Театр дискомфорту: про виставу "Місячні" у Молодому театрі

Наприкінці 2025 у київському "Молодому театрі" відбулася прем'єра "перформативно-рухової вистави" "Місячні" режисерки Ніни Хижної за текстами Аліни Сарнацької – історії жінок про те, що вони … жінки. Про виставу та її символічне значення для театру після скандалу з Андрієм Білоусом пише театральна оглядачка УП.Культура Мар'яна Семенишин.

Розповідь чи не кожної з героїнь починається з місячних – вони згадують, як у їхніх сімʼях називали менструацію. За абсолютно дивними евфемізмами, як за старою ширмою, приховано чимало – найбільше, напевно, навʼязаного сорому від того, що місячні взагалі є. Поперемінно з одкровеннями, жіночий хор сипле усіма можливими звинуваченнями, зібраними із просторів соціальних мереж, "дружніх" розмов, необачних родинних настанов чи безцінних порад, на які можна необережно наразитись навіть на вулиці. Адресовані усім і кожній окремо, звинувачення зводяться до одного спільного знаменника: ти – жінка, а відтак не така, отже – винна.

Словесні "кульбіти" на тему менструації виразно контрастують із вербальною розв'язністю, притаманною усім, хто вирішує приєднатись до дискусії про канон жіночої краси, природи жінки, її покликання, поведінки, обов'язку. Майже невинна ніяковість, з якою героїні розповідають про місячні, поступається місцем потоку слів хору (у який час від часу зливаються голоси самих героїнь), неосвіченість у "жіночих справах" – всеохопною експертністю, ерзацність формулювань – відвертістю порад та звинувачень.

Ці вербальні протиставлення у виставі є не так художнім прийомом (вдалим!), як влучним відображенням дійсності, де прийнято засуджувати і клеймити, а не дізнаватись та свідчити.

Поряд із текстом Ніна Хижна активно працює з тілами акторок (хоча й трохи менше, ніж на це натякає обраний жанр). Конвульсивні жести, завчена постава, систематичні фізичні вправи, знічені знаки підтримки, міцні обійми лише підсилюють емоційний калейдоскоп, який доводиться бачити на сцені. Деколи видається, що певні рухи мають і терапевтичну ціль: як для акторок (Руслана Петрякова, Анна Бащєва, Софія Саніна, Дар'я Грачова, Анна-Марія Баранова, Вероніка Науменко, Ніколета Мочані) так і їхніх персонажок: у них часом безсилість, розгубленість, часом рутинні повтори, часом тотальна незручність, бажання, сором, воля, міць, любов… Це рішення органічно доповнює текст вистави, який, втім, відчутно домінує.

Створена методом "вербатім", а отже, на основі реальних розмов, інтерв'ю, та переживань, п'єса пропонує п'ять розповідей про жінок, які не вписуються у "золоті стандарти" прийнятної поведінки – від заняття проституцією до сексуального потягу під час вагітності. Кожна історія – по-своєму межова і до жахливості буденна, кожна торкається теми системної нерівності, з якою стикаються жінки щодень.

Утім, подекуди пересипані гаслами, розповіді стають передбачуваними, мова зводиться до набору "меседжів", які неодмінно треба було втиснути у текст. Видається, що на фоні критичної нестачі спектаклів, які б порушувати тему становища жінок, завданням драматургині було щедро наповнити виставу усім, що так ретельно уникається на сцені більшості українських театрів – реальністю. Перформативними елементами режисерка Ніна Хижна радше підсилює текст, аніж намагається збалансувати надмірну риторичність образами.

Може, тому складається враження, що авторки вистави ставили перед собою передусім освітню ціль – розповісти, радше ніж подискутувати. Утім, як для одного, так і для іншого потрібні хоча б двоє. У виставі ж чоловіки відсутні. Ми дізнаємось про них з розповідей героїнь: вони платять за інтимні послуги, дбають за побут, воюють, очікують або домагаються сексу, на них чекають з полону або ж розраховують на матеріальні вигоди і статус, який може отримати дружина військового. Їхнє ставлення пояснюється самими жінками патріархальністю чи байдужістю суспільства або ж безкарністю держави. Як би це провокативно не звучало, але у виставі "Місячні" не вистачає активної присутності чоловіків на сцені: які слухають, коментують, пояснюють, виходять з себе, мовчать, заперечують, зрештою. Тотальна відсутність чоловіків як активних персонажів консервує табуйованість теми, зводить її до обговорення "між своїми", радше ніж ініціює суспільний діалог.

А говорити, насправді, є про що: поряд з системними гендерними нерівностями, виставу пронизує тема війни. Присутня мало не у кожній сцені вистави, війна лише унаочнює проблему, і, звичайно, додає новий вимір дискусії. Паралельно з домінуючою героїзацією та моральністю, жінки та чоловіки не завжди вкладаються у загальноприйняті норми очікуваного або ж навпаки – війна розширює ці рамки, проте лише поглиблюючи існуючі асиметрію "прийнятного". Брак чоловічої перспективи особливо відчутний у темі подружніх відносин на відстані та проституції.

Саме місце, де відбувається вистава, провокує на обговорення. Справа щодо звинувачень у домаганнях та насильстві щодо своїх студенток та підлеглих колишнього художнього керівника "Молодого" Андрія Білоуса набула резонансу саме після публічного відкидання будь-якої відповідальності та виправдовування насилля особливостями методу, середовища та акторської професії. Спільноту вразило інституційне безсилля і мовчання або войовничість тих, які ставали на захист саме такої поведінки. У виставі не вистачало саме такого "зіткнення перспектив", яке б лише унаявнювало структурну проблему.

"Місячні" – це вистава, на яку, як на мене, ми усі чекали занадто довго. Гендерна нерівність, насилля, реальні досвіди війни, позбавлені нальоту бравади та героїчності, і відверта розмова на ці теми є радше винятком для театру в Україні. Зведені до знаменника "феміністичної перспективи" та помножені на камерність формату, вистави, які намагаються порушуавати ці теми, часто сприймаються як "незручні", адже мають, по суті, мало не крамольну (!) ціль – повернути український сучасний театр у реальність. І так, у реальному житті доводиться говорити про наболіле без прикрас. Авторки вистави дають нам таку можливість. Сподіваюсь, що ми скористаємося нею.