Кохання й пошуки себе: рецензія на новий роман Ірени Карпи

Українська письменниця у Парижі та носійка французької розкутості Ірена Карпа написала новий роман "Він повертається в неділю". Це текст про російсько-українську війну, кохання та пошуки себе у воєнних реаліях. Карпа вміло вловила нерв реальності й перетворила його у захопливий та правдивий роман про українських людей.

Чим цікавий текст, які досвіди описує та кому його варто читати — у рецензії літературної оглядачки Наталії Колегіної.

Про що роман "Він повертається в неділю"

Дія роману розгортається головно під час російсько-української війни в Україні та Франції. У тексті переплітається кілька сюжетних та часових ліній, які наприкінці складуться у пазл єдиної історії.

Перша героїня — загадкова письменниця, яка на початку книжки вирушає у подорож з величезною валізою у руках, "збирається в гості до історії". Її лінія буде найменш зрозуміла у тексті, але кожному розумінню – свій час. Надворі 2044 рік, письменниця виїздить з Парижу. Карпа інтригує: що ж буде далі?

Наступна сюжетна лінія – про нетипову дружбу між дванадцятирічною Матільдою та дивним чоловіком, який спілкується англійською та оселяється у будинку на озері десь на півночі Франції, який здають в оренду Матільдині батьки. Допитливе й вигадливе дівча товаришує із чужинцем, який приїхав десь здалеку на мотоциклі й вирішив оселитися у цій глушині, де немає ані телевізора, ані нормальної електрики.

Далі – історія про дизайнерку інтер’єрів, насправді ж архітекторку, Віру, матір норовистої підлітки й дружину француза, яка мешкає у Парижі. Віра не може цілком довіряти чоловікові, відчуває загрозу зубожіння та фінансову нестабільність. А тут ще й великомасштабне вторгнення вибиває землю з-під Віриних ніг – жінка хапається за все й одразу, але відчуває себе недостатньо залученою в боротьбу українців.

Крім того, вона почувається нереалізованою у професії – замість того, щоб бути архітекторкою й модернізувати маєтки-замки, Віра перебивається деякими проєктиками з дизайну. А що вже казати про створення власного проєкту – на нього у жінки немає ні сил, ні віри у себе!

Згодом на авансцену виходить Атрей — 42-річний самітник, який з російським вторгненням повернувся з Амстердама в Україну, щоб стати на її захист. Через сторінку зі світлинами старовинних будівель у Франції, яку Віра веде як відраду для душі, Атрей та Віра знайомляться, а згодом переписуються у соцмережах і зближуються. Так, український військовий, який їздить на позиції, втрачає побратимів і сам щодня ризикує життям на війні, та українка за кордоном, яка прагне знайти себе, закохуються.

Різні персонажі – безліч досвідів і тем

Через персонажів і персонажок книжки Карпа проговорює низку важливих тем, яким потрібний простір для звучання.

Віра – українська емігрантка, яка жила й працювала за кордоном ще до вторгнення. Але після 24 лютого вона долучається до спільної боротьби – пропонує допомогу військовим, дістає необхідне спорядження чи девайси за кордоном і надсилає в Україну. Віра як архітекторка не вірить у можливість власної професійної реалізації. Вона бореться із внутрішнім Голосом, який нашіптує дурниці, сумніви й страхи, часто отримані як невдалий коментар у дитинстві, з відгомоном радянського минулого і закидом: "Ти хто взагалі така?", який применшує будь-які зусилля й вбиває амбіції:

"Ну, власне. Голос. Коли він з’явився вперше? Віра точно не могла сказати. Може, вона з ним народилася. Із цим Голосом всередині, що повсякчас її оцінював і знав, як краще: "Ну куди ти руку дереш? Ти шо, знаєш точну відповідь?" "Не ставай у перший ряд — раптом спадуть колготки, опозоришся!" "Та в які солістки ти підеш? Із твоїм вокалом тільки "зайнято" в туалеті кричати!" "Скажи, що не можеш прийти на день народження до Інни, вже щось вигадай… Тебе ж туди лише через ввічливість запросили, май трохи гордості!"

Віра намагається збагнути, чого вона насправді хоче – від себе чи від свого чоловіка Шарля. Віра нещасна, але вона хоче бути щасливою. Вона тихцем мріє побудувати власний Дім із кипарисами, як той, що був по сусідству в Криму, у Віриному дитинстві. І коли жінка ословлює мрію Атреєві, ділиться нею, то починає вірити, що це можливо і колись ця мрія стане реальністю. Вона знаходить сили в собі, щоб створити власний архітектурний проєкт і презентувати його на одному з паризьких бієнале. Історія Віри – це шлях до себе, пошук власних потреб та їхньої реалізації.

Атрей – колишній атовець і знову військовослужбовець, який переживає різноманіття досвідів військового на фронті: якось це адреналін у жилах від успішної втечі від російської засідки, іншим разом – гіркота від втрати побратимів. Він законсервовує власні почуття, щоб боліло менше від каліцтв і смертей товаришів, а поміж тим потребує безпечного простору для вразливості, де він зможе бути справжнім, де кохатиме і де кохатимуть його.

"Мобілізовані вчорашні аграрії, будівельники, вчителі, інженери, бухгалтери. Все їм нове на війні, наче опинились у книжці, яку читали в підлітковому віці. Чи, скоріше, у блокбастері, де ти сам раптово в головній ролі, без кастингу. Так, тобі буває страшно, так, хочеться додому. Але про це ти не говориш уголос малознайомим людям. Так само як не говориш, за ким сумуєш, який мудак у тебе командир і що поки не знаєш, що робитимеш після кінця цього фільму. Якщо, звісно, доживеш до кінця. Бо блокбастер може в будь-яку секунду змінитися на нуар. Але ти таке кіно не дивишся й про це не думаєш. Лови адреналін, коротку п’янку радість. Кричи на весь голос про те, що ти живеш, бо те, що ти живеш на війні, – пік твого екзистенційного досвіду", – ось як вміло вловлює Карпа психологію військових, які мусили покинути облаштоване цивільне життя й стали на захист держави.

Після демобілізації Атрея вочевидь мучать симптоми посттравматичного стресового розладу – флешбеки в минуле й потьмарення свідомості. Щоб описати такий досвід, письменниця консультувалася із психіатром, який працює з військовими. Важливо, щоб наслідки війни ставали видимими, щоб ми їх бачили та вчилися з ними працювати, бо і зараз, і після перемоги людей із ПТСР ставатиме більше. Історія Атрея – добрий приклад художнього осмислення досвідів військових, про які маємо говорити.

Задерикувата Матільда – найбільш щира персонажка. Якщо вона здатна на певні підступи – плітки чи маленьку брехню батькам – то це тому, що уже достатньо доросла, щоби йти за своїми бажаннями й відстоювати себе. Матільда потайки від сім’ї приходить до чужинця, краде тітчину "дорослу" сукню та бреше Вірі про Атрея. Начебто невеликі огріхи, а якими прикрими могли б бути наслідки!

Автобіографічне й репортажне

У романі є певні штрихи та деталі, які справедливо буде назвати автобіографічними. Так само як письменниця Ірена Карпа, Віра мешкає у Парижі, має доньку-підлітку (у Карпи – дві). Є у тексті любов до собак і туфель та відстоювання особистої незалежності – атрибути, з якими неодмінно асоціюється образ Карпи. Авторка знає, про що пише, й очевидно, не гребує розповідати у своїх текстах чи пак охудожнювати деталі з власного життя. Та це й не таємниця – авторка зізнається в інтерв’ю, що любить описувати життя, яким воно є.

Письменниця прагне вплинути на різні органи чуття читачів і читачок – описує, наприклад, запах польових квітів зі Сходу України, які Атрей пересилає Вірі за три тисячі кілометрів, або ж у словах фіксує духмяність затишних паризьких пекарень.

Ба більше — із репортажною точністю Карпі вдається передати атмосферу українських та французьких локацій. Північна Салтівка у Харкові з обпаленими поверхами й порожніми дитячими майданчиками, а центр міста рясніє квадратами фанери замість вікон – Карпа пише про воєнний Харків так, що його впізнає кожен харків’янин чи гість міста. Іншим разом перед читачами розцвітає безтурботна Нормандія – скелисті пляжі, високі хвилі – ідеальний простір для тиші та роздумів.

За допомогою виразних художніх і репортажних деталей Карпа промовисто передає атмосферу місця – чи то побитого російськими снарядами українського міста, чи романтичного французького узбережжя.

***

Роман "Він повертається в неділю" – гостроцікаве й щире читво про нас самих, різноманітні досвіди, які ми переживаємо, наші болі та страхи. І звісно ж, це оптимістичний текст – закоханим вдасться возз’єднатися й здобути власне щастя. Зрештою, всі ми заслуговуємо на щасливий фінал. Бодай у книжці.