Вибір спостерігача. Як українські фільми на Берлінському кінофестивалі лікували європейську втому від війни

З 13 по 23 лютого в столиці Німеччини відбувся 75-ий Берлінський кінофестиваль – одна з провідних кіноподій у світі. Цього разу тут представили чотири фільми про війну в Україні. Всі вони документальні. І хоча теми цих стрічок є дуже різними, існує дещо, що їх об'єднує.

Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська подивилась фільми на кінофестивалі й, поговоривши з їхніми режисерами та продюсерами, розмірковує про цю спільну рису української документалістики.

В цьому тексті ви зустрінете ексклюзивні коментарі:

• визнаного в світі режисера Віталія Манського,
• продюсерів та ініціаторів резонансного фільму про українські школи під час війни "Стрічка часу" Катерини Горностай,
• автора стрічки про російьску окупацію ЧАЕС Олексія Радинського,
• продюсера майже німецької картини про Одесу "Коли над морем спалахує блискавка".

Матеріал підготовлено за ініціативи Goethe-Institut в Україні.

Підхід до документування – ось що об'єднує всі чотири українські фільми – вкрай відмінні за своїми сюжетами й масштабами виробництва. Всі вони представлені в різних секціях кінофестивалю, але дотримуються спільного підходу відстороненого спостереження, який є провідним у сучасній українській документалістиці.

У кіно такого піджанру режисер ніби стоїть осторонь і мінімально втручається в реальність. У таких фільмах немає голосу, який пояснює події. Немає й інтерв'ю, як у стрічках, властивих телевізійному стилю. Немає експериментального монтажу чи художніх вставок, які роблять кіно більш рефлексивним, стираючи межі реальності й фікшну.

Тут панує неприхована реальність з довгими статичними кадрами, де камера намагається закарбувати її такою, якою вона є. Головним героєм таких фільмів є щось колективне. Це може бути суспільний феномен, конкретна подія чи локація.

Саме це кристалізується в українських фільмах на 75-ій едиції Берлінале: "Стрічка часу" Катерини Горностай спостерігає за освітньою системою, "Коли над морем спалахує блискавка" Еви Нейман – за Одесою, "Час Підльоту" Віталія Манського – за Львовом, а "Спеціальна Операція" Олексія Радинського – за Чорнобильською АЕС. Усі ці фільми, розкидані по географії та часових просторах, об'єднані повномасштабним російським вторгненням.

Безсумнівно, головним українським фільмом і наймасштабнішим у своїй ідеї та виробництві стала картина Катерини Горностай "Стрічка часу". Вперше за довгі роки фільм української режисерки потрапив в основний конкурс фестивалю. Останнього разу тут була Кіра Муратова з фільмом "Три Історії" 1997 року. І це неабиякий прорив для української кіноіндустрії.

Крізь останні едиції Берлінале можна простежити за стрімким професійним розвитком Каті Горностай. У 2021-му році її повнометражний ігровий дебют "Стоп-Земля" потрапив до секції Generation 14plus. Фільм розповідав про групу друзів, які проживали типові для одинадцятикласників проблеми: стрес від навчання, сварки з батьками та перші закоханості. "Стоп-Земля" виграла "Кришталевого Ведмедя" і в Україні стала справжнім хітом, адже нарешті в національному кіно відбувся жанр coming of age. За подальшим успіхом фільму Горностай стежили на Берлінале, і вже за два роки її покликали в журі секції Generation 14plus уже як профі.

Якщо Валентин Васянович став режисером Венеції, то Катя Горностай стала авторкою Берліна. Так часто трапляється, що за величними режисерами закріплюється фестиваль, і це престижний знак визнання авторства. Продюсерка Наталя Лібет, яка не вперше працює з Катериною, на особистому професійному досвіді спостерігала за її ростом, каже: "Горностай – неймовірна майстриня кіно. Берлінале став домом, у якому для неї та для її фільмів є турбота, довіра та повага".

Тож поява Катерини Горностай є не лише продовженням її режисерської кар'єри, а і продовженням її внутрішнього діалогу з ігровим дебютом. У "Стрічці Часу" вона повертається в стіни школи, проте цього разу її фільм документальний. Режисерка спостерігає не за одним класом, а за десятками історій по всій країні в часи повномасштабної війни. Її 125-хвилинний фільм описує повний академічний рік і складає мозаїчний портрет української школи. Горностай хотіла показати ці процеси в максимальній еклектиці, крізь різноманітні події, міста та емоційні сплески в них.

В інтерв'ю УП. Культура Катерина Горностай розповіла, що фільм був ініційований громадською спілкою "Освіторія", яка була створена в 2014-му році, щоб підтримувати Українську систему освіти. Тож з ідеєю зняти стрічку вони звернулися до Горностай. І дали їй повну свободу трансформувати ідею в художню авторську форму.

Це є вкрай примітним прикладом продуктивної колаборації, де громадська організація дала дослідницьку базу і доступ до шкіл, а режисерка – художнє обрамлення. Катерина мала свободу в творчому пошуку, який закінчився виконанням документального фільму в естетиці мовчазного спостереження, що далека від типових соціальних фільмів.

Втім, щоб втілити всі її ідеї та амбіції, охопити унікальні й неочевидні історії, знадобилося багато сил. Продюсер фільму Віктор Шевченко каже:

"Знімальний період тривав два роки. Було близько 30 знімальних змін та 10 експедицій в регіони, в тому числі прифронтові. Велику частину часу займала підготовка: пошук героїв, і навчальних закладів, перемовини з військовими адміністраціями, з освітніми адміністраціями, з самими школами й героями – це займало набагато більше часу, ніж самі зйомки. Деякі з поїздок були фізично виснажливі, за день доводилось знімати 3–4 навчальні заклади та ввечері переміщатись в інший регіон, щоб там продовжити зйомки. Але в нас чудова дружня команда і працювати було комфортно".

Таке масштабне виробництво є продуктом кількох країн: України, Нідерландів, Франції та навіть Люксембургу – неочевидний партнер для українського кіно. Продюсерка Наталя Лібет розповідає про те, як ці партнери зійшлись у спільній роботі:

"В жовтні 2023-го року мене покликали в Люксембург познайомитись із умовами роботи фонду Film Fund of Luxembourg та з місцевими продюсерами. Тож після зустрічі я почала думати, як їх залучити до наших проєктів, та саме "Стрічка часу" підходила за умовами – так додався Люксембург. Потім Ольга була запрошена з аналогічною метою на IDFA в Амстердам 2023 року, і так до нас доєднались голландські продюсери. На Берлінале-2024 ми вирішили подавати в Солідаріті фонд разом із голландцями. А французький партнер із Марселю приєднався до проєкту після зустрічі з нами та Катериною на CPH:DOX в Копенгагені та підключив до проєкту фінансування регіону де зареєстрована його компанія".

Світова прем'єра 20-го лютого пройшла грандіозно. Після років підготовок і зйомок велика команда фільму і протагоністи приїхали на кінофестиваль. Втім, за два дні до прем'єри сталась неочікувана й приємна подія – Катерина стала мамою. Тому її поява на червоній доріжці додатково посилила головний тезис фільму: життя триває.

Попри те, що фільм не виграв нагород на Берлінале, він є потужним посиленням для української дипломатії. Стрічка Горностай заповнює тематичну прогалину у всесвіті українського документального кіно про війну, що може зацікавити нових глядачів.

Розмірковуючи про шанси фільму достукатись до світових лідерів, виконавча продюсерка фільму, співзасновниця "Освіторії" Зоя Литвин каже:

"Ми справді відчуваємо втому Європи й Заходу від війни, але нам все одно важливо знаходити підтримку. Саме тому ми вирішили говорити про право українських дітей на освіту мовою мистецтва, що створює потужний емоційний зв'язок. Я вірю, що фільм спрацює, адже він щемливий, але водночас дуже об'єктивний. Однак багато залежить і від того, як ми зможемо використати цей мистецький інструмент, на яких майданчиках та з ким говоритимемо про нього".

Те, що фільм здобуде світову увагу після такого потужного старту – немає сумнівів. Втім, питання про втому, яке піднімає Зоя – те, що хвилює всю українську кіноіндустрію сьогодні. Це обговорюється на пітчингах, і деякі західні режисери використовують це як контраргументи під час здобуття грошей на свої проєкти.

Зокрема, втома від кількості українського документального кіно обговорюється в пресцентрах і читається між рядків у рецензіях західних критиків. Німецький кінокритик, куратор, член керівного комітету Німецької асоціації кінокритиків Ганс Весселькемпер погоджується, що цей тезис існує, однак особисто він таких поглядів не поділяє:

"Особисто я не чув таких звинувачень, але впевнений, що вони існують у повсякденних розмовах. в індустрії Це нагадує мені закиди кінокритиків, які років десять тому звинувачували Берлінале в тому, що на ньому не показують жодного цікавого фільму з Ірану чи Китаю, і навіть припускали, що існує певна формула перемоги в конкурсі. Як на мене, я бачив унікальні документальні підходи українських режисерів не лише на цьому Берлінале, а й раніше. Наприклад, короткометражку "Чорнобиль 22" Олексія Радинського, яка перемогла в Оберхаузені в 2023 році, або чудовий фільм "Мирні Люди" Оксани Карпович з минулорічного Берлінале. Поки я бачу в цих проєктах незалежний режисерський голос, а також цікаві історії, які потребують розповіді – я тільки за".

Справді, тренди української документалістики, частота їхньої генерації та терміновість, що відображається у винахідливості підходів – вражають. Представники кіноіндустрії та організатори кінофестивалів розуміють, що українське документальне кіно необхідно підтримувати не просто через його політичні мотиви, а через розмаїття творчих підходів, що репрезентують цю війну по-різному.

В іншій секції Forum був представлений фільм "Коли над морем спалахує блискавка" української режисерки Єви Нейман. Її попередня стрічка спостерігала за Одеським ринком "Привоз", як одним із найбільш міфічних місць міста. А її новий фільм змальовує портрет Одеси під повномасштабним вторгненням. Фільм є винятковим випадком серед інших документальних стрічок на Берлінале про війну в Україні, адже повністю знятий на німецькі гроші.

Продюсер картини Кирило Красовський вже давно живе в Німеччині й має неабиякий досвід у пошуку фінансування:

"Я навчався в Німецькій Академії Кіно і Телебачення DFFB у Берліні, там же навчалася і Єва Нейман й Саша Орешкович (оператор фільму – ред.). Взагалі я роблю тільки німецькі фільми з німецьким фінансуванням. Наші німецькі партнери одразу відреагували на проєкт зацікавлено. Утім, якщо рахувати від девелопменту, бюджет ми збирали впродовж майже двох років. Пів року з цього просто чекали, бо в певний момент не потрапили в потрібний фонд і втратили час.

Загалом у нас не було проблем знайти фінансування, і проблема радше була в термінах і бюрократії. Фільм знято за участю німецького Міністерства культури БКМ. Також за підтримки двох регіональних фондів: це"Mitteldeutsche Medienförderung MDM" і "Medienboard Berlin Brandenburg". Фільм зроблений у копродукції з телеканалом "RBB". Телеканали є важливими партнерами, особливо в документальному кіно, і тим паче у виробництві таких авторських проєктів".


Прем'єра фільму пройшла дуже добре, переконаний продюсер: "Реакція у публіки була дуже тепла. Багато хто ділився своїми враженнями, ставив запитання. Зокрема фестиваль поставив усі наші покази на вихідні дні, які вважаються глядацькими, тому ми дуже вдячні за таке рішення.

Також дирекція телеканалу та представники фондів були на прем'єрі. Проєкт їм подобався ще на стадії тритменту, і тому їх не здивувало те, що з цього вийшов, як мені здається, дуже талановитий фільм".

Окрім того, Кирило розповів, що німецький прокат фільму вже запланований цьогоріч на осінь.

Нейман складає еклектичний портрет Одеси, вказуючи на багатонаціональність її жителів. Але, на відміну від інших стрічок, тут режисерка не є відстороненим спостерігачем. Вона використовує різкий монтаж статичних кадрів, намагаючись створити діалог між різними долями, не всі з яких витримують такий тиск. У діях режисерки можна прослідкувати постановку деяких сцен, навмисне бажання зробити реальність більш поетичною або обрати найвідповідніші для досить провокативної риторики сцени.

Перші відгуки німецької преси на фільм були компліментарними. Так само тепло про картину відгукується і кіногритик Ганс Весселькемпер:

"Без особливих зусиль створює атмосферу повсякденного життя посеред зруйнованої війною Одеси. Спостережливий, повільний і спокійний документальний стиль режисерки збирає широкий спектр героїв: грайливий і водночас трагічний маленький хлопчик, мати-біженка з Абхазії, жінка, яка пережила Голокост і яку переслідує її травма, що загострилася. Завдяки довгим планам і пронизливому музичному супроводу, фільм створює таку близькість, що часті сирени повітряної тривоги стають дедалі болючішими. Вони справді спричиняють афективні зриви в глядацькому досвіді, які роблять очевидним те, що неможливо зрозуміти когнітивно: свавільна природа війни.

Цю сваволю можна відчути і в фільмі Катерини Горностай "Стрічка часу", яка є частиною конкурсної програми. Фільм показує виклики шкільної освіти під час війни: вчителі в бомбосховищах, випускні церемонії онлайн, розбомблені шкільні будівлі. Проте, на відміну від "Коли над морем спалахують блискавки", документальний фільм Горностай, на мою думку, не може впоратися з безліччю вражень, зібраних за 125 хвилин хронометражу. Протягом фільму "Стрічка часу" дедалі більше намагається узгодити безліч показаних перспектив і тим не менш є вражаючою, тематично згрупованою колекцією зображень".

У цій же секції Forum був показаний ще один фільм, який обирає місто головним героєм. Тільки на відміну від Єви Нейман режисер наступного фільму народився у місті, про яке розповідає, а це зазвичай важливо для успіху документального кіно такого типу. Йдеться про "Час підльоту" та визнаного майстра документалістики Віталія Манського.

Його фільм – тригодинне кінополотно, яке спостерігає за Львовом під гнітом війни. Хоча місто розташоване далеко від лінії фронту, фільм Манського демонструє, як війна перетворює життя тилового Львова на безперервний похоронний процес. Протягом року він спостерігає за докорінними змінами рідного міста, і його любов'ю до нього просякнутий кожен кадр цих спостережень.

Манський каже: "Для будь-якої людини її місце народження – це місце сили. Для мене Львів – це весь я. Я завжди повертався до Львова для підзарядки своїх життєвих сил, емоцій. У найважчі хвилини мого життя Львів був шелтером, де я міг і сховатися, і набратися сил".

Цікавий момент також полягає в тому, що ця картина малює "Львівську трилогію", до якої режисер прийшов випадково. Ба більше, крізь цю трилогію можна подивитися на політичну еволюцію України. Ось як її пояснює режисер:

"Ця картина – моє третє глобальне повернення до Львова. Перше справді було на порозі кризи середнього віку, коли мені потрібно було розібратися в собі, і я вирішив звернутися до досвідів своїх однокласників фільмом "Наша Батьківщина". До речі, тоді це збіглося з Помаранчевою революцією в Україні. Потім 2014 рік, Майдан. "Мої Рідні" був зверненням до моєї сім'ї в момент передчуття війни та анексії. І потім повномасштабна війна... Я просто не міг опинитися осторонь... Не я потрібен був Львову, а мені потрібен був Львів, і я йому просто платив тією монетою, яку я маю в наявності".

Монета, про яку говорить Манський, лежить у його глибокому емоційному інтелекті та режисерському таланті, які в цьому фільмі зійшлися в чуттєву й особисту картину. Так режисер рефлексує над цим психологічним процесом:

"Це моє вміння передавати за допомогою аудіовізуального простору свої емоції, своє бачення того, де я опиняюся. Картина "Час Підльоту" – це виключно ретрансляція моїх персональних емоцій, які мене переповнювали, коли я опинився у Львові в момент повномасштабної війни".

Інтерес до теми тилу в сукупності з усталеним ім'ям Манського принесли фільму велику увагу на кінофестивалі, з позитивними рецензіями і заповненими залами. Однак Манський дивується своїм успіхам, адже не має ілюзій щодо того, який виклик кидає глядачам своїм фільмом:

"Давайте будемо чесними: документальне кіно – не найлегший жанр. А робити документальний фільм про переживання воєнного часу – це вже сама по собі непроста історія для глядача. А робити радикально довгий тригодинний фільм – це, по суті справи, виклик, який ми кидаємо глядачеві. І глядач, до честі його, до нашого почасти здивування, цей виклик приймає з гідністю, і всі покази на Берлінале проходять з аншлагами. Люди приймають і переживають цей виклик, вони також переживають цей час разом із людьми, яких вони бачать на екрані".

Манський дає цікаву перспективу на режисерську стратегію спостереження і того, як із цим працює назва фільму:

"Структура фільму така, що ми залучаємо глядача до кругообігу цих подій, роблячи його не глядачем, а учасником. Ми хочемо глядачеві передати це відчуття 5 хвилин 40 секунд, за які російська ракета підлітає до будь-якої точки України.

Коли ми показуємо війну у Львові, ми також маємо на увазі, що Львів – це абсолютно європейське місто. Тому коли глядач будь-якого європейського міста бачить, як європейськими вулицями несуть труни з молодими хлопцями, то, можливо, в цей момент вони відчувають свою більш безпосередню причетність до цієї трагедії. Це особливо важливо зараз, коли так цинічно починають міркувати про війну в Україні".

Ще один фільм, який спостерігає за конкретним феноменом у рамках місця – це "Спеціальна операція" Олексія Радинського. Це один із найунікальніших фільмів, які можна було побачити серед понад 200 фільмів, відібраних у програму.

Олексій Радинський – український режисер, частий завсідник європейських фестивалів. Чимало його стрічок можна було зустріти на кінофестивалі в Роттердамі, і саме там відбулася прем'єра його роботи "Нескінченність за Флоріаном", яка здобула неабиякий успіх як на міжнародних фестивалях та кураторських показах, так і в українському прокаті. Однак на Берлінале режисер з'явився вперше з картиною "Спеціальна операція". Це 64-хвилинний фільм, який показує повну хронологію окупації Чорнобильської атомної станції на початку російського вторгнення.

Канонічна форма спостережливої документалістики є тим, що в теорії називається "мухою на стіні", тобто непомітною фізичною присутністю в просторі з нульовим втручанням у реальність, – цього досягнув Радинський. А зробив він це за допомогою камер відеоспостереження, записи яких, завдяки величезному ризику працівників станції, й так само завдяки глупоті російських солдатів, збереглися і стали матеріалом для такого експериментального фільму.

"Спеціальна операція" потрапила до секції Forum Expanded, і Олексій погоджується, що для його фільму годі було придумати кращу секцію:

"Я давно помітив, що найцікавіші для мене фільми на Берлінале показують саме у Forum Expanded – там нема комерції та відверто кон'юнктурних фільмів, яких багато в інших програмах. Forum Expanded створили 20 років тому, щоб дати більше місця на фестивалі для експериментального, радикального та політичного кіно (колись таким місцем був власне Forum, але він еволюціонував у бік мейнстриму і тепер цю функцію виконує Forum Expanded). Ця програма пасує моєму фільму, бо на неї ходять люди, які цікавляться сучасним мистецтвом і політикою та готові дивитися складні для сприйняття фільми".

Фільм радикальний і експериментальний, Радинський ламає всі очікування глядача. Адже камери не записали якесь спектакулярне дійство, і на монтажі команда фільму працювала з порожнечею. Ця порожнеча в отриманому відеоматеріалі є метафорою на російське вторгнення, і фільм набуває сенсу під час акту самого перегляду:

"Ми хотіли, щоб глядачі фільму фізично відчули досвід окупації, поневолення, опинилися на місці людини, яка перебуває в полоні та спостерігає за цими подіями в реальному часі. Звісно, такий досвід не може бути "цікавим" чи розважальним".

На своїх Q&A після показу він навіть говорив, що якоюсь мірою хотів відобразити цю нудьгу, яку випромінюють російські солдати, котрі стоять у Чорнобилі, не розуміючи своєї мети перебування там:

"Глядачу має бути дискомфортно та буквально нудно. Я думаю, ми загалом впоралися з цією задачею, та все одно чимало глядачів кажуть мені після перегляду, що їм не було нудно. Але, якщо виникає потреба про це після фільму сказати, значить, все-таки якась думка про нудьгу в них виникає".

Соня Вселюбська спеціально для УП.Культура з Берліна, Німеччина.

Матеріал підготовлено за ініціативи Goethe-Institut в Україні.