Прийоми з ямою і парад алюзій: якою вийшла вистава "Я бачу, вас цікавить пітьма"

На початку лютого Дикий театр у співпраці з Національним театром імені Марії Заньковецької представив прем'єру вистави за романом Ілларіона Павлюка "Я бачу, вас цікавить пітьма". Режисером постановки став Максим Голенко. Сюжет зосереджується на кримінальному психологові Андрієві Гайстері, який розслідує зникнення дівчинки у селищі Буськів Сад.

Після київського показу вистава вирушила у всеукраїнське турне, а театральна оглядачка УП.Культура Ольга Марусин відвідала столичний показ і підготувала репортаж із події.

Розмова про театр починається у мене вже дорогою до МЦКМ з водієм таксі. Пан Руслан, з бажання зламати можливі упередження стосовно його освіти, розповідає про свою любов до театру, перелічує вистави і досвіди. На сцені він волів би бачити дійство, яке зможе занурити в переживання і повністю захопити увагу. Акробатично-еротичне шоу SQUIRT, яке показували в МКЦМ минулого тижня, залишило його невдоволеним.

Температура у величезній глядацькій залі – +12 градусів. Знайшовши своє місце в зоні амфітеатру, відчуваю неприємний протяг. Понеділок. Зала на майже 2000 глядацьких місць – повна.

Не буде перебільшенням сказати, що книга з назвою "Я бачу вас цікавить пітьма", написана військовим і журналістом Іларіоном Павлюком, напрошувалася на інсценізацію. Цей нуарний роман, виданий 2020 року, здобув шалену популярність вже під час повномасштабної війни та побив усі рекорди продажів у 2023 році.

Вистава починається з винесення труни. Її виносять із заржавілих воріт цукрового заводу смт Буський Сад – у світлі неонової вивіски, де буква "С" у слові "Сад" то зникає, то зʼявляється знову.

За постановку взявся Максим Голенко, колись головний режисер незалежного Дикого театру, що здобув собі славу провокаційними та гостросоціальними роботами, а вже два роки як обіймає посаду художнього керівника Національного театру Заньковецької у Львові і намагається оновити його репертуар та розширити аудиторію. Саме в цьому театрі і працювали над сценічним втіленням «Пітьми» з прем’єрою у жовтні минулого року.

Зараз вистава у всеукраїнському турне, а в столиці зустрічається зі своєю найбільшою аудиторією. За його словами, Голенко любить бачити великі повні зали, а зала з 2000 людей, надивлених всяким у житті за майже чотири роки повномасштабної війни, своєю чергою, любить пітьму.

“Я бачу, вас цікавить пітьма”. Речення, яке Іларіон Павлюк обрав за назву твору, – це одночасно авторитетне звертання до таємних бажань глядача і непряма обіцянка відповідей та експертиз. У своєму вступному слові продюсерка Дикого театру Ярослава Кравченко додатково викриває нас, людей, які ходять до спортзалу, щоб помитися, до кавʼярні, щоб зарядити телефон, а до театру, “аби побачити світло”, натякаючи, що ми сюди прийшли по щось інше. Світло гасне і привідкриває пітьму.

Труну виносять із воріт цукрового заводу і несуть до механічної ями на краю сцени, котра буде дивувати і милувати око своїми можливостями аж до кінця вистави. Ці прийоми з ямою є одними з ключових сценографічних рішень, які роблять виставу "кіношною" та візуально ефектною. Яма багатократно плавно опускає героїв під землю і вивергає їх назад, в неї блюють, падають і ллють керосин, з неї подають вечерю при свічках.

На сцену кілька разів викочують кабріолет та танцюють у ньому під пісню "Парова машина", що нещодавно стала безперечним хітом тіктоку. Виконаний наживо музичний супровід використовує мотиви і з інших популярних українських пісень, досить довільно, втім, ставлячись до глибшої інтеграції їх смислового навантаження. До прикладу, весільна пісня "Горіла сосна" набуває звучання музичної шкатулки в дитячій кімнаті і закінчується пострілом.

Вистава в цілому працює за правилами хіта, ставить собі, схоже, цілі в першу чергу прагматичні – задовольнити бажання глядача у зиму без тепла та електрики почуватися частиною сучасної української культури, пестити його візуально,  і разом з тим прогодувати театр

Інсценізація назирці йде за сюжетом 600-сторінкового роману, насиченого хитромудрими поворотами сюжету та численними алюзіями. Тож в  драматургічній площині постановка зайнята радше ілюстрацією тексту, відмовляючись від складних творчих викликів стосовно форми та від застосування більш сучасних театральних методів. 

Утім, атмосфера від цього не менш потужна, а в тихий сніг, що падає на сцені, ще легше повірити, зважаючи на температуру в залі, як і на запах креозоту, який заповнює лабіринтоподібну символічну візуальну систему дійства.

Перед очима миготять "Аліса в країні див", Ніцше, "Твін Пікс", Стівен Кінг, аніме і якимось чином навіть Гаррі Поттер. Це все накладається на розкреслену одночасно по колах пекла, по семи смертних гріхах, по квадратах саду земних насолод та по глухих кутах декомунізації пітьму маленького містечка Буськів Сад, що в ньому колишній військовий Андрій Гайстер шукає загублену "дивну дитину" Надію.

Окрім запланованого в ході тригодинної вистави антракту, ми маємо додаткову перерву на загрозу балістичної атаки. У фоє люди вибудовуються в дві черги, хтось по гарячі напої, хтось – по ігристе. За келихом я підслуховую розмову. Люди стоять поряд з п'ятикутною зіркою на стіні, що під кількома шарами фарби поступово втрачає форму та жваво порівнюють роман з інсценізацією. Йдеться про декомунізовану назву готелю “Сяйво жовтня”, де живе головний герой Андрій Гайстер, і як вона у чарівний спосіб корелює не лише із фото Джека Ніколсона на сцені, а й з усім інтер'єром колишнього Жовтневого палацу. 

Дивлячись на такий мимовільний тотальний театр, я думаю, що, незважаючи на надприродні події на сцені, вистава описує і естетизує існуючий стан справ, у якому глядачам легко знайти себе. Ба більше, численні алюзії та візуальні стимули допомагають нам естетично “розмістити” досвід власної пітьми в ширшому культурному контексті і торкнутися до вічного. Заколисані та заспокоєні цими відчуттями, ми солодко втрачаємо контроль над сенсом і знаходимо небезпечний комфорт в ідеалізованому образі нашого Героя. Нічого у виставі не штовхає нас на власні рефлексії, ми не спровоковані ні на діалог з тінню, ні на ризик, ні на гру, ми залишаємося реципієнтами істини. Очевидно, це та ціна, яку глядачі радо готові заплатити за відпочинок. Істини ми отримуємо прості – мистецтвом треба цікавитись, байдужим бути не можна, а вибір є завжди.

Досить показовим є те, що саме через внутрішній світ і “психічне растройство”  військового ми отримуємо звʼязок із цими цінностями та їх валідацію. Андрій Гайстер працює за принципом “один проти всіх” і керується почергово то вимогами власної совісті, то нападами ПТСР.

В одній із ключових сцен він розмовляє по відеозвʼязку з психотерапевтом, і ми нарешті маємо можливість роздивитися в деталях його обличчя, велике як цілий людський зріст. Через естетику сценічного рішення ця зустріч має риси одночасно допиту, лекції, яка розтлумачує структуру грішної душі пацієнта, та екскурсії музеєм. Саме в цій сцені герой розгадує найважливіші загадки слідства і виходить з глухого кута у пошуках і дитини, і маніяка.

Андрій, тобто Григорій Бакланов, котрий зіграв цю роль, героїчно тримає простір вистави всі 3 години, і майже немає сцен, які не збудовані навколо нього. Інші персонажі, хоча й невиліковно занурені у власні слабкості, все ж досить рельєфні та дотепні.

Репліки виразного "мусора" Суботи, спеціаліста з "дедукції під водочку", вбраного в спортивні штани і шкірянку, у першому акті викликають гучні напади сміху в залі. Мер містечка Барісич, який обіцяє, що все буде врятовано, коли знову запрацює цукровий завод, розмовляє голосом, що раз по раз стає одержимим демоном Януковича. А от персонажки вистави, не відходячи від гендерного стереотипу, звертаються переважно до сексуального бажання героя. І всі жителі містечка невтомно гукають його на імʼя ("Андрюшка!! Андрюшечка!!!") обманюють його, бажають його, підкуповують його, бояться його і сподіваються на нього. В якийсь момент вони навіть підіймають Андрюшку на хрест, а потім знімають з нього.

Гра акторів сповнена зростаючої тривоги, емоційної напруги, яку вони утілеснюють, свідомо розганяючи дихання, наче міхи органу, і поступово це перетворюється на справжнє пекло, де немає спочинку глядачу, котрий все ще намагається встигати за карколомними сюжетними поворотами. 

Роблять вони це зі зростаючою тривогою, з емоційною напругою, розганяючи дихання, наче міхи органа, і в якийсь момент це перетворюється на справжнє пекло, де немає спочинку глядачу, котрий намагається встигати за всіма сюжетними поворотами.

Не роблять перегляд легшим і візуальні подразнення. Вистава не має попередження про миготливе світло, а саме воно є містком між декотрими сценами. Таке упущення видається дивним, особливо для постановки, яка говорить про дітей з інвалідністю. Ще й, як на зло, враження підсилюється чорним жартом про те, "чому епілєптіків не пускають на пінні вечірки", який виголошує один із персонажів, лікар Євген Павлович. "Бо вони приходять зі своїм", – регоче лікар.

Варто тут додати, що дитина з інвалідністю Надійка не стала повноцінною персонажкою вистави. Вона залишається обʼєктом, ідеальною точкою прикладання небайдужості, як і інші діти, котрі зʼявляються в сюжеті лиш для того, щоб померти або постраждати від скерованого на них насильства. На початку вистави Надійка буквально зʼявляється на сцені як деревʼяна лялька-маріонетка, а в самому фіналі раптово постає в тілі дитини. Обʼєктивація від цього здається тільки виразнішою.

Утім, є один персонаж, котрий завжди приносить на сцену лише впевненість, спокій та перепочинок. Це Харитон Еребович, схожий на якусь версію диявола, на Харона, що перевозить душі через ріку мертвих, і на сліпого кота Базиліо, освічений та стильний.

Саме він, зрештою, вголос вирішує відпустити замерзлу аудиторію встигати на громадський транспорт і для цього терміново розвʼязує всі сюжетні лінії – в режимі перемотки та в майже повній темряві на сцені. Наприклад, хай це закінчиться так, – каже Харитон.

І глядацька зала, слухаючись його, з жартами про квитки в травматологію, спускається довгими слизькими сходами вниз від Жовтневого палацу, стаючи знову дієвцями цього тотального театру. Ми йдемо за знайомим запахом креозоту і врешті сходимо до метро, аби перепочити перед новим колом.