Що не так з Національним військовим меморіалом?

В 2023 році, тема Національного військового меморіального кладовища різко влетіла в інформаційний простір.

В серпні 2023 р. створюється державна установа "Національне військове меморіальне кладовище", а вже у вересні проводиться тендер на ескізний проект, переможцем якого стає єдиний учасник тендеру – ТОВ "Інжиніринг Холдинг". В листопаді, архітектор Сергій Дербін презентує ескізний проєкт, за яким і зараз будується НВМК.

8 січня 2025 р., стурбована громадськість та військовослужбовці оприлюднюють звернення до Президента України щодо проведення відкритого архітектурного конкурсу на головний військовий меморіал. В цій статті я розповім про проблеми цього ескізного проєкту та чому поспіх у важливих питаннях військової меморіалістики не призводить до добра.

Конкурс має бути

Ескізний проект НВМК, який є в загальному доступі, був розроблений одним архітектурним бюро на чолі з дніпровським архітектором Сергієм Дербіним. З огляду на журналістські розслідування, Сергій Дербін, як дружній Офісу Президента архітектор, добре знав, що не матиме конкурентів в такому важливому для усієї країни меморіалі. Тендер, про який Міністерство ветеранів не оголошувало і де Дербін був єдиним учасником, провели за 15 днів. Для будь-якого досвідченого архітектора це абсурд: придумати й намалювати такий складний і важливий комплекс і подати його на тендер впродовж 15 днів – неможливо.

Для порівняння: коли США розробляли концепцію військових цвинтарів у Європі, над ескізними рішеннями впродовж 5 років дискутували Нью-Йоркська та Вашингтонська архітектурні школи. Аби обрати типову мармурову надмогильну плиту як головну для військових кладовищ, в США 7 років не могли визначитись між білим мармуром та оцинкованою сталлю. Отже, стає зрозуміло, що питання, над яким мали б дискутувати і думати найкращі фахівці України, делегували архітектору з сумнівним доробком, який заздалегідь готувався до своєї "перемоги". Цю ганьбу покривали декілька керманичів Міністерства ветеранів. В теперішньому Мінветі за проект відповідальність несе перший заступник міністра Віктор Байдачний (чинний військовослужбовець ЗСУ).

Одна з його тез прозвучала таким чином, що конкурс на НВМК не був проведений, оскільки на Арлінгтон теж свого часу не проводили конкурсу. Це демонструє не тільки цинізм, але й нерозуміння історії Арлінгтонського національного кладовища, яке будувалося після Громадянської війни в США на землі генерала Роберта Лі, який був конфедератом. По суті на землі його маєтку почали ховати республіканців, які були його ворогами.

Потім ще довго земля переходила з рук в руки від нащадків Лі до США, доки федеральна влада не викупила цю землю в державну власність. Звісно, на той час конкурс не міг бути проведений через активні бойові дії, в тому числі на території близькій до Арлінгтонського кладовища. Відсутність технологічних можливостей проведення таких заходів на відстані, як це є можливим зараз, не робили повноцінний архітектурний конкурс можливим. Але навіть при цьому в 1920–30-х роках і пізніше на Арлінгтоні таки проводили архітектурні конкурси.

Про це детально писала журналістка Дарія Гірна у своєму дописі:

"Архітектурні конкурси були проведені щодо декількох ключових об’єктів:

1. Арлінгтонський міст пам’яті, який символічно сполучає Північ та Південь (1921–1932) – 11 років роботи;

2. Могила Невідомого Солдата – від ідеї – проведення конкурсу – реалізації – пройшло 10 років (1921–1931);

3. Меморіал жінок військовослужбовиць США – 9 років роботи;

4. Вигляд колумбарію й архітектурні рішення з розширення Арлінгтона у 1980-х. Там час від часу проводять такі конкурси на окремі елементи".

Порівняння сьогоднішньої війни з Громадянською війною в США в риториці заступника міністра некомпетентна та маніпулятивна спроба прикрити непрозорий процес.

Арлінгтонське військове кладовище заклало дуже показовий приклад підходу до проєктування національних військових кладовищ і там є дуже багато хороших до запозичення підходів.

На жаль, ми не скористалися досвідом американців узагалі. Тому, якщо НВМК таки побудують за ескізом, який пропонується, ми отримаємо меморіал без української символіки, без глибоких сенсів, без українських архітектурних стилів, без філософії рівності, яка лежить в основі ідеї національних військових кладовищ та без багатьох інших важливих культурних символів нашої мілітарної історії.

Кожне з рішень, які я коментуватиму, не проходило жодних якісних експертних дискусій і є плодом уяви про звитягу нашого війська одного архітектора, який ніколи не служив у ЗСУ і який не відзначився знаковими проєктами в українській комеморації, на відміну від десятків інших українських архітекторів. Отож,розберемо ескізний проєкт авторства Сергія Дербіна

Вхідна група

Чому саме такі брили як доміно, в чому концепція, їхнє візуальне вираження, автор нам не пояснює. Тим не менше, на рендері це виглядає між гарних дерев, але масова вирубка дерев, яка триває, в місці вхідної групи вже такої картини не зробить.

Візуально може видатися, що облицювання йде зі світлого каменю (виглядає як мармур), але це здається лише на рендері, оскільки в кошторисі закуплено більше 1000 м2 світлого граніту. Знаючи смаки пана Дербіна щодо танського граніту, який він втягнув в цей проєкті і в дуже великих кількостях, то це не сприятиме візуальному відчуттю спокою на цій території. Будемо відчувати себе як поміж гігантських намогильних плит.

Шрифтове наповнення теж є досить цікавим, оскільки напис "Національне військове меморіальне кладовище" написано шрифтом Narbut Classic авторства Геннадія Заречнюка.

Свого часу, державній установі "Національне військове меморіальне кладовище" безкоштовно пропонувався шрифт UAF Memory, який розробив Дмитро Растворцев якраз для української військової меморіалістики.

Тоді, дирекція держустанови побоювалася того, що шрифт є доступним для всіх і не є унікальним для них і може бути на вивісках магазинів жіночої білизни. Тому в 2024 році за майже 100 тисяч гривень замовили розробку свого унікального шрифта, який вже красується в них на картинках.

Вочевидь, додадуть вони його і на фасад. Або ні. Хоча залишаються питання щодо цих шрифтів в контексті духу української військової мілітарної культури, але є речі більш серйозні, які шкодять.

"Будинок трауру"

Взагалі, саме формулювання "Будинок трауру" на Національному військовому кладовищі, де кожна деталь має не лише функціональне призначення, а в першу чергу ідейно-ідеологічне наповнення, викликає дуже велике питання, як до адекватності автора, так і до тих, хто приймає цю роботу (дирекція ДУ, Мінвет).

Справа в тому, що Національне військове кладовище в перспективі української історії – це не лише місце постійного смутку та скорботи.

Зала, в якій мають проходити усі прощальні та поминальні церемонії, а також урочистості в різні памʼятні військові дати могла б називатися Залою слави Українського війська, чи Храмом звитяги. Але аж ніяк не "Будинком трауру". Від цього формулювання тхне знеособленням і знеціненням, в якому крім рафінованого болю немає гордості та честі.

Ми нічого не знаємо про інтерʼєр, який відкриють лише після побудови – в проєкті про це нічого немає. А це не менш важливо, ніж те, що ззовні. В такій залі доречно було б розмістити мотиваційні прапори всіх бригад Збройних Сил України, Національної Гвардії, Служби безпеки України. Сам інтерʼєр зали можна було б наповнити скульптурами визначених борців за Незалежність, а також стіновими розписами з батальних сцен, а підлога можна було б викласти плиткою у вигляді малюнку Хреста бойових заслуг – найвищої відзнаки Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, яка дається за особисту хоробрість в бою. Зала, в якій в чашах горить вогонь, який символізує присутність духу полеглого братерства, яке ніколи не гасне.

Тому завдяки їм, ця головна прощальна споруда виглядає як пересічний бізнес-центр в псевдокласичному стилі, з великою кількістю нефункціональних колон, які не несуть жодного ідейно-ідеологічного навантаження. А наявність щогл з державними прапорами показує нерозуміння кількості потрібних щогл, а також їхнього функціонального призначення саме на цій площі й саме в цьому місці. Як мінімум тому, що там не передбачено плацу для шикування та проведення урочистостей, а сама будівля не сумісна з урочистостями за своїм змістом.

В ескізному проєкті повністю ігнорується важливість звернення до української мілітарної літератури. Багатий спадок української військової поезії та прози, творчість загиблих на полях боїв поетів-класиків- їх просто не існує в представленому ескізному проекті, хоч вони могли б стати важливими сенсами головного військового некрополя України.

Крематорій

Крематорій за виглядом мав би бути в контексті єдиного архітектурного стилю (відмінність в стилях ми можемо провести з т.зв. "будинком трауру"). Наприклад, в США будівлі Арлінгтонського національного кладовища об’єднує неокласицизм.

Крім того, труба, яка розташована на малюнку в лівій частині – це якраз і є тією трубою, в яку виходить дим. Попри численні зауваження на круглих столах, виражені громадськістю та фахівцями, щодо приховування труби, це так виправлено і не було. Тому, коли діти проходитимуть кладовищем і бачитимуть чорний густий дим, цілком можна їм казати, що "там спалюють дядю", як би це цинічно не звучало.

До прикладу, Київський крематорій спланований таким чином, щоб труба, з якої виходить дим прихована і по суті вона не є помітною для стороннього ока.

Але проблема також і в тому, що будівництво Крематорію на території НВМК ні з ким не дискутувалася. Крематорій – це дуже коштовна історія і на всю Україну їх є всього декілька. В Київський крематорій – довжелезні черги. Водночас для одного цвинтаря немає сенсу будувати окремий крематорій, тому що в якийсь момент стане питання доцільності його обслуговування. І є ризик, що Крематорій НВМК буде обслуговувати не тільки військових, але й цивільних з усієї країни, що може перетворити головний військовий некрополь на прохідний двір.

Каплиця та військовий храм

На НВМК планують будувати окремо каплицю і окремо військовий храм: сакральні споруди, схожі за функціоналом. Для чого? Незрозуміло. Водночас, проектування культових споруд на військових кладовищах одразу занурює в питання домінування однієї з монотеїстичних релігій.

Виходить, що українські мусульмани, іудеї та люди інших віросповідань не потребують встановлення культових споруд на національному військовому кладовищі. Але не християни. Каплиця, зображена нижче, комунікується як поліконфесійна та для індивідуальної молитви. Втім вигляд цієї каплиці більше спрямовує до ескізу всього чого завгодно, але не культової споруди.

За переліком обʼєктів на НВМК має ще бути такий обʼєкт як військовий храм. Але що це саме має бути таке, чому і навіщо – ми не знаємо, оскільки відповідні ескізи в проєкті відсутні.

Так чи інакше на військовому кладовищі, де будуть поховані люди різних віросповідань, які мають бути рівно пошанованими, превалювання однієї з релігій та розміщення двох подібних споруд за функціональним призначенням викликає чимало запитань.

Намогильні споруди

В цьому видозміненому ескізному проєкті, на візуалках бачимо лише рівні ряди т.зв. "козацьких хрестів". Однак на паспорті проєкту хрести на одній ділянці вперемішку з уніфікованими плитами. В цьому і ховається велика спірна концепція – дві уніфіковані намогильні споруди. Уніфікація (від слова "уно") в своїй дефініції передбачає одну споруду для всіх незалежно від релігії та віросповідання.

Такі ж намогильні споруди затверджені постановою Кабінету міністрів України №935 від 19 серпня 2022 р., а саме хрест і плита висотою 80 см.

Форма

Питання ключове полягає в тому, що хрест є для християн, а плита – для всіх інших віросповідань. Відповідно, відбувається візуальна сегрегація за релігійною ознакою. Колишній голова Українського інституту національної памʼяті Антон Дробович неодноразово казав, що відстоював питання т.зв. "козацького хреста", оскільки це 500-літня українська військова традиція. Зокрема, зазначається, що в принципі ті, хто не асоціюють себе з християнством можуть собі обрати плиту, бо їх всього лиш 20 відсотків.

В дописі на сторінці Національного військового меморіального кладовища приводиться маніпулятивність легітимізації такого рішення анонімним опитуванням на телеграм-каналі "Історична правда", де 67% опитаних (729 голосів) обрали хрест як намогильну споруду, а 33% (351 голос) – уніфіковану плиту. Як бачимо, в цього опитування і невелика вибірка, і аудиторія сумнівна, бо невідомо скільки людей були військовослужбовцями, а скільки – цивільними людьми. Сумнівна соціологія так би мовити.

Також, позиція УІНПу, дирекції ДУ "Національне військове меморіальне кладовище" та Мінвету, які ніби кажуть, що затвердженню цих намогильних споруд передували круглі столи теж є маніпулятивними, оскільки на круглому столі по намогильних спорудах, на якому я був присутнім, ця концепція фахівцями була розкритикована, всіх запевнили, що це лише ескіз. А потім ми бачимо це вже у вигляді постанови Кабінету міністрів України. Своєрідні фокуси певного виду наперсточників з ряду чиновництва.

Дизайнерка Дарця Веретюк, співавторка Пантеону Героїв у Тернополі і також учасниця круглих столів, пропонувала компромісну концепцію уніфікованих споруд, де б не було дискримінації жодної релігійної групи. Можливо, крапку в цьому питанні могли би поставити винесення форми намогильної споруди на конкурс, але його не було.

І в першу чергу, наявність таких намогильних споруд візуально розділяє воїнів на християн і 20% іншовірців, які чомусь не заслужили на власний релігійний знак або форму намогильної споруди. Всі загиблі заплатили однакову ціну за нашу Незалежність, бо вбивали вороги всіх однаково, але автор ескізу вирішив примусово розділити їх за релігією, прикриваючись збереженням козацької історії.

Фото

Ще одним дискусійним питанням є наявність фото на хрестах і плитах. Незрозуміло, яким чином відбуватиметься нанесення фото, з якого це буде матеріалу, як вони будуть змінюватися в тих чи інших погодніх умовах і що робити з тими загиблими, які не мають якісного фото. Якщо фото знищиться, то його треба буде виколупувати з намогильної споруди і це пошкодить каменю.

Треба теж розуміти, що обовʼязкові фото у військових одностроях роблять лише офіцери за визначеним зразком, а солдатський і сержантський склад не має такого обовʼязку, оскільки це не долучається до обліково-послужної картки. Тож, коли воїн гине, то побратими ледве шукають на своїх телефонах фото, щоб було хоча б щось. Але є багато прецедентів, де немає фото і немає родичів, які могли б це фото дати.

Я думаю, що і Сполучені Штати та інші країни давно зрозуміли те, що я описую, тому в їхній традиції на намогильних спорудах немає фото, тому місця для нанесення необхідної інформації набагато більше. Зараз, фото на намогильних спорудах – це данина родинам загиблих, які хочуть бачити фото на намогильній споруді і це цілком можна зрозуміти, але все залежить від формату подачі – на мою думку це могло б бути винесенням фото на окрему таблицю біля намогильної споруди з потрібним фото, QR-кодами на цифрові профілі тощо. Так зручніше буде і змінювати фото, якщо буде знайдено якесь краще і дешевше буде потім змінити таблицю, захистивши сам камінь від вандалізму.

Варіантів може бути багато, але, на жаль, його ніхто не хоче віднайти. Виконавці вирішили найпростішим шляхом закрити питання не думаючи на роки вперед.

Камінь

На обговореннях матеріалів намогильних споруд, точилися дискусії також щодо каменю, з якого будуть виготовлені намогильні споруди, техніки нанесення тощо. В рендері, який всім показують дуже гарно виглядає це все на білому камені, але рендер завжди оманливий. Як казав "головний архітектор НВМК" Сергій Дербін, він вважає, що найкращим матеріалом для цього буде танський граніт. Навіть збиралися на псевдообговорення матеріалів , яке зібрали в більшості для презентації вже готового рішення, а не для дискусії серед фахівців.

Один зразок на цій зустрічі з іншого каменю крім граніту був присутній, а саме з пісковика – крайній зліва. Маніпулятивно, його розмістили останнім, найменшим і додали 4 зразки граніту біля нього, пояснюючи, що це найбільш довговічний камінь. На жаль, гранітне лобі в нашій країні є дуже міцним, особливо на обʼєктах, де обсяги закупленого каменю виміруються сотнями мільйонів гривень. Тому очевидно, що тут це так само. Також, дискусія була зведена до двох типів каменю: граніт чи пісковик. В той час як в Україні є також вапняк, ракушняк, архітектурний бетон та мармур.

Не врахована також технологія нанесення написів. Справа в тому, що в структурі граніту, з якого так хочуть побудувати НВМК є багато дрібних камінців, тому нанесення напису вимагає золочіння літер, або їхнього чорніння, щоб напис міг прочитатися хоча б на якійсь відстані. Однак з плином часу, фарба на зернистій гранітній поверхні стирається і написи важко прочитати.

Пісковик, вапняк, білий мармур можуть витримувати висікання літер без заливки фарбою і їхній напис буде читабельним навіть так, бо фактура каменю більш чиста без вкраплення дрібних камінчиків.

Таким чином, світлий камінь з чистою фактурою (білий мармур, пісковик, вапняк, архітектурний бетон тощо) і взагалі світла кольористика більше пасуватиме до концепції Національного військового меморіального кладовища, ніж стандартне гранітне вирішення.

Військова символіка

На намогильних спорудах та взагалі у всьому ескізному проєкті відсутня військова символіка як така – емблеми родів, видів військ ЗСУ, НГУ, ДПСУ, СБУ, ГУР МОУ тощо – повністю відсутні. Їх немає ані в якійсь зоні з щоглами для прапорів, ані на намогильних спорудах, не бачимо ми цього і на фасадах, чи елементами скульптурного вирішення.

Це означає, що розробники та ті, хто здійснюють контроль процесу абсолютно не в контексті військової геральдики та символіки, не розуміють, якими символами мають бути зображені ті чи інші представники силових структур. Що робить це кладовище цивільним, а не військовим. Незрозуміло також, хто консультував окрім УІНП розробників проєкту НВМК, але там точно не були враховані висновки воєнних істориків чи фахівців з військової геральдики. Що має наслідком втрату військової ідентичности.

Могила невідомого солдата

На багатьох військових кладовищах національного рівня, а також як окремі обʼєкти найвищого вшанування воїнів в західній культурі існують Могили Невідомого Солдата.

Першим таким обʼєктом в Європі, який був побудований в 1849 році можна вважати Landsoldaten в Данії, який вшановує жертв Трирічної війни.

Така ж традиція потім почала поширюватися в Сполучених Штатах Америки, Великій Британії, Франції. В США перший памʼятник загиблим у Громадянській війні було поставлено 1866 року.

У Франції Могила невідомого солдата зʼявилася в 1921 році після завершення Першої світової війни. В ній похований невідомий солдат французької армії, який є теж символом усіх французів, що полягли за Францію за всю їхню історію. Щороку, невідомий солдат вшановується на найвищому державному рівні, а також це частина особливого протоколу іноземних лідерів.

Кенотаф в Лондоні був побудованим в 1920 році та є символічним похованням (без реального захоронення), який був побудований на честь завершення Першої світової війни. З часом, він став головний військовим меморіалом Великої Британії. Щороку, король разом з королівською родиною, члени уряду та парламенту кладуть вінки в знак шани всіх полеглих королівських воїнів, що воювали за Британію.

З Могилою невідомого солдата у Варшаві звʼязана історія з українськими землями. Справа в тому, що в 1925 році після ряду збройних конфліктів та війн, в Польщі виникла ідея побудувати гідний меморіал для своїх полеглих солдатів. Тоді ж, була проведена лотерея, щоб зрозуміти, з якого поля битви треба ексгумувати останки і перепоховати з усіма почестями у Варшаві. Вибір впав на Львів та польські поховання на Личаківському кладовищі.

Саме з "Цвинтаря орлят" було обране тіло, яке і стало тим невідомим солдатом, якому і зараз віддаються навищі почесті Президентом Польщі та іноземними делегаціями. Це обовʼязкова частина протоколу вступу нових послів іноземних країн на посаду, а також перед нею проводяться військові паради з нагоди Дня Війська Польського та Дня незалежності Польщі. Також, там горить вічний вогонь і наявні вази із землею з різних полів битв. На колонах також розміщені плити з переліком битв польської армії з початку заснування Польщі.

В 1921 році, Конгрес США дав дозвіл на спорудження Могили невідомого солдата як центрального символу Арлінгтонського національного військового кладовища. Там поховали останки невідомого солдата часів Першої світової війни, які знайшли у Франції. Роботи з облаштування могили і добудову саркофагу тривали до 1932 року. Пізніше там було встановлено три мармурові плити в памʼять про Корейську, Вʼєтнамську та Другу світову війни. Зараз – це місце особливого та обовʼязкового вшанування Президентом США та іноземними делегаціями, які прибувають з офіційними візитами. Цілорічно та цілодобово особливий підрозділ несе там Почесну варту і це є військовим меморіальним обʼєктом №1 в США. Мені пощастило свого часу там побувати і сама культура, побудова кладовища і ставлення до військового культу в США вражає.

Дарка Гірна зняла про це кладовище дуже хороший сюжет, який рекомендую переглянути.

Але головне, що могила невідомого солдата чи "незнаного вояка" – це давня українська мілітарна традиція. Такі могили організовувалися "Товариством охорони воєнних могил" в міжвоєнний період і є присутніми на всіх українських військових некрополях Першої і Другої світової війни. Як в Україні, так і закордоном.

Багато хто може сказати, що в сучасній війні в ХХІ столітті немає невідомих солдатів. Але це неправда. Досі, в ЗСУ та інших силах оборони не збирають біоматеріалу після призову, а ідентифікаційних жетонів не дають. Ба більше, є воїни, в яких немає родин і немає з ким порівняти зразки ДНК. Багато сотень невідомих і неопізнаних поховань лежать на різних секторах військових поховань і вони теж мають бути відповідно вшанованими. Але це мова навіть не про неідентифіковані поховання як факт.

Свого часу я дискутував з Сергієм Дербіним щодо цього обʼєкту і все, що він може запропонувати – це памʼятник на секторі неідентифікованих поховань. А це докорінне нерозуміння основ військової меморіальної культури і традиції, яку ми маємо в себе побудувати.

Могила невідомого солдата цілком може бути місцем, як і вшанування іноземними делегаціями усіх полеглих українців, так і місцем, де Президент України – Верховний Головнокомандувач може вступати на посаду за участю Роти Почесної Варти. Перед всіма полеглими бійцями, усвідомивши всю ціну і відповідальність, Президент приймає владу над армією, якою він командуватиме. Ця споруда могла б ілюструвати тяглість української військової історії з часів Русі до сьогодення через скульптурну композицію, через архітектуру, розписи тощо.

365 днів на рік на Могилі невідомого солдата, а також на Національному пантеоні героїв, має стояти Рота почесної варти Окремої Президентської бригади ім. гетьмана Богдана Хмельницького. Це місце має бути квінтесенцією і центром усього військового і меморіального. Це має бути центр і кінець всього кладовища. А його не заплановано. Через некомпетентність архітектора, бюрократичну байдужість і відсутність бажання долучити фахівців і зробити це правильно. Так, як цього заслуговують наші воїни. Щоб це стало місцем спокою, шани і гідності.

Замість висновків

Битва за Національне військове меморіальне кладовище і війна за військову памʼять продовжуються. Некометентність, байдужість і елементарна відсутність знань – це проблема, яку ми маємо подолати, щоб побудувати військовий меморіальний обʼєкт національного рівня.

І це можливо ЛИШЕ в результаті оголошення відкритого всеукраїнського архітектурного конкурсу, який Міністерство ветеранів та ДУ "НВМК" відмовляються проводити. Ба більше, роботи за цим, м’яко кажучи, суперечливим ескізним проєктом продовжуються. А ми не можемо собі дозволити негідного вшанування памʼяті тих, хто поклав свої життя за існування нашої держави.

Військовослужбовці, громадські діячі, медіаспільнота та усі небайдужі звернулися з відкритим листом до Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, Премʼєр-міністра України та Міністерки ветеранів з вимогою проведення відкритого архітектурного конкурсу.

Просто зараз країна будує національну військову святиню. Але ризикує побудувати її без розуміння контексту, без врахування історії і без поваги до загиблих. Вони заслуговують честі і поваги від усіх нас. Це найменше, що ми можемо для них зробити. І для себе теж.

Тарас Іщик, головний бренд-дизайнер Збройних Сил України, спеціально для "УП. Життя"

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.