Що буде з українським кіно через 10 років: можливі сценарії майбутнього

Українське кіно стоїть на роздоріжжі. З одного боку, у нас є талановиті режисери, актори, продюсери, оператори, що виборюють нагороди у Каннах, Венеції чи Торонто. З іншого – індустрія досі нагадує конструктор, який щоразу збирається наново, без чіткої інструкції.

Наступне десятиліття визначить, перетвориться українське кіно на системну креативну індустрію чи залишиться низкою хаотичних спалахів ентузіазму.

Сценарій перший: професіоналізація і системність

Успіх українського кіно за останні роки – не випадковість. За даними Держкіно, кількість створених фільмів зросла з 28 у 2014 році до понад 90 у 2021-му. Пандемія, повномасштабна війна і скорочення держфінансування призупинили цю динаміку, але не зупинили її повністю.

Українські фільми стають видимими у світі. У нас уже є «Оскар» – Мстислав Чернов отримав його за фільм «20 днів у Маріуполі». Нова робота Чернова, «2000 метрів до Андріївки», вже відзначена на міжнародних кінофестивалях, зокрема на Sundance. Стрічка «За Перемогу!» Валентина Васяновича отримала головну нагороду секції Platform на TIFF (Toronto International Film Festival).

Документальний проєкт «Стрічка часу» Катерини Горностай було відібрано в офіційний конкурс 75-го Берлінського кінофестивалю. Стрічка «Ти – Космос» Павла Острікова тріумфально мандрує міжнародними кінофестивалями і має вже понад 20 відзнак. На Netflix з’являються наші фільми, серіали й документальні роботи. Буквально днями в Україні запрацював HBO Max, чекаємо на появу українського контенту на цьому стрімінгу.

Проте якщо індустрія не отримає стабільної системи підтримки, історії успіху залишатимуться поодинокими.

Ключовим елементом професіоналізації є освіта. У розвинених країнах саме кінематографічна освіта формує стандарти, правила і ринок праці. В Україні цю функцію дедалі більше беруть на себе сучасні інституції, як-от Українська Кіношкола, що працює за моделлю «індустрія навчає індустрію». Викладачами стають практики, а студенти отримують не лише теорію, а й реальний досвід зйомок та професійний нетворкінг, що дає можливість працювати в кіноіндустрії

Без таких платформ ми ризикуємо виховувати «ентузіастів без ремесла» – людей, які хочуть знімати кіно, але не знають, як його продати, просунути, монетизувати.

Сценарій другий: хаотичний ентузіазм

Інший можливий шлях – спонтанне, фрагментоване зростання.

Українці – неймовірно творчі і навіть у найважчих умовах знімають короткий метр, мобільні документальні фільми, експериментують у TikTok чи YouTube. Це прекрасний ґрунт для креативу, але небезпечний для стратегії.

Без чіткої державної політики у сфері кіно ми ризикуємо втратити нове покоління професіоналів. Сьогодні лише близько 15–20% випускників профільних ВНЗ реально працюють у кіновиробництві. Решта переходять у суміжні галузі або емігрують. Не можна не зважати на той факт, що частина кіношників зараз у ЗСУ, а хтось, на жаль, загинув. Колеги вже зараз відчувають потребу в кадрах.

У той час, як у Польщі або Чехії останнє десятиліття успішно працюють системи cash rebate, податкових пільг і публічно-приватних фондів для залучення міжнародних зйомок, українські продюсери стикаються з відсутністю фінансування, затримками виплат і нестачею локаційної інфраструктури – і це в умовах війни, постійних обстрілів та повітряних тривог, які безпосередньо впливають на виробничий процес і збільшують витрати.

Освіта як інвестиція в екосистему

У світі інвестиції в кіноосвіту – це стратегія на десятиліття вперед. Франція щороку інвестує близько 700 млн євро у кіновиробництво та освітні програми (через CNC), Південна Корея має окремий державний інститут кіно, який співпрацює зі студіями Netflix і Disney. І це лише кілька світових прикладів.

Україна може зробити свій крок саме зараз – створити цілісну екосистему розвитку кадрів, яка поєднує освіту, практику, стажування та доступ до міжнародних платформ. Це ланцюг сталого розвитку, без якого жодна індустрія не виживає.

Майбутнє кіно – технологічне і глобальне

У наступні 10 років технології радикально змінять кінематограф. AI, віртуальні продакшн-студії, 3D-сканування акторів, автоматизований монтаж – це вже не футуризм, а сьогодення. Українські фахівці мають шанс стати частиною глобального ринку, якщо держава та освітні інституції створять умови для цього.

Поки що ці технології інтегрують переважно приватні школи, лабораторії та незалежні студії. Але саме вони формують «нову хвилю» українського кіно – технологічно готову до майбутнього.

Кіно як стратегічна індустрія майбутнього

Через 10 років українське кіно може стати тим, чим для Південної Кореї став K-content: символом країни, економічним драйвером і культурним експортом. Або залишитися «партизанським мистецтвом», що існує всупереч, а не завдяки системі.

Щоб обрати перший сценарій, нам потрібні не лише талановиті режисери, а й системні рішення – від державної політики до освітніх програм і продюсерських стратегій.

Кіно – це не просто про емоції, це про інституції. І майбутнє українського кіно залежить від того, чи навчимося ми їх будувати. Для держави кінематограф може бути soft power чи інструментом культурного експорту, а створення національного бренду через кіно – це стратегічна інвестиція, вигідна державі і суспільству.

Альона Тимошенко, засновниця і директорка Української Кіношколи спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.