Якою є стратегія міністерства культури і стратегічних комунікацій? Час давати відповіді
Цього тижня виповниться 100 днів, як кадровий дипломат Микола Точицький очолює втретє переназване Міністерство культури і стратегічних комунікацій. За цей час міністерство не оприлюднило свою нову місію, не був і міністр щедрий на інтерв'ю чи публічні діалоги. Здебільшого комунікація з міністерством відбувається в односторонньому порядку: міністр заявляє, пресслужба міністерства поширює.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
Натомість, нове міністерство вже встигло оскандалитися, призначивши на керівника одного зі своїх аналітичних центрів людину, яка публічно пояснювала і захищала ініціативи Медведчука. Після жорсткої реакції журналістської спільноти, людину довелось негайно звільнити і заявити, що це призначення було суто технічне і тимчасове.
Також за ці сто днів стався так званий "культурний Рамштайн" – Президент озвучив культурні ініціативи в майбутньому Плані Перемоги.
Як міністерство технічно бачить реалізацію цих ініціатив, поки що теж не зрозуміло. Адже озвучений план породив безліч питань, на які варто чимшвищше почути відповіді. В тексті нижче озвучу перелік своїх питань.
На загал, в "культурному Рамштайні" все звучить слушно, але концептуально напружують два моменти.
Перший – в озвученому плані червоною ниткою проходить теза "переграти Росію", "замістити російський контент".
Чи впевнені наші можновладці в тому, що національну культуру можна розвивати методом "від супротивного", весь час намагаючись побороти якусь іншу культуру? Чи не є наша культура гідною та цінною як така, без будь–яких порівнянь? Чи стратегія "переграти" взагалі є продуктивною, навіть якщо дивитися лише на іноземні аудиторії?
Спробую пояснити на практиці. В листопаді 2024 року наша команда брала участь в організації панелі "Болгарська культурна спадщина в Україні: загрози та шляхи збереження" в рамках міжнародного фестивалю етнографічного кіна ОКО в Софії (Болгарія). В дискусії та зустрічах поза її межами взяли участь болгарські вчені, культурні та політичні діячі, в основному – щирі друзі України. Але навіть ці щирі друзі не готові відмовитися від більш ніж сторічної прихильності та вдячності росіянам (а відтак і російській культурі) за звільнення від Османської імперії, завдяки якому Болгарія відновила свій статус як незалежна держава.
Це – архетип, який вкарбовано в голову кожного болгарина, практично ірраціональне почуття близьке до любові. Той факт, що об’єкт любові – абсолютно не те, що вони уявляють, на це почуття жодним чином не впливає. Як ми збираємося це "переграти"?
Якщо категорично вимагати заборонити все, що стосується російської культури, ефект, боюся, буде зворотнім. Ба більше – він дуже скоро буде зворотнім усюди, адже культура та мистецтво здебільшого існують у сфері ірраціонального, де раціональне усвідомлення того, що росіяни зараз вбивають українських дітей, не впливає на ірраціональну любов до музики, скажімо, Стравінського. Ворог наш це дуже добре розуміє і продовжує використовувати культуру, як зброю.
Можливо, тези Плану інтерпретовані хибно і там йдеться про "переграти" та "замістити" не назовні, а всередині країни. Але в такому разі держава вже зараз має всі можливості щодо фізичного обмеження доступу до російського культурного контенту.
А з іншого боку – чи це не принизливо для великої європейської культури, якою є українська, весь час "озиратися" на когось, щоб його "переграти"? Тільки мені тут ввижається непозбувний комплекс провінції? І от тут саме час перейти до другого моменту, що непокоїть ще більше. Де шукати відповіді на всі ці запитання?
Якщо вже ми перейменували Мінкульт на Міністерство культури та стратегічних комунікацій – чи не час перейти до реальних стратегічних комунікацій? Вони, як відомо, бувають зовнішніми і внутрішніми. Які саме українські наративи має просувати наша культурна дипломатія? Чи ці наративи є однаковими для іноземної та української аудиторії? Чи вони мають бути однаковими для кожної країни? Хто, де і як коли формує (формуватиме) ці наративи та стратегії? Як саме ми будемо "перегравати" та "заміщувати"?
Повертаючись до Болгарії, хочу сказати, що наразі найкращі комунікації на рівні міжкультурних та міжособистісних зв’язків відбуваються через представників болгарської національної спільноти України (а у нас проживає найбільша болгарська діаспора в світі), які рідною мовою доносять громадянам своєї прабатьківщини правду про війну та про те, що робить країна–агресор із українцями будь–якого походження на окупованих нею територіях.
Це – результат самовідданої роботи невеличкої команди вже згаданого кінофестивалю ОКО, – громадської організації очолюваної бесарабською болгаркою Тетяною Станєвою, яку (до його честі) підтримує наше Посольство в Болгарії.
Досвід цікавий ще й тим, що замість наративу "не любіть росіян – вони погані" тут звучить "любіть нас – ми ваші рідні". Чи можна екстраполювати цей досвід на інші країни? Чи варто замінити наратив "вони – погані, а ми – хороші" на "подивіться на нас уважніше – ми дуже цікаві та самобутні", – вирішувати стратегам з Мінкульту та МЗС.
Хочу лише нагадати, що ще 2023 року латиська експертка з культурної євроінтеграції Лінда Берзіня в одному з інтерв’ю сказала, що, як це не парадоксально, саме війна дає шанс українській культурі та мистецтву проявитися для європейської аудиторії. Чи ми встигли/немо скористатися цим шансом – залежить від усіх для кого культура є дійсно важливою. Тому ризикну припустити, що, за бажання, Міністерству культури не буде складно залучити найкращих професіоналів із стратегічних комунікацій країни для розробки справжнього плану перемоги української культури.
Ця авторська колонка стала можливою завдяки Програмі сприяння громадській активності "Долучайся!", що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст цієї авторської колонки є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.
