Семантика рабства: як читати новий вестерн "Пісня відкритого шляху" Артема Чеха
Як найкраще описати новий довгоочікуваний роман "Пісня відкритого шляху" Артема Чеха? Войовничий вестерн? Оповідь військового? Чи, може, іронічна гра з читачем? А якщо всього й потроху?
Літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко прочитала роман і готова поговорити про купу вкрай цікавих відсилок, мотив "українського рабства" та те, чому це однозначно варта уваги новинка.
Втрачений рай
"Музика починає лунати, де вона потрібна, і вщухає — де не потрібна", — пише американський поет та есеїст Волт Вітмен у своїй поемі "Пісня відкритого шляху", описуючи всесвітню гармонію речей.
З одного боку, такий початок, може, й дивує: ми тут начебто про сучукрліт говорити зібралися, а не про якогось американського поета ХІХ століття, хай і культового в Америці, та в нас, як це буває з більшістю культових (і не тільки американських) поетів, непрочитаного. А з іншого — нас попереджали ще в епіграфі до роману Артема Чеха: впродовж цієї довгої подорожі нам трапляться ті, кого не побачиш на поштових марках чи купюрах, — люди, які, однак, щось та й знають, хоч можуть і помилятися.
Та час зустрічі настає неочікувано рано — у заголовку, бо Волт Вітмен, вихований в Брукліні й умовно освічений (адже його формальному навчанню прийшов кінець, коли йому було лише одинадцять), змушений вічно дописувати до різноманітних газет, аби заробити на прожиття та самвидав збірки під назвою "Листя трави", частково і є одною з фігур, обіцяних епіграфом. А запам’ятався він світові найбільше саме цією невеликою, нині вже культовою збіркою.
"Я вважаю, що кожний, кого я бачу, має бути щасливий. / Віднині я проголошую себе вільним від меж і кордонів уявних, / Іду, куди заманеться, сам собі цілковитий господар, / Слухаю інших, добре зважую чуте, / Затримуюсь, шукаю, одержую, міркую, / Тихо, але неухильно, я позбуваюся пут, що хотіли б мене втримати. / Великими ковтками я ковтаю простір, / Схід і захід — мої, північ і південь — мої. / Я більший і кращий, ніж думав собі, / Я не знав, що стільки в мені доброти", — захоплено, мало не екзальтовано постановляє наратор поеми "Пісня відкритого шляху" Вітмена, вміщеної у "Листі трави" (1855).
І, безперечно, натоді це — нове слово. Це — ода гармонії, симбіозу людини з Природою. Це — найчистіша віра в кожну людину й відповідно непозбувний оптимізм, адже Всесвіт — добрий та справедливий, людська доля — обміркована ним заздалегідь, тож кожне випробування, яке, до слова, не обов’язково розуміти раціонально, — необхідний урок, засвоїти який допоможе твій досконалий духовний брат чи сестра, адже людство — родина, єдність, сплав: "Чим я так несподівано обмінююся з декотрими незнайомцями? / З яким-небудь візником, коли сиджу поруч нього на передку? / Із рибалкою, що витягає на берег сіті, коли я, мимо йдучи, / зупиняюсь? / Звідки це добре почуття, яке так щедро дарують мені / чоловіки й жінки? / Звідки у мене таке саме до них почуття?".
Цьому глибокому та багатогранному, однаково герметичному та екстравертному духовному життю, вродженій чистоті, наснаженій настанові на індивідуалізм та торування власної дороги, необмеженої інституціями, а також божественному досвідові повсякдення філософи та літературознавці, зрештою, вигадали назву. "Трансценденталізм". А Вітмен — перший та найвірніший бард трансценденталізму — описав його лишень одним реченням: "Вічно живі, вічно націлені уперед, / Статечні, поважні, сумні, знедолені, збиті з плигу, шалені, бентежні, / слабі, невдоволені, / Зневірені, горді, ніжні, хворі, прийняті людьми, знехтувані людьми, — / Вони йдуть! вони йдуть! я знаю, що вони йдуть, лише не знаю куди, / Але я знаю, що йдуть вони до кращого — до чогось величного".
Беззаперечна віра в шлях до чогось кращого й безсумнівно величного — ось що показово. Показово, бо вже за шість років мала початися одна з найбільших катастроф американської історії, рани якої гояться донині, то знову запалюючись, то стухаючи, — Громадянська війна — війна, що болісно вдарила по людинолюбних та антирасистських ідеях Вітмена.
Безглузда війна
А от у фокусі роману Артема Чеха — саме Громадянська війна. І обрати за назву такого роману однойменну поему Вітмена з усіма суміжними контекстами, значить мати неабиякий хист до іронії та чорного гумору, що, однак, не є новиною для тих, в кого "Пісня відкритого шляху" — не перший досвід читання текстів автора.
Отож, у центрі оповіді — Гнат, кріпак із Софіївки, що на Черкащині, який, прагнучи втекти від пана, "записується в москалі" й таким чином опиняється в коловерті Східної війни між Російською імперією та військами Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії і Сардинського королівства. А далі — британський полон, вибір почати нове життя моряком на британському судні, відвідини Ліверпуля, Флориди, Джорджтауна, Каракаса, Гавани… Моряцькі пригоди завершуються у Балтиморі — місті, яке вразило Гната настільки, що він кидає команду й лишається в Америці. От тільки надворі 1858-й. От-от і має початися уже друга чужа війна в житті "Росіянина", — так його всі, попри протест, називають, — яка, мов торнадо, мала змести все на своєму шляху — усе те, що так полюбилося Гнатові.
Не зважаючи на всі випробування, які випали на долю головного персонажа роману, до початку "другої війни" він лишається чистим "вітменівським типом": простий і безпосередній, наївний та щирий, мріє про хатку в горах, а Балтимором захоплюється так, що й оком не змигнувши опиняється сам-один на чужому, невідомому континенті без плану та коштів. Куди б Гната не закинула дорога, він думає про "сестричку Олю" — не кровну сестру, ні, а людську, з якою мріє одружитися. Навіть на полі бою, впавши та тіло мертвого незнайомця-француза, Гнат порівнює ворога зі своїм братом — людським братом.
Однак, дорога Америкою, яку Гнат проходить пліч-о-пліч із колишнім чорношкірим рабом Семом та Хайке, викраденою донькою плантатора з Півдня, — дорога, в яку так безжурно кличе Вітмен ("Allons! шлях лежить перед нами! Він безпечний — я пройшов його сам, мої ноги випробували його — не барися!"), докорінно змінює Гната, бо це — дорога війни.
Це більше не той шлях, на якому "музика починає лунати, де вона потрібна, і вщухає — де не потрібна", бо пісні тут — всюди; часом — вони недоречні, часом — через силу випрохані, часто — п’яні, не менш часто — просто-таки незрозумілі слухачеві, їх багато, вони співаються різними мовами. Більше немає збірного слова "музика" — усе нагадує її, але ніщо не складається в цілковиту й остаточну гармонію.
Відтак, дорога війни — кривавий, брудний і небезпечний шлях, де на кожному кроці в найкращому випадку чатує смертельна небезпека. Світ, витворений Чехом, — похмурий та незатишний, і вочевидь має мало спільного з ідилічними мандрами Вітмена, який ще не міг знати, що чекає на його добру, сонячну, вилюблену Америку. Бо ж аби знати про таке — потрібно віч-на-віч зустрітися з війною. Будь-якою.
Збірка "Листя трави" безпосередньо присутня в романі. Гнат знаходить її в старій валізі серед залитих багном і дощовою водою книжок. Валізу мав віддати Гнатові Сем, але не віддав, бо люди вкотре виявилися жорстокішими, ніж, певно, гадав Вітмен.
Зрештою, читаючи Семові Вітменову поезію, Гнат питає себе: "Чи розуміє він щось у такій поезії, в якій я й сам нічого не розумів?". Ні, не подумайте, їм подобалося. Вітмена, зрештою, важко не вподобати. А от зрозуміти його, повірити йому, співтворити з ним — інша справа, успіх якої залежить від досвіду читача.
Семантика рабства
"Я колись дякував Богу, що мій пан, тобто маста, не б’є мене. І я навіть не мріяв про свободу, бо й гадки не мав, що це таке і що з цим робити", — говорить поміж іншим Гнат. Це — одна з низки важливих тез, які стосуються іще однієї вкрай цікавої особливості роману — дослідження того, що ми називаємо рабством.
Окрім фігурування в романі американського расового питання, навіть найзагальніше наближення до якого українців переважно мало цікавило, Чех заторкує і тему кріпацтва як форми рабства в Російській імперії, а точніше вибудовування зв’язків між американським рабством та російсько-імперським кріпацтвом — тему, яка цікавить науковців західної академії ще з другої половини ХХ століття і яка досі лишається для нас дещо неосмисленою. Чех наголошує на зґвалтуванні як частині рабства й упослідження. Хоч тільки натяками, але в романі проступає і американське етнічне питання, а саме співіснування з американськими аборигенами та їхнє подальше витіснення в індіанські резервації. Не найкращим місцем описаний світ виявився і для жінок — жертв побутового та репродуктивного рабства. Каліцтво ж, ментальні хвороби, непозбувний тілесний бруд як форми тілесного рабства — тема ще більш новаторська, оскільки розробляється і науковцями, і митцями в реальному часі.
"Донні сам раб, — втрутився я. — Раб своїх страхів, які сильніші, ніж твої, Семе", — говорить в одному з епізодів Гнат, і ми вкотре розуміємо, що навіть страх, — і в першу чергу він, — залежність від своєї настрашеної свідомості — теж своєрідна варіація на тему неволі, та й, за словами Чехового наратора, "ми не завжди обираємо, ким нам стати на війні. І ніколи не знаємо, які наші сили. Іноді найсміливіші люди свого округу на полі бою найглибше зариваються в землю й найшвидше тікають від ворога". Бо ж війна, вочевидь, змінює все. Так, руйнує старі ієрархії, але ніколи не приносить справжньої свободи. Саме тому білий раб, чорний раб та жінка, яка щосекундно може стати жертвою насилля, — ці шукачі свободи, ці мандрівники, мрійники, бо ж на кожного — по мрії, — знімаючи з себе попередні статусні обмеження та напозір підіймаючись ієрархічними сходами, втрапляють у найнебезпечнішу клітку — війну.
"Бути солдатом — теж певна форма рабства. Але раба принаймні бережуть для роботи, а солдата посилають на смерть…" — міркують персонажі "Пісні відкритої дороги". Метафора ж ця жахає своїм потенціалом до розширення.
"Я навіть не мріяв про свободу, бо й гадки не мав, що це таке і що з цим робити", — тим часом повторює для нас Гнат. І саме це незнання — квінтесенція рабства. Саме воно змушувало колишніх рабів, звільнених в 1865 році, лишатися працювати у своїх колишніх господарів за копійки навпіл зі звичними приниженнями. Саме це незнання так дезорієнтувало колишніх кріпаків в Російській імперії 1861-го, що вкрай яскраво засвідчує українська класика.
І як же це несхоже на тверду індивідуалістичну впевненість Вітмена в тому, що куди б не йшла людина, іде вона до величного. Іде — хочеться додати — бо вільна, бо знає, як обходитися з волею, бо поруч неї — так само свідомі своєї волі люди. Чех же нам малює інше полотно — те, де Гнат допитується сам у себе: "Куди я йшов? Куди біг стільки часу, куди несли мене мусони і пасати, хто всі ці люди і чому вони поруч зі мною? [...] Найгірше, що я не мав своєї гавані, де міг би стати на рейд, обтріпатися, роззирнутися, щось згадати і про щось подумати. Про щось важливе. Не про виживання, не про відділення шкіри від м’яса, не про криваву природу війни і не про бажання зігрітися, виспатися, наїстися. [...] Куди далі? Кому принести чергову жертву, аби стати щасливим? Я втомився жити. Я втомився бігти. Я втомився ненавидіти, боятися і битися".
Артему Чеху вдалося створити роман, який буде цікавий усім і з численних причин: хтось прийде за історичним бойовиком-вестерном, хтось — за складними колізіями Громадянської війни в США, хтось — за не менш складними ідентичнісними роздумами українця, змушеного повсякчас протистояти прізвиську "Росіянин" та жити з незадоволеним правом на самоідентифікацію, хтось — за міркуваннями військового про війну, хтось — за складною філософською проблематикою, хтось — за історіями дружби та кохання, а хтось — за дотепною грою із читачем та пошуком майстерно захованих відсилок (і тут вже без спойлерів, бо шукати їх — окремий вид задоволення).
Хай там як, "Пісня відкритого шляху" — набагато більш багатошарове й складне читання, ніж може здатися на перший погляд. Ну справді, ми що, просто вестерн з вами чекали?
