"Сліди" на Берлінале: як говорити про воєнне сексуальне насильство в кіно?
Єдиним прем’єрним українським фільмом на цьогорічному Берлінале став документальний фільм Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк "Сліди" – про жінок, які пережили сексуальне насильство з боку російських військових.
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська вже переглянула стрічку на Берлінському кінофестивалі та розповідає, як "Сліди" балансують між правозахисною місією і своєю художньою формою, та чому саме форма колективного портрету викликає найбільше запитань.
"Сліди" відкриваються кадром дерева на околиці, серцевина якого палає вогнем. Жіночий закадровий голос починає оповідь – це Ірина Довгань, жителька Ясинуватої, яка з початком війни відважно допомагала українським військовим, допоки до неї не дісталися росіяни. Камера знімає Ірину в сонячному саду: вона торкається квітів й сумно дивиться у далечінь, а її закадровий голос повертається у день, коли окупанти забрали її в полон, де вона зазнала жорстоких катувань й зґвалтувань і зрештою була прив'язана до стовпа. Так з'явилося сумнозвісне фото, міжнародна увага до якого, однак, урятувала їй життя.
У 2018 році Ірина очолила організацію SEMA Україна, яка слугує ментальною та правовою опорою жінкам, що пережили СНПК (сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом під час війни). Говорячи про свій досвід понад десятиліття, Ірина стала символом національної жіночої опори.
Власне, сама режисерка Аліса Коваленко, яка пережила сексуальне насильство у 2014 році на Донбасі, згодом познайомилася з Іриною, яка змотивувала її розповідати про свій досвід. І хоча ідея фільму зароджувалася ще до вторгнення, до зйомок приступили лише після, коли випадки СНПК драматично ескалювали, а отже, і важливість створення фільму.
"Він буде більш правозахисним", — зазначила Коваленко Суспільному торік. Справді, про проєкт було чутно в правових колах України й за кордоном задовго до фінального монтажу. Насамперед фільм підтримує Міжнародний фонд Деніса Муквеге, відомого гінеколога, який допомагав лікувати жінок, постраждалих від сексуального насилля під час Другої конголезької війни; торік у Римі в пресзалі депутатів показали коротку адвокаційну версію фільму; ООН Україна підсвічує премʼєру фільму на своєму сайті, і це все паралельно активній роботі SEMA Україна членкинею якої є сама Коваленко.
Тому фільм активно промотується з позиції документальної стрічки про боротьбу зі злочинами сексуального насильства російських військових та закликом до міжнародної справедливості. Навіть у прес-нотатках для Берлінале фільм зберігає юридичний тон, де, наприклад, пунктами розписані "ключові цілі впливу".
Втім, якщо його гуманітарна терміновість і важливість не можуть викликати ніякого скептицизму, то з його документальними модальностями ситуація значно дискусійніша. Окреслюючи свою художню форму, команда фільму описує "Сліди" як спробу відобразити колективний портрет травми СНПК, що прагне відкрити простір для надії та вивести образ України з позиції жертви. Цей опис слугує не лише стислим синопсисом фільму, а й епіцентром багатошарових проблем його риторичного та художнього підходу до такої архіскладної теми.
Ірина Довгань є не лише каталізаторкою, а й віссю самого фільму. Сміливо відкриваючи стрічку своєю історією, за нею у фільмічний простір входять — Тетяна, Медофіївна, Галина, Ольга, Ніна. Це неймовірні жінки, які не побоялися постати перед камерою і повернутися спогадами у минуле, закадровим голосом розповідають нестерпні жахи, від яких холоне кров.
"Напруження в кімнаті було таким, що здавалося можна повісити сокиру в повітрі, і вона висітиме", – каже одна з героїнь про свій досвід, і приблизно такого ж ефекту може очікувати глядач. Цей 85-хвилинний фільм тяжіє до ліричної, рефлексивної форми, намагаючись всіма засобами кіновираження скласти риму до стану своїх героїнь.
Ймовірно, пастка фільму сформована самою ідеєю створення колективного портрета, адже історії жінок подано у вигляді монтажної панорами, де кожній відведено стислі 6–10 хвилин екранного часу. Ці абсолютно нелюдські свідчення тортур скомпоновані разом майже без жодного перепочинку, змінюючи оповідачок позначкою імені в куті екрана.
Етичні обов'язки документаліста, хоч і безжально розмиті війнами, не скасовують свого базового мінімуму. Йдеться про дбайливе ставлення до травми героїв, яке фактично постає художнім ресурсом і, вочевидь, не згладжує факт їхньої згоди на участь.
Можливо, єдина відповідальність, що стояла перед режисерками "Слідів", це гідно виокремити історію кожної, але ж сама ідея колективного портрета цьому суперечить. Зрештою, у такому монтажному форматі й виникає відчуття, ніби наповнення цих історій змагається на екрані за ступенем жаху. Це також створює ризик запамʼятатися у формі хаотичного потоку з найболісніших деталей.
Все-таки найбільшим викликом для режисерок було створення візуального тла для закадрових голосів. Коваленко, відома ліричними, глибоко особистими наративами ("З любов'ю з фронту") і Марися Нікітюк ("Коли падають дерева"), за повнометражним дебютом якої закріпився епітет "поетичний", синтезували свої авторські прийоми воєдино. Тобто, поєднали ліричне й поетичне, чим зрештою, підсилили без того гіперемоційний тон стрічки.
У художній документації травми компромісним режисерським рішенням часто постає розʼєднання аудіального й візуального відеоряду. Цим, наприклад, уміло оперувала Оксана Карпович у "Мирних людях", накладаючи перехоплені дзвінки окупантів на статичні панорами розбитих міст.
У "Слідах" візуальні образи постають окремими експресивними висловленнями. Інколи візуальний фон слугує контрапунктом до мовлення – показує мальовничі кадри бурхливої чи спокійної природи, у якій героїні взаємодіють із навколишнім. Відеоряд набуває і похмуріших нот – наприклад, героїні блукають розбомбленими приміщеннями, торкаються дірок від куль на стінах. Ці сцени – не обережні спостереження за героїнями, а постановочні замальовки. Через глибину запропонованих образів, виникають сумніви що фільм слугує опрацьовкою травми кінопроцесом.
Якщо у Карпович цей метод створює разючий причинно-наслідковий зв'язок, у "Слідах" це обмежується дидактичним переказом, що без потреби підсилює емоційні акценти монтажних рішень. Поетично-ліричний тон, привʼязаний до циклічності природи, формує й другу половину фільму і, демонструючи період загоєння, активізму й сестринства, – фільм не обходиться без примітивної метафори квітів, що сходять після довгої зими.
Знімаючи трагедії війни, українські режисери стикаються зі складними викликами – як знайти міру між необхідністю розповісти про російський тероризм, але водночас не втратити (західного) глядача, намагаючись мобілізувати його емпатію через шок.
Мабуть, тому документалісти часто займають спостережливу дистанцію, або ж, навпаки, відмовляються від зображення жорстокості, або взагалі звертаються до анімації – ресурс невичерпний. Втім, як ми бачимо в "Слідах", не показувати насилля візуально – не врівноважує ці виклики. А знімаючи індивідуальні портрети, гіперчутливі й, як слід, етично ризиковані, режисери нерідко підʼєднуються до теми через власний пережитий травматичний досвід, що резонує з історією героя. Примітно, що попри те, що досвід Коваленко лежить в головному мотиві "Слідів" і загалом переважна частина її фільмографії присвячена собі, у фільмі факт її пережитого досвіду СНКП постає лише лаконічним титром наприкінці.
Те, що художня форма "Слідів" не відповідає масштабу сили й мудрості його героїнь, це його проблема, яка, парадоксальним випадком одночасно працює на його користь. Можливо, з мета-перспективи фільм можна інтерпретувати як несвідомий жест поваги до героїнь, який ставить їхній досвід й силу вище за режисерські можливості. На щастя, форма фільму ніяк не применшує героїзму жінок. В сучасному світі, де жінки продовжують зазнавати масового віктимблеймінгу поза воєнним контекстом і навіть з боку власних співгромадян — неосяжний подвиг героїнь існував, існує й існуватиме далеко за межами фільму.
Феномен "Слідів" кристалізує актуальні проблеми української й навіть світової воєнної документалістики. Де проходить межа між документацією воєнних злочинів і документальним кіно? Які визначити етичні межі, які так нещадно було розмито роботою медіа? І, найважливіше, наскільки вичерпним є кінофестивальний ресурс для фільмів, що обмежуються безкомпромісною ремаркою "дуже важливої теми, яку необхідно побачити"?
В інтерв'ю Нікітюк говорила, що фільм має працювати як зброя проти "великої" російської культури, а отже, таких фільмів, на її думку, має бути десятки. Втім, використовуючи чийсь біль як ресурс, загострений усіма засобами кіномови задля боротьби зі злом, чи не повертає це український кінематограф в стан жертви? "Сліди" постають вкрай ресурсним кейс-стаді для таких роздумів.