Викреслювання замість переоцінювання: до питання мови Лариси Кадочникової

В історії з Ларисою Кадочниковою мене найбільше вразила глибина ненависті, з якою її коментували навіть деякі цілком порядні люди, потік ксенофобії та ейджизму, і завзяття, з яким деякі інтелектуали замість того, щоб його приборкувати – роздмухували. Звинувачення Кадочникової в "неукраїнстві", зрадництві, грі на руку ворогу – це безумна істерія, що не вкладається в голові в тих, хто хоч трохи обізнаний з історією українського кіно та культури в цілому.

Готовність відкинути значну частину української культурної спадщини, що не вписується в вузьконаціональну концепцію ідентичності – це якесь новітнє хунвейбінство, що прирікає Україну на ще глибшу культурну загумінковість, ніж та, в якій вона опинилася внаслідок трагічної історії 20 ст. Ця нездорова тяга до викреслювання замість переосмислювання тепер чомусь називається "деколонізацією".

Переосмислення минулого – складний інтелектуальний процес. Якщо він відбувається чесно, його висновки можуть бути неочікуваними й навіть неприємними. Їх прийняття, навіть якщо вони ламають первісні концепції – потребує інтелектуальної сміливості, відваги визнати власну заангажованість або неправоту. Це процес болісний, задоволення від нього мало, але він необхідний для здорового майбутнього.

Кадочникова – живий символ українського поетичного кіно, либонь, найбільш відомої в світі української кіношколи. Іншого поетичного кіно у нас немає. Воно таке, як воно є: з головним режисером-вірменином, емблематичним актором-українцем, акторкою-росіянкою та оператором і режисером – московським піжоном Іллєнком, якого в питаннях української літератури просвіщала бабця Кадочникової – киянка.

Це дзеркало української культури 20 століття. Так, колонізованої, але також – і колонізуючої, бо чим іще є "Тіні забутих предків" стосовно гуцулів, як не жестом колонізатора? Веселий кагал російськомовних містян прибуває в Карпати, щоби "показати світу" – не їхніми, гуцулів, очима, а власними – екзотичну культуру тубільців, яку – в разі невідповідності власним уявленням – можна й вільно модифікувати (як у сцені з ярмом), адже ж російськомовні кияни-кінематографісти краще знають, як має виглядати "справжня" Гуцулія. Цей колоніальний аспект "Тіней" чесно визнавав сам Параджанов.

Я вдаюсь тут до цього прикладу лише затим, щоб продемонструвати, що не завжди готові преконцепції гарно описують культурну реальність певної епохи. Так, деколонізаційний підхід в випадку з "Тінями", як і в інших випадках нечутливого поводження з локальними міфами і способами пам'ятання, часто є звужуючим і недостатнім. Він здійснює тиск на культурну реальність в напрямку її спрощення, деформує її в насильницький спосіб.

Так само викреслювати з поетичного кіно обставини, в яких воно поставало, бо вони не відповідають нашим теперішнім уявленням/потребам – є інтелектуальною фальсифікацією, підтягуванням реальності під концепцію-заготовку. Немає поетичного кіно без російської та української актриси Кадочникової, яка вибрала Україну своїм домом. Без російських акторок Бєстаєвої та Фірсової. На знімальних майданчиках цих фільмів не лунала українська мова, а режисери не мали на меті "відродження української національної свідомості". Всі ці уявлення – наслідок антиісторичного перенесення теперішньої концепції національної ідентичності на час, в якому вона в теперішній формі не існувала.

Нам треба це приймати та осмислювати, а не відкидати. Це важко, неприємно, некомфортно, але іншої культури у нас немає.

П.С. Боюся, що якби Параджанов дожив до премії власного імені й взяв слово під час її вручення, хейту було б не менше: надто далеким він був від новітнього образу національного героя, зліпленого українськими кінознавцями та медія.