"Ми прийняли свою смерть, тому що варіантів, по суті, не було". Історія військового анестезіолога, який добровільно полетів на оточену "Азовсталь"

Навесні 2022 року Олександр добровільно погодився летіти на оточений російськими військами завод "Азовсталь" у Маріуполі. Він знав, що це може бути дорога в один кінець, але це не було предметом обговорення – як і багато інших рішень на його шляху.

Він не піддавав роздумам ситуації, коли важкопораненим доводилося робити анестезію з ШВЛ і подачею кисню не в операційній, а під землею, в холоді й сирості, де слово "стерильність" звучить майже як жарт.

Не виникало думок здатися, коли медикаменти на "Азовсталі" закінчувалися, і ампутації кінцівок доводилося виконувати тільки під регіональною анестезією, хоча в нормальних умовах це табу.

Олександр Демченко – військовий лікар-анестезіолог. За майже 10 років служби він працював у мобільному військовому шпиталі, літав у складі аеромедичної евакуації, оперував і підтримував поранених у підземному шпиталі на "Азовсталі", пройшов російський полон та сумнозвісну Оленівку – і після обміну знову повернувся в медицину. Минулоріч він подався на навчання у рамках програми "Медосвіта для героїв" від медичної мережі "Добробут".

Для "УП. Життя" він переповідає свою історію – шлях людини, яка раз за разом брала на себе відповідальність за пацієнтів, за непопулярні рішення, за роботу там, де ослабнути означало залишити когось без шансів на життя.

"Я, скажімо так, перший"

"Лікарів у мене в сім'ї не було. Я, скажімо так, перший", – говорить Олександр про свій шлях до медицини.

У підлітковому віці він тяжко перехворів і довго лежав у лікарні. Каже, що саме тоді вперше подивився на медицину не з позиції пацієнта, а зсередини процесу:

"Були ускладнення: запалення легенів, всякі такі нюанси. Я достатньо довго лежав.І от тоді почав думати: а чому одні люди можуть витягнути інших? Як це взагалі працює?"

Через кілька років, у 2008-му, він вступив до Дніпропетровської медичної академії.

"Я не можу сказати, що я тоді точно знав, ким буду. Але було внутрішнє відчуття, що медицина – це щось серйозне. Щось таке, де ти реально можеш бути потрібним", – згадує чоловік.

На четвертому курсі навчання в академії Олександр зрозумів, що теорії недостатньо, і пішов працювати у Міській лікарні №2 у Дніпрі в опікове відділення на посаду медбрата.

"Дуже швидко зрозумів, що просто вчитися – цього мало. Теорія – це чудово, але без практики ти нічого не вмієш. Тому я пішов у лікарню. Мені було важливо побачити, як медицина виглядає поза навчальними аудиторіями. Побачити пацієнтів, біль, наркоз, ускладнення – як воно є насправді.

Тоді я вибрав анестезіологію і ні разу в житті про це не пошкодував. Хоча, звісно, були моменти, коли дуже вигорав. Думаю, що через це проходить кожен, хто довго працює в медицині", – зазначає він.

Медичну академію Олександр закінчив у 2014 році – на початку війни Росії проти України. Ще під час інтернатури чоловік хотів іти служити, але батьки наполягли спершу закінчити навчання:

"Вони казали: з тебе буде більше користі, якщо ти закінчиш повноцінно і матимеш спеціальність".

"Ти або береш на себе рішення, або не маєш права бути тут"

У 2016 році Олександр склав іспити і добровільно призвався до легендарного 61-го мобільного військового шпиталю, який тоді базувався біля Маріуполя.

"Військової кафедри в нас не було – їх усі анулювали. Тому я прийшов на солдатську посаду. Через сім-вісім місяців мені присвоїли первинне офіцерське звання – молодшого лейтенанта медичної служби.

Саме там, у шпиталі, дуже швидко стало зрозуміло, що таке медицина на війні. Яка за неї відповідальність. І що рішення доводиться приймати в умовах, до яких тебе ніхто заздалегідь не готує", – розповідає медик.

Він згадує один з випадків, коли помилка медиків могла коштувати життя не лише пацієнтові, а й усім у приміщенні, стався під Волновахою.

Спочатку все виглядало звично, переповідає Олександр. До шпиталю доправили пораненого – його почали стабілізувати, готувати до операції. Загалом це стандартний алгоритм, у якому кожен рух у медиків відпрацьований. Лише після рентгену стало зрозуміло, з чим вони мають справу: у тілі пораненого був не уламок, а боєприпас, який не відпрацював повністю і вже розділився всередині.

"Коли я побачив знімок, одразу зрозумів: далі кожен крок – це ризик. Загальна анестезія в такій ситуації перестає бути просто наркозом. Неправильно підібрана комбінація препаратів може викликати фасцикуляції – мимовільні скорочення м'язів по всьому тілу. А фасцикуляція, коли в тілі пацієнта боєприпас, – це можливість детонації.

Це не означає, що він обов'язково вибухне, але вірогідність там достатньо висока. Фактично будь-яка помилка могла призвести до вибуху просто на операційному столі", – пояснює медик.

У цей момент, за його словами, стало ясно, що опції не робити нічого просто не існує. Вийти з операційної означало б залишити людину без шансів.

"Ти або береш на себе це рішення, або просто не маєш права бути на цьому місці", – говорить анестезіолог.

Тоді медики прорахували все до дрібниць. Анестезіологічна команда відпрацювала своє, хірург – своє.

На ранок пацієнт прокинувся – уже без боєприпасу в тілі. Його передали далі по евакуації.

"Після цього випадку остаточно зникли ілюзії щодо медицини на війні. Я кажу не про умови і не про комфорт. Це про відповідальність і про те, що ти береш її на себе повністю", – говорить чоловік.

Невдовзі його призначили тимчасово виконуючим обов'язки начальника відділення, а згодом – начальником відділення реабілітації 61-го мобільного військового шпиталю.

У 2020 році чоловік перевівся до Військово-медичному клінічному центрі Східного регіону і почав регулярно літати в складі аеромедичної евакуації. На Мі-8 забирали пацієнтів із прифронтових мобільних шпиталів – часто вкрай важких, на ШВЛ.

Олександр говорить про це, як про ще одну частину роботи, до якої швидко звикаєш: "Коли ти постійно маєш справу з важкими, у тебе міняється сприйняття. Ти дивишся не на емоції, а на параметри. І на те, що треба зробити".

До 2022 року Олександр, як багато хто, вважав, що у разі повномасштабного вторгнення війна виглядатиме приблизно так само, як у 2014-му. 24 лютого 2022 року зруйнувало ці уявлення дуже швидко.

"Ми розуміли, що шлях на "Азовсталь" може бути дорогою в один кінець"

"Коли почалося повномасштабне вторгнення, зранку 24 лютого, після звернення наших ворогів, я вже все розумів. Речі були зібрані. Я приїхав у шпиталь і вже знав, що робити: бути на місці й чекати команд. Далі були місяці дуже інтенсивної роботи – фактично 24/7", – розповідає Олександр.

А потім була "специфічна місія", як її називає медик.

Олександр – один з героїв, хто добровільно погодився летіти на завод "Азовсталь" у Маріуполі, коли той був оточений росіянами.

"Сформували команду: два анестезіологи, два хірурги, медсестра – і дали зрозуміти, що завдання нестандартне. Я тоді ще не до кінця усвідомлював, куди саме ми їдемо і що нас там чекає", – згадує чоловік.

Виїжджали вночі. На аеродромі вже стояв Мі-8. За словами Олександра, було очевидно, що летітимуть далеко і що це може бути дорога в один кінець, але це не проговорювалося: "У таких ситуаціях ніхто не сідає і не починає обговорювати. Просто робиш свою роботу".

Політ тривав майже дві години. Летіли на гранично малих висотах, обходячи все, що могли обійти. Уже ближче до світанку з'явилося море.

"Ми сіли в районі морпорту Маріуполя. Поки відбувалося розвантаження, почався мінометний обстріл. Вертоліт працював фактично як маятник: сів, розгрузився, завантажив поранених, злетів", – згадує медик.

Вже згодом Олександр дізнався, що борт, на якому вони прилетіли, на зворотному шляху був збитий.

Після морпорту медики отримала команду заходити на завод по воді – це був єдиний можливий варіант дістатися "Азовсталі". Медикаменти, інструменти, боєкомплект і провізію перевантажили в човен і вийшли в море.

"Мотор у човні заглохнув. Берег тоді уже контролювався ворогом. Холодно, вода, бризки.

Я розумів: якщо по нас почнуть працювати, броню доведеться скидати, бо інакше просто потонеш у ній", – переповідає чоловік..

Коли медики дісталися берега, почався масований авіаналіт. Літаки заходили на надзвуку, скидали бомби:

"У якийсь момент мозок просто відмовляється вірити, що це відбувається насправді. Ти дивишся і думаєш: так не може бути. Це ж як у кіно. Але це не кіно. Це відбувається тут і зараз.

Я ж Маріуполь знав процвітаючим містом, гарним, з чудовою інфраструктурою. А коли ми долетіли і я побачив, що з ним зробили, контраст був просто неймовірний – словами це просто не передати. Та в той момент я фокусувався на тому, для чого я там, що я маю там робити і головне, що маю добратися до того ж самого бункера "Азовсталі".

Вже на заводі стало зрозуміло, що ця історія не скінчиться швидко. Поранених було дуже багато, медперсоналу – мало, простору – мінімум.

"Спочатку працювала одна операційна. Та дуже швидко стало ясно, що цього недостатньо. Вирішили працювати у вентиляційній шахті, бо інших варіантів не було. Там був закритий простір і хоча б мінімальна можливість організувати роботу.

Було холодно і сиро. Але хлопці провели електроживлення, були генератори.І це вирішувало дуже багато", – розповідає Олександр.

За його словами, там була повноцінна загальна анестезія з подачею кисню, хоч і через портативний концентратор.

"Усе це робилося не в операційній. Це робилося під землею. У холоді й сирості. Слово "стерильність" у таких умовах звучить дуже умовно", – говорить медик.

Поранених ставало все більше. Післяопераційної як окремого простору не існувало – натомість було одне місце, куди зносили всіх "свіжих", щоб легше було моніторити стан: "Ти просто ходиш між ними і дивишся: цей дихає, у цього тиск падає, у цього проблеми з сатурацією".

З часом медикаменти почали закінчуватися. Оскільки скінчилися препарати для внутрішньовенної анестезії і була знищена дихальна апаратура, на ампутації кінцівок довелося переходити на місцеву анестезію:

"У нормальних умовах це табу. Але в тих умовах інших варіантів просто не було. Втім, хочу наголосити, що ніхто нікому нічого по живому не робив. Навіть перев'язки – усе було під знеболенням. Це принципово".

"Ми всі там прийняли свою смерть"

До певного моменту робота на "Азовсталі" трималася на рутині – настільки, наскільки це слово взагалі можна застосувати до підземного шпиталю в оточеному місті. Поранені, операції, перев'язки, нестача медикаментів – усе це вже було звичним фоном.

На "Азовсталі", каже Олександр, швидко зникає відчуття як теперішнього, так і майбутнього: "Ми всі там прийняли свою смерть, тому що варіантів, по суті, не було".

Злам стався після прильоту важкої авіабомби.

"Я не можу на сто відсотків сказати, що це було, – каже Олександр. – Але за відчуттями щось дуже серйозне, типу ФАБ-3000".

Удар прийшовся по верхніх поверхах будівлі, у якій перебували медики. П'ять поверхів над ними склалися майже миттєво. За словами Олександра, їх відділяли лічені секунди від того, щоб усе закінчилося просто в одну мить.

"Вибухова хвиля була така, що все навколо полетіло: інструменти, обладнання. Я пам'ятаю цей момент дуже чітко: повертаюся направо – і далі темнота, запах пороху та вогонь.

Ми всі були в броні, в касках – та це взагалі не мало значення. Тебе просто кидає. Ти летиш, як пушинка. Мене відкинуло на метрів сім, вдаривши об бетонну стіну. Ліжка з пораненими, які лежали поруч, підлетіли в повітрі.

Майже одразу почалася пожежа. Один із виходів завалило, інший був під вогнем. Там було приблизно 400-500 людей разом із персоналом. Розуміли: якщо піде дим, ми просто не вийдемо", – згадує чоловік.

Про страх у таких ситуаціях, каже Олександр, не думають: "Ти не думаєш ні про себе, ні про страх. Ти думаєш тільки про одне: що робити далі".

Медики й військові почали гасити пожежу, витягувати людей, переносити поранених у безпечніші місця.

"Навіть у цих умовах роботу з пораненими не припинили. Робили переливання крові. І я можу сказати точно: всі ті, кому ми тоді перелили кров – вони всі були живі до моменту виходу в полон", – запевняє медик.

"У полоні все звелося до базових речей: холодно, голодно, постійна втома"

Рішення про вихід з "Азовсталі" Олександр описує не як один конкретний момент – радше як стан, у який усі там поступово прийшли. Каже, що це не було несподіванкою, але й не було чимось, до чого можна підготуватися:

"Було зрозуміло, що ми довго не витягнемо. Поранених багато, медикаментів майже не залишилось, можливості працювати – мінімальні".

Вихід організовували за списками. Людей викликали групами.

Покидати територію заводу було важко не фізично – радше психологічно:

"Ти виходиш і розумієш, що залишаєш людей, яких лікував. Поранених, яких знаєш поіменно. І це, напевно, було найважче".

Після виходу з території заводу їх одразу взяли під контроль російські військові:

"Вели під конвоєм, під постійним прицілом".

Так для Олександра почався полон. Місцем, куди його доправили, була сумнозвісна Оленівка. Він каже, що дні там було важко відокремити один від одного. Вони не складалися в послідовність – радше в набір відчуттів:

"У полоні все дуже швидко зводиться до базових речей. Холодно. Голодно. Постійна втома".

Про перебування в полоні Олександр говорить стримано. Каже, що для нього важливішим було інше – не втратити себе:

"Там дуже легко зламатися. Дуже легко стати злим. Мені було важливо самому перед собою залишитися людиною".

"Хлопці, ви вдома"

Про повернення з полону Олександр розповідає докладно – ніби цей шлях і досі стоїть перед очима.

"Це сталося 20 вересня. Почали ходити по бараках і по списку викликати.Уже холодало, і ходили слухи, що нас будуть везти в інші колонії, інші міста.Тобто там ти ж сам собі не належиш.

Коли зачитали має прізвище, я зі своїми побратимами обнявся, попрощався, бо більше не знав, куди їх везуть і куди везуть мене", – розповідає чоловік.

Їх тримали до вечора, а потім зібрали разом – людей з різних підрозділів і різних звань.

"Руки замотали. Очі зав'язали. Ти вже нічого не бачиш – просто йдеш, куди тебе ведуть. Потім приїхали КАМАЗи затентовані, чи Урали – щось таке. Нам обмотали руки, пообмотували очі і закидали в ці машини. Ніхто не церемонився. Все було достатньо жорстко і грубо.

Везли довго. Ми сиділи в дуже незручних позиціях. Харчування – це окрема тема.Ми дуже схудли, і просто не було на чому сидіти – постійно з'їжджали", – згадує Олександр.

Десь під ранок полонені зрозуміли, що приїхали в аеропорт – їх почали грузити в літак.

"Ми між собою так тихенько говорили: буде обідно, якщо або ворожа ППО, або наша зіб'є, або ця бляшанка просто впаде. Бо ми ж знаємо, як вони добре падають. Коли той літак злітав, було таке враження, що він зараз розсиплеться", – згадує чоловік.

Пізніше стало зрозуміло, що вони приземлилися в Москві. Там когось догрузили, когось забрали, і літак знову злетів:

"Ми приземлилися в Білорусі. Нас почали вигружати. Все так само було по команді.Очі зав'язані, руки за спиною.

Нас змусили бігти. Ти біжиш, тебе направляють, ти падаєш, знову біжиш. А потім нас посадили в автобуси. І перше, що нас здивувало – це були м'які автобуси. М'які".

Олександр каже, що на цьому етапі він свідомо не дозволяв собі повірити в щось обнадійливе: "Старався не створювати собі ілюзій і надій, поки це не станеться по факту, бо ти не знаєш, як воно буде".

Чоловік зазначає, що супровід у Білорусі був іншим: "Фізичну силу вже не застосовували. Це був інший супровід: і по розмові, і по ставленню. Нас навіть почали виводити в туалет по партіях".

У якийсь момент автобуси зупинилися. Зайшов чоловік і сказав фразу, яку Олександр пам'ятає дослівно.

"Зайшов один і каже: "Хлопці, ви вдома. Почекайте ще трошки". Після цього ми ожили. Ти розумієш, що той етап життя пройдено. Ти залишився живий", – говорить медик.

Коли з них зняли пов'язки і розв'язали руки, він вийшов з автобуса на місці обміну у синьому медичному костюмі: "Я для себе давно вирішив, що якщо доживу, то вийду спеціально в медичному. У синьому. Так я хотів".

Так Олександр і зробив. На місці обміну вартували швидкі, збиралися люди, зустрічали героїв обіймами.

"Нам дали телефони зателефонувати. Коли я подзвонив рідним, мене навіть не впізнали по голосу – я був занадто радісний", – згадує чоловік.

Починати з себе

Після повернення додому Олександр майже одразу повернувся до медицини. Каже, що іншого варіанту для себе не розглядав:

"Я повернувся до професії, бо я її люблю. Я реально фанат своєї роботи. Варіантів почекати чи зайнятися чимось іншим не розглядав, бо розумів: якщо я зараз не повернуся, то потім буде складніше".

Рік він відслужив у Головному військовому клінічному шпиталі, потім перевівся у 75 реабілітаційний шпиталь.

"Під час роботи з пораненими ти починаєш дуже чітко бачити, що люди повертаються не тільки з фізичними травмами. Є речі, які не видно на КТ чи МРТ. І якщо з цим нічого не робити, воно потім все одно вилізе – тільки вже в іншій формі", – каже Олександр.

Досвід війни і полону, за його словами, сильно змінює не тільки сприйняття життя, а й ставлення до системи, в якій ти працюєш.

"Система неідеальна. І вона потребує змін. Не косметичних, а рішучих, кардинальних, нестандартних. Бо інакше це буде програш кадровий, програш часу, програш людських життів і якості життя поранених.

Після того, як ти дивився в очі смерті, тебе дуже важко налякати. Але тебе починає страшенно дратувати, коли люди не хочуть нічого міняти, бо їм так зручніше", – каже чоловік.

За його словами, серед нового покоління лікарів є люди, які реально хочуть щось робити і міняти, але є ті, хто дуже швидко вбудовується в стару систему, бо так простіше.

"Паростки є. Але їм треба дати можливість рости, а не втоптати їх одразу", – зазначає чоловік.

Він переконаний, що в умовах війни здобутий досвід військових медиків є безцінним. Його треба систематизувати, адаптувати, навчити тих хто хоче його опановувати:

"Військова медицина – це не тільки для військових. Це знання, які сьогодні є в когось, а завтра, не дай Боже, ракета прилетить – і їх немає. А це досвід, помилки, вибір кращого, функціонального – це безцінно".

Саме з цієї логіки він прийшов до рішення навчатися далі і подався на програму "Медосвіта для героїв" від медичної мережі "Добробут" – безоплатне фахове навчання для 20 медиків-ветеранів та ветеранок, які хочуть оновити свої знання після служби, підтвердити кваліфікацію чи здобути нову спеціалізацію.

"Я для себе вирішив, що потрібно розвиватися. Не просто говорити, що треба щось змінювати, а починати з себе. Як командир, як анестезіолог, як людина, яка побувала в таких умовах, маю впливати на розвиток системи. Я розглядаю це навчання не як формальність чи плюсик до резюме, а як спосіб розширювати можливості та готуватися до ситуацій, у яких ти можеш опинитися знову", – зазначає Олександр.

У рамках програми медик проходить навчання за спеціалізацією "Організація й управління охороною здоровʼя.

Особливо важливим він вважає те, що програма дає не абстрактні знання, а прикладну рамку, як діяти в умовах, де класичні алгоритми не працюють.

"Те, що ми робили на "Азовсталі", часто суперечило канонам. Але якби ми діяли тільки, як говорять протоколи і рекомендації, ми б втратили набагато більше людей.

Я не кажу, що всі мають працювати так само, але переконаний, що країна, яка воює, не має права ігнорувати цей досвід. Кожен має бути до цього готовий. Бо сьогодні це тебе не стосується, а завтра ти вже на цьому місці", – говорить чоловік.