Багатокутник смутку: як фільми жахів стали совістю сучасного кінематографа
Нещодавно в прокат вийшов сатиричний горор Сема Реймі "Допоможіть" з Рейчел МакАдамс в головній ролі. Кінокритик Дмитро Десятерик переглянув стрічку і міркує про те, чому горорів більшає в прокаті і як еволюціонує жанр кіножахів.
Історія горору невіддільна від історії кіно як такого. Перший плівковий "жах" під назвою "Будинок диявола" (Le Manoir du Diable) вийшов уже в 1896-му, через рік після того, як брати Люмьєри влаштували свій історичний кіносеанс. Le Manoir du Diable – безцінні три хвилини, зафільмовані головним вигадником німого кіно Жоржем Мельєсом. Карнавал демонів, відьом, привидів і кажана-вампіра. Дехто з дослідників іде ще далі, називаючи першим горором Люмʼєрове "Прибуття поїзда" через реакцію публіки, що кидалася врозтіч від паротяга, який мчав на неї з екрану.
Горор завжди так чи інак відбиває суспільні неврози. Не абстрактний страх перед втратою близьких, перед хворобою, болем, смертю – а перед причинами лиха, що мають реальні обриси; назвавши чи показавши, їх можна знешкодити принаймні на символічному рівні. Тому, зокрема, настільки популярними в часи Холодної війни стали сюжети втрати своєї ідентичності, індивідуальної волі, незалежності – величезної популярності набув піджанр зомбі-горора, народжений на піку суспільних трансформацій в Америці наприкінці 1960-х, починаючи з "Ночі живих мерців" Джорджа Ромеро (1968). Перетворення на слухняну частину хижої безликої маси – безумовний страх західного обивателя.
Інша річ, що весь цей час горор, за окремими винятками, лишався "бідним родичем" кіноіндустрії, кривавим бурлеском, недостатньо блискучим для Голлівуду, надто примітивним для авторських експериментів. Та, в будь-якому разі, двополярний світ і постійна міжнародна напруженість являли невичерпне джерело масового переляку, і, як наслідок, – моторошних кінокомпенсацій. Логічно, що після розпаду комуністичного блоку горор на деякий час спіткала тематична криза. Але скоро виросли нові екранні гібриди.
Протягом останніх 20 років горор еволюціонував від "тортурного порно", різного роду кровопролить і нескінченних римейків до стилістично і атмосферно вишуканих фільмів. А найбільша новація в тому, що "жахи" нині регулярно виконують роль соціального й політичного коментаря – і це якраз випадок "Допоможіть".
Отже, в консалтинговій фірмі працює обдарована у фінансовому обліку, але дуже недооцінена Лінда Ліддл (Рейчел МакАдамс). Лінда, при всій її старанності – типовий андердог, найнижча ланка в корпоративній ієрархії. Одягається бозна-як, неохайно їсть бутерброди з тунцем, одні колеги її цураються, другі приписують собі її заслуги, а нового президента фірми, Бредлі Престона (Ділан О'Браєн), від неї нудить. Тому вона не отримує підвищення, на яке давно заслуговувала. Останній шанс – злітати з Бредлі і групою топ-менеджерів на ділову зустріч до Таїланду в приватному літаку. Приниження тривають і на борту, бо хтось знаходить її відео для кастингу в шоу виживання. Але отут все і йде догори дриґом, буквально, бо літак падає, і Лінда та важко поранений Бредлі опиняються на безлюдному острові посеред Сіамської затоки.
Звісно, пан президент не має жодних практичних навичок, щоб впоратися з ситуацією. Лінда, навпаки, моментально стає босом, бо вміє все: будує укриття з гілок дерев, розпалює багаття, ловить рибу і навіть упольовує дикого кабана. При цьому Бредлі намагається і далі випинати своє начальницьке его. І це призводить до кепських, можна навіть сказати, фатальних наслідків. Тут явно є паралелі з гучною трагікомедією "Трикутник смутку" Рубена Естлунда (Швеція, 2022). Там люди з верхівки соціальної драбини, потрапивши на острів після кораблетрощі, опинилися в залежності від служниці, яка єдина вміла добувати їжу. Однак Реймі продовжує там, де Естлунд зупиняється, підкидаючи в стосунки між Ліндою і Бредлі все більше й більше вогненебезпечного матеріалу. Це не тільки класове протистояння, але й борня амбіцій, жіноча суб'єктність проти маскулінного его.
Звісно, Реймі має гарне відчуття конʼюнктури. Його найвідоміша праця – трилогія "Зловісні мерці", яка починається з типової зомбі-мʼясорубки, знятої якраз у розпал Рейганового хрестового походу проти комунізму. Але тривоги сьогоднішнього світу інакші, і горор навчився їх відображати (а Реймі цілком вписався в тенденцію). Це позначається і на новому піку популярності: навіть у послабленому війною українському прокаті щомісяця виходить по 3-4 "жахастики", і далеко не всі з них обмежуються винятково лоскотанням нервів публіці.
Голівуд, зокрема, відреагував на повторне обрання Трампа кіноверсіями одразу двох ранніх романів Стівена Кінга. І "Довгу ходу" (1979), і "Людину, що біжить" (1982) Кінг писав у зовсім іншу епоху, але сьогоднішні екранізації обпікаюче злободенні. Обидва сюжети – про людей, які через бідність готові ризикнути життям у розважальному шоу. У "Довгій ході" Френсіса Лоуренса група юнаків, відібраних з усієї країни, йде пішки по Америці. Всіх, хто відстає або зупиняється, розстрілює конвой. Дійде лише один. В "Людині, що біжить" Едгара Райта, набагато ближчій до оригіналу, ніж давня версія 1982 року зі Шварценеггером, трьом пошуковувачам винагороди треба протриматися на недружніх вулицях 30 днів, при тому, що за ними полюють усі оточуючі плюс спецзагін мисливців.
В обох випадках Америка змальована як дуже специфічна тиранія: шоу тут буквально важливіше за життя, воно підмінює реальну конкурентність у політиці й свободу висловлювання; людей відволікають від проблем смертельними перегонами, а правителями є шоумени і телепродюсери. Аж надто впізнавані реалії. Щоправда, в обох випадках антидотом до токсичного спектаклю є саме низова людська солідарність. Право народу на повстання стає останнім, вирішальним аргументом.
Водночас у такій потужній кінематографії, як південнокорейська, переважає значно песимістичніший погляд на тему нерівності. Корейцям вдалося блискуче відпрацювати страх зубожіння – мотив, нечуваний для "класичної доби" горору. Спочатку була, звісно, увінчана "Оскарами" чорна комедія "Паразити" (реж. Пон Чжун Хо, 2019), в якій станова ненависть обертається кривавим убивством у фіналі.
Похмурий, перенасичений насильством серіал "Гра в кальмара" (2021-25), що став міжнародним феноменом, знов-таки, оповідає про смертельні перегони заради великого призу. Люди добровільно погоджуються йти до кінця, гинуть самі й убивають інших, аби тільки отримати жадані мільйони. Бідні показані без будь-яких ілюзій: виживають за принципом "помри ти сьогодні, а я завтра".
Один з найвідоміших та найжорсткіших південнокорейських режисерів Пак Чхан Ук у своїй останній роботі "Жодного вибору" якраз поєднує дегуманізуючу фобію бідності з корпоративно-карʼєрною люттю картин на кшталт "Допоможіть". Головного героя, успішного менеджера середніх років і зразкового сімʼянина на імʼя Ман Су, звільнили з целюлозної фабрики, де він пропрацював чверть століття. Тепер йому треба за будь-яку ціну влаштуватися на посаду в іншій компанії. А щоб гарантувати успіх, необхідно позбавити вибору майбутніх босів, тобто вирахувати і вбити інших кандидатів з аналогічними компетенціями. Тож Ман Су створює фейкову компанію як приманку і починає полювання.
Фільм починається як дотепна комедія положень, але поступово сповзає у все більший морок. Жахіття в тому, що Ман Су ладен відправити на той світ кількох невинних людей навіть не заради казкового багатства, а просто щоби не втратити звичного достатку, не опуститися на сходинку нижче.
Найцікавішим чином нинішній ренесанс горору проявився на другому краю континенту. Європейська кіноіндустрія, зорієнтована або на легші жанри, або на артхаус, не продукувала "жахи" в достатньо переконливій кількості або якості. Саме тому такою сенсацією стала "Золота пальмова гілка" Канського кінофестивалю для бодігорора "Титан" Жюлі Дюкурно (Франція, 2021). Цитадель артхаусу нарешті впустила колишнього байстрюка як рівного.
Героїня на імʼя Алексія потрапляє в дитинстві в автоаварію. Дівчинці вшивають титанову пластину в череп. Як наслідок, з роками в неї розвивається, з одного боку, еротичний потяг до автомобілів, а з другого – жага до вбивств (паралельно з вагітністю від того-таки авто). Коли її оголошують у розшук, Алексія змінює зовнішність і видає себе за сина пожежника Венсана, який утратив дитину багато років тому.
Фантасмагоричний сюжет є лише приводом, аби сказати про глибші речі. Алексія – небінарна людина, чий гендер коливається рівним чином між чоловічим і жіночим. Саме її існування – виклик маскулінному довкіллю. І ця божевільна історія виводить зрештою до старого, але завжди актуального виклику прийняття інакшості, наскільки б химерною та інакшість не була. Венсан любить Алексію, незважаючи на весь її обман, на всі безумства — і любить її новонароджену дитину, хай би яким покручем людини і машини та не здавалася.
У своєму новому фільмі "Альфа" (2025) Жюлія Дюкурно знову ставить у центр оповіді проблемну молоду героїню і тілесний розлад. Людей нищить вірус, який перетворює інфікованих на мармурові статуї в буквальному сенсі слова. Смерть – остаточне закам'яніння. Альфу підозрюють у зараженні і відвертаються від неї. Дюкурно почасти відштовхувалася від спогадів про початок епідемії СНІДу. Сюрреальна мармурова хвороба виступає як потужна метафора, що дає режисерці говорити про стигматизацію заражених, про нетерпимість і булінг, про гомофобію; зрештою, будь-яка пандемія – хороший засіб, аби перевірити цивілізацію на рівень гуманізму.
Ще одна недавня сенсація тих-таки Канн – відзначена призом за найкращий сценарій "Субстанція Коралі Фаржа (Франція, 2024).
Головну героїню, 50-річну акторку Елізабет (незабутня Демі Мур) звільняють з фітнес-телешоу, бо, за думкою продюсера, їй пора на пенсію. Порятунок приходить в особі молодого лікаря, який інформує Елізабет про "Субстанцію" – чудодійний препарат, що допоможе створити "кращу версію вас". Одна ін'єкція – і прямо зі спини Елізабет народжується юна красуня Сью (Маргарет Кволлі). Зачарувавши продюсерів, вона очолює шоу. Правда, їй треба живитися витяжками з тіла "старої" акторки. Тиждень бути Сью, тиждень – Елізабет. Звісно, баланс дуже швидко летить до дідька. Омолодження перетворюється на мутантний, а згодом і кривавий, але не позбавлений похмурої іронії кошмар, в якому дві сторони однієї жінки з наростаючим озвірінням нищать одна одну аж до вибухового, в прямому сенсі, фіналу. У світі, де жінки – об'єкти користування й експлуатації, де правила визначають чоловічі погляди і постіна жага молодості, інакше й бути не може. Фаржа зафільмувала не просто горор, а моторошну і дуже влучну сатиру.
Це лише найяскравіші приклади новітніх кіножахів. Але їх достатньо, щоб констатувати парадоксальну ситуацію: сьогодні, бодай частково, горор став свого роду совістю сучасного кіна. Тому що, можливо, іншими, менш екстремальними способами до людства вже не достукатися.