак, уже чотири роки виконує свою роботу онлайн із Києва: хоче бути біля мами.

На столі – квіти й охайний стосик примірників нової книги. На стіні – картини й велика репродукція обкладинки "Вітру з Марса". Такі деталі не губляться навіть серед нервового розставляння камер, інтенсивного шепотіння та шарудіння, несміливих вітань та привітних слів, якими Ліна Василівна щедро ділиться ще до початку події. Серед них історія про те, що носить із собою флешки різних кольорів, де збережені її тексти, – війна, тож про всяк випадок.

Фундація та її місія

Початок. Дякуємо пані Ліні за запрошення.

"То все Іван. Він і мене запросив, – відказує Ліна Василівна, – і цю Фундацію створив. Взагалі це він витягає мене на спілкування, бо я ж, розумієте, звикла до відлюдності, звикла чути ритм. А так, наспілкуєшся – і не чуєш.

Яким був найкоротший публічний виступ письменника? Виступ Стейнбека, на який усі дуже чекали, а той вийшов, подивився з-під лоба й каже: "Письменник мусить писати", – і зійшов зі сцени. Все. І я його розумію".

Далі слово бере власне Іван Малкович, урочисто повідомляючи, що "презентація відбувається у стінах щойностворюваної Фундації Ліни Костенко, завданням якої є дослідження та переклади творів Ліни Костенко, а також дослідження творів шістдесятників, дисидентів і, можливо, навіть ширше – літератури ХХ століття". "За якийсь час, – продовжує він, – сподіваємося, що Фундація надаватиме стипендії для дослідників і дослідниць – як українських, так і зарубіжних".

У своїй промові видавець згадує і просто-таки феноменальну популярність Ліни Костенко: "Сотні тисяч людей знають ці вірші напамʼять, ними освідчуються в коханні, їх шепочуть у моменти безнадії та у хвилини радості. Флешмоби ж із читання поезії Ліни Костенко проходять навіть у Криму, де це наразі неймовірно небезпечно. У найрізноманітніші місця, куди українців закидає доля, вони часто беруть із собою як талісман бузкову збірочку "300 поезій" – вона розійшлася поміж читачами більш ніж 300 000 примірників. У Європі точно, але, можливо, й у цілому світі немає сучасного поета з такими фантастичними накладами". І це той самий випадок, коли у таких гучних заявах сумніватися не доводиться, адже новинку тільки-от передзамовило 10 000 читачів.

"У моєму розумінні Фундація заснована не для того, щоб вивчати мене чи ХХ століття, – зауважує зрештою Ліна Костенко. – Наразі ХХІ століття. І я хотіла б, аби тут збиралися молоді поети-початківці: посперечатися, почитати вірші. Вони мають вчитися, розвиватися. Бо ж починається новий етап літератури – я так відчуваю. Зараз треба дивитися, хто де талановитий, щоби дати їм дорогу. Зараз пише так багато людей. Не дай Боже хтось не зможе пробитися".

Перспектива ж критичної взаємодії з власними віршами не видається поетці привабливою: "Мене вже так вивчали в ХХ столітті, що я втомилася од вивчення. Одна рецензія, наприклад, звучала так: "Почну з кінця. Цього твору друкувати не можна". Або (цитую дослівно): "Вона стоїть на позиціях, які відстоював горе-історик, а насправді зрадник українського народу, Грушевський". У мене є ціла папка, яка називається "Вибрані місця з переписки з ворогами". Якщо це колись опублікують – ото люди насміються". І всі справді сміються.

А трошки згодом поетка додасть, що терпіти не може людей, які приходять до неї, начитавшись дурниць. "Я всіх уникаю, – говорить, – а мені кажуть, що я мовчу тридцять років. Та ж я написала: "Не хочу грати жодну із ролей у цьому сатанинському спектаклі"".

Уроки памʼятання

У залі питають, чи не є плани, які плекає Фундація, реінкарнацією Клубу творчої молоді з 60-х.

"Це хороше питання, – відказує Ліна Василівна, – але реінкарнація – погане слово. Воно означає, що хтось уже вмер, а тепер має переродитися. Нехай ще живе. А Клуб творчої молоді – то ж було ще за радянських часів". "І взагалі маємо дуже велику проблему з відтворенням персонажів", – додає поетка на заувагу про те, що сучасна молодь співає пісні про КТМ, захоплюється ним і, власне, відтворює учасників Клубу як персонажів.

"Я дуже рада, що ще жива, – продовжує Ліна Костенко, – бо в таких спектаклях зобразили б і мене. Те, як показали Аллу Горську або Вінграновського, – це якийсь кошмар. Я ж усіх цих людей знаю, вони ніколи для мене не зникали. Це були живі прекрасні люди – не можна їх зображувати так. Та й узагалі, як можна назвати спектакль про Стуса "Стусанина"? А спектакль за моїми віршами – "КО:ЛІНА"?"

А проте ставлення до шістдесятників та прочитання їхніх текстів у ХХІ столітті, на думку Ліни Василівни, зовсім не таке, як у 80-х чи 90-х. "У 80-х роках прийшли нові письменники, – говорить поетка. – Вони звинувачували шістдесятників у заангажованості. А ми не були заангажовані. Ми просто жили й не могли не реагувати на все. Може, хотілося б писати тільки лірику – але ні, не можна. Та й заангажованість – погане слово. Порядна людина завжди реагує на те, що відбувається у світі".

"Думаєте, шістдесятники знали, що вони – шістдесятники? Потребували оцінки? – питає Ліна Василівна в уважної аудиторії. – То були просто молоді гарні чесні люди. І найкраще, що було в стосунках між ними, – взаємна повага. Покоління ж, яке прийшло у 80-х не тільки не оцінило шістдесятників, а й почало бити копитом. А бити для чого? Щоб утвердитися. Шістдесятники ж були дуже талановиті люди – зокрема й по-людськи талановиті. Справжні шістдесятники".

На питання ж, кого можемо вважати "справжніми шістдесятниками" поміж усіх тих численних діячів, які жили й творили в 60-х, Ліна Костенко відповідає, що "навіть деяким серйозним літературознавцям достатньо того факту, що людина жила в 60-х". Але, звісно, уточнює: "Шістдесятники – то діло складне. Так, це люди талановиті – і не до тільки письменники, а й художники, композитори. Але коли почалися ті страшні роки судів – то вже хто як себе виявив. Справжні шістдесятники йшли на барикади. Їхали у Львів на суд. Стояли під судами. І ті натовпи звичайних людей, які допомагали нам, які стояли, поки нас не випустять, – вони теж були шістдесятниками.

А от поет, який написав: "Партія – очі мої, партія – серце моє", – і мені дуже шкода, що він це написав, – він не є шістдесятником.

Дуже шкода і Драча, бо Драч теж дуже талановитий. Я просила його: "Іване, залишся таким, який ти зараз є". Аж раптом читаю: "Дихаю Леніним". А я саме зайшла в Спілку, – тоді ще була її членом, – кілька колег стоїть, розмовляємо. Коли йде Іван, привітний, хороший, підходить, вітається, а я йому: "Іване, ану хукни на мене Леніним".

Я не хотіла його ображати. Хотіла зупинити, але зупиняти було пізно. Так пропадали поети. І Тичина ж був геніальним. А що з нього зробили? Кожна свиня підсміювалася".

У передчутті Марсових вітрів

А проте лейтмотив усієї презентації – звісно, війна. Вона хвилює Ліну Василівну й болить їй. Як хвилює і доля поетів, які захищають українські кордони. "Коли їм писати? – говорить вона. – Розумієте, їм же нема коли вчитися".

Раз по раз вона звертається до історика й військового Вахтанга Кіпіані, письменника й військового Ілларіона Павлюка, поеток і військових Єлизавети Жарікової, Мальви Кржанівської, Єви Тур, присутніх у залі, зі словами: "Шкодую, що я не з вами там. Не вписалася в час. У Чорнобильську зону вписалася. А на війну хочу", – і стурбовано перепитує, чи вдається писати, наголошує, що все уважно читає.

Війну, жінок у жалобному чорному вбранні, каже, передчувала ще тоді, коли почула запис того, як звучить вітер на Марсі. "Я чула запис. І мені важко передати відчуття, яке я пережила, – говорить поетка. – Я відчула загрозу майбутньому". Космос, війна, Чорнобиль, те, як сильно люди випробовують своєю жорстокістю маленьку планету Земля, – усе це, на думку пані Ліни, тісно повʼязані речі: "Я писала колись, що космос – це Божий храм, тільки люди чомусь ніяк не можуть спокійно жити в тому храмі. То Чорнобиль, то війна. Колись говорили про мінімізацію наслідків. Але як їх мінімізувати? Тим паче якщо дрон потрапляє у новий саркофаг. Я знаю, мабуть, кожне село Чорнобильської зони. Я знаю, що таке загибель. Загибель цілого Полісся".

"Те, що я тоді відчула, – ділиться Ліна Василівна, – було настільки зловісним. Настільки страшним. Я відчула вітер, який може пройти по Землі. "Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою", – написала я, бо в 1993-му я не те, що не була почута, до мене підходив один письменник і говорив: "Ой, Ліно Василівно, як ви добре написали: "Покотили Україну до прірви", га-га-га!". А я й кажу: "Чого ви смієтесь? Покотили ж". Та треба писати так, щоб нарешті люди почули. Це теж завдання нашої Фундації. Щоб якщо вже тут щось сказали, то воно було почуте".

На питання ж про власне візіонерство й гостру чутливість до навколишніх подій, яка притаманна митцям, Ліна Костенко говорить: "Усе це насправді – ніяка не містика. Просто митці дуже відчувають. Вони знають, що робиться. Розуміють. Вдумуються у все, поки декому подобається пітьма". І це, звісно, вже усмішка до Ілларіона Павлюка.

"Від того запису й того відчуття досі не можу відійти, – говорить Ліна Василівна. – Ну бо справді, Земля – невеличка планета. Чи може вона витримати те все, що роблять з нею люди? А проте я вірю, що Україна буде такою, якою ми її прагнемо, бо є люди, які готові за це життя віддати. Нам завжди є за що вмерти, бо нам є для чого жити. Будуть страшні випробування, бо маємо страшного сусіда. Але треба боротися".

Зрештою, у Ліни Костенко запитують, що надихає її сьогодні на нові тексти. І, знову сплітаючи в одне ціле Чорнобиль, війну й літературу як спосіб давати раду катастрофам, поетка без роздумів відповідає: "Довгий час надихав Чорнобиль. Я їздила туди й відчувала, що життя проходить недаремно: я щось роблю, щось зберігаю. Страшно надихають люди, які борються зараз. Коли мені передають, що солдати читають мої вірші в окопах, то я готова ради цього жити. Передали мені прапори – це мене надихає. Не премії. Не звання. Дівчата мене надихають, – звертає свій погляд на Єлизавету та Єву Ліна Василівна, – Ілларіон Павлюк мене надихає. Мальва мене надихає. Малкович мене надихає – це ж здогадатися: з початку незалежності створити дитяче видавництво, щоб дітей змалечку виховувати! Мене надихають гарні люди. І атмосфера нашої Фундації вселяє мені надію, що ми зробимо щось корисне".

Грандіозний редактор

"Кажете, що довго чекали на нову книжку, – підсміюється над словами пана Івана про довгоочікувану новинку Ліна Василівна. – Кажуть і те, що я, мовляв, писала тридцять років "Берестечко. А подумати тільки: почала я писати в 70-х роках за радянської влади. Люди писали про партію, про Леніна, а я почала "Берестечко", про ту страшну трагічну поразку, яка багато вчить. Писала без ніякої надії, що це буде надруковано, тому воно лежало, дописувалося, адже щось знову надходило в душу. Так і з цією книжкою.

Тут є вірші від початку незалежності. Але є й від березня цього року. Бо ж я живу тим, що зараз робиться. Як її скласти? Хронологічно? Чи розділами якось дати? Найлегше, найшвидше мені писався воєнний розділ – останній. Чим живеш – про те й пишеш. І тут мені Малкович допоміг. Це колосальний, грандіозний редактор. Я хочу якось це збудувати з композицією, драматургією, а Малкович любить перемішати. Знаєте, я б ніколи не почала "300 поезій" з вірша "Спини мене, отямся і отям", а Малкович взяв – і виніс наперед про любов. А люди цитують. І люблять цей вірш. Навчив мене. Я до нього дуже прислухаюся. Він – людина зі смаком, з чуттям слова. Йому тільки треба самому більше писати. Він же прекрасний поет, а сам видає нас, а ми його мучимо".

"З датами ж – то складне діло, – зізнається Ліна Василівна на питання про те, чому вірші, написані під час повномасштабного вторгнення, датовані не лише роком, а й місяцем і навіть днем. – Мене дуже довго не друкували за радянської влади й вимагали, щоби дат не ставила. Навіть відрізали дати – аби не було видно, коли я це написала. Відтворити було важко, бо я завжди викидала чернетки. І тільки з часом зрозуміла, що краще їх зберігати. А тепер дивлюся – у тих чернетках і дати стоять. Та й Малкович не приймає без дат, – сміється Ліна Василівна. – Я чесно ставлю. Часом з памʼяті, часом точно. Коли що написано я приблизно памʼятаю. Принаймні рік точно мушу всюди поставити".

Антивоєнна література й середні люди

"Може, я скажу неправильну річ, – міркує Ліна Василівна про те, чи може існувати антивоєнна література, – але вважаю, що література мусить бути антивоєнна, бо війна – це те, що вбиває людей. А людей вбивати не можна. Ворога ж треба знати. Хтось навіть сказав, що доживе до того, що наступне покоління не знатиме російської мови. Це дурня абсолютна. Треба знати мову свого ворога, культуру, літературу – все треба знати. Ми інші. Ми проти війни, але мусимо перебороти своїх ворогів".

"А яких людей більше, Ліно Василівно, хороших чи поганих?" – питають із залу. "Середніх, – відказує пані Ліна. – Просто ніяких. Середніх, звичайних. Бути по-справжньому хорошим – це вже героїзм. Мінімум – це порядна людина, яка знає межу, що її не можна переступати. Якщо ж хто здатен на максимум – то щастя".

"Не треба нічого боятися – я так вважаю, – додає наостанок Ліна Василівна. – Я звикла не друкуватися. Була готова й ніколи більше не бути надрукованою. Але Світлана Головко, редакторка видавництва "Либідь", витягла мене, почала друкувати – і вони були такі хороші, нічого мені не нав'язували. Я звикла, розумієте, до редакторів, які мене боялися, вважали, що я складна людина й зі мною важко працювати. Та ж вони мене різали, підставляли мені рядки, то я й вибухала.

Але не можу не згадати добрим словом й Ігоря Римарука, й Костя Москальця, які ще за радянських часів видали вибране, куди я дала недруковані вірші. Я казала їм: "Хлопці, вас же знімуть з роботи". А вони на те: "Це наша проблема". Надрукували – і не посадили.

Нічого не треба боятися".

Простір Фундації полишаю з "Вітром з Марса" в руках.

На обкладинці – молода замислена Ліна Костенко. Під палітуркою – більші й менші тексти. Найновіші й ще не друковані – окрім хіба розділу "Коротко – як діагноз" й деяких віршів про війну. Трошки гортаю. Так, це та сама афористичність, яку люблять сотні тисяч читачів і яка так легко подорожує соцмережами. І яку вже навіть співає ШІ, збираючи мільйони переглядів, – без перебільшення.

А у повітрі — майже літо. І повітряна тривога.