Платівка, що запізнилася на 37 років: як "Коллежский асессор" вигадав київський авангард

Ентузіасти вінілу продовжують видавати на платівках раритетні записи українських музикантів 1970–1990-х років, також повертаючи до культурного обігу майже забутих сьогодні героїв контркультури. Слідом за двома збірками київського андеграунду та платівкою піонерів українського індастріалу IVANOV DOWN вийшло колекційне видання альбому "Ядівод Боітся Землю" легендарного київського гурту "Коллежский асессор".

Платівку спільно видали київські лейбли Aby Sho Mzk Андрія Смирнова, який раніше випустив на вінілі київський концерт культових Psychic TV, та Igor Shamych: разом вони видають на фізичних носіях українську музику – від Назарія Яремчука до Dakh Daughters. Чим уславився "Коллежский асессор" і чому так важливо було надрукувати на вінілі їхнє дітище з далекого 1989 року – читайте в матеріалі УП.Культура.

Місто, якого вже немає

Культурну ситуацію в Києві 1980-х років можна назвати справді унікальною. З одного боку, це сонне, неквапливе та у доброму сенсі провінційне місто, що потопає в зелені. Влітку на околицях тут можуть тримати на балконах п'ятиповерхівок курей і навіть поросят, у дворах квітнуть фруктові сади, а в приватному секторі ще можна зустріти коней, запряжених у вози. Останній генсек СРСР Михайло Горбачов називав Київ "містом-курортом".

Водночас це столиця республіки з університетами, Академією наук, консерваторією, театрами, кіностудією Довженка, Інститутом кібернетики та величезним кампусом Політеху. Навіть після розгрому шістдесятництва у Києві 1980-х зосереджено безліч блискуче освічених людей, яким буквально нікуди спрямувати й ніде реалізувати свій інтелектуальний і творчий потенціал.

Хоча чиновники й досі контролювали мистецьке та культурне життя міста, молодь вже почала поводитися так, ніби цієї абсурдної монополії держави на прекрасне не існує. З одного боку, влада буквально душила будь-який мистецький авангард, але водночас митці виставляли усе, що заманеться, на вуличному вернісажі Андріївського узвозу.

В середині останнього радянського десятиліття культурний котел, який влада намагалася штучно стримувати, уже кипів на повну. Невдовзі в Києві станеться справжній культурний вибух.

Асоціативні дії на "Блакитному вогнику"

У новорічну ніч 1985 року в українському аналогу "Блакитного вогника" виступили двоє молодих музикантів, яких в ефірі представили як дует "Асоціативна дія". Їхній цілком собі авангардний інструментальний опус телевізійники супроводили ідеологічно вивіреним відеорядом – якраз у сюрреалістичному дусі пізнього совка: ізраїльська вояччина, бомбардування Гази, палестинські біженці.

Так, на кондовому українському телебаченні вперше з'явилися наші герої – гурт "Коллежский асессор", до того ж в одному ефірі із Софією Ротару та веселим естрадним номером тоді ще киянина Олександра Цекала. Згодом учасники "КА" не без іронії назвали свою появу на ТБ "великим проривом".

Уродженець Херсона Гліб Бутузов і луганчанин Василь Гойденко познайомилися у столичному Політеху на факультеті електроакустики. За словами Бутузова, у Радянському Союзі таких факультетів було лише два, і вчитися тут прагнули усі, хто серйозно цікавився звукорежисурою та електронною музикою. Василь мав за плечима музичну школу й непогано грав на фортепіано, а Гліб був гітаристом із власним "Фендером", як у Річі Блекмора, – на початку 1980-х така гітара коштувала цілий статок.

Гойденко й Бутузов почали грати разом ще 1982 року – їх зблизило захоплення творчістю вишуканих британських прогрокерів Genesis. Невдовзі до них приєднався басист Олександр Києвцев, який вступив до КПІ після армії та був найстаршим у компанії. (Олександр Києвцев помер 24 березня 2017 року в Києві, йому було 56 років.)

У радянському суспільстві, де західна музика посідала помітне місце в соціальному житті молодих і не надто молодих людей, а пошуки платівок улюблених виконавців вимагали грошей і зусиль, дружба та спілкування часто вибудовувалися довкола спільних музичних смаків.

Але наші герої, попри нестачу актуальної музичної інформації, уміли чути те, що сьогодні називають "цайтгайстом".

У комірчині гуртожитку КПІ майбутні інженери Гойденко, Бутузов і Києвцев записували на два побутові магнітофони абсурдистські музичні колажі, в яких цілком вправно деконструювали класичні музичні та пісенні форми – наприклад, романси. І ця музика напрочуд точно збігалася зі світовим контекстом.

Тим часом в Америці та Європі гурти на кшталт Residents, This Heat або Pere Ubu, а також музиканти Арто Ліндсі та Фред Фріт робили щось подібне у своїх підвалах і лофтах. Парадоксально, але наші герої тоді ще навіть не чули таких імен.

Авангардисти з Політеху

"Здебільшого це були інструментальні композиції з легкими вкрапленнями сюрреалістичних текстів", – так Гойденко згодом описував в одному з інтерв'ю свою творчість тих років. Музиканти використовували рояль, фортепіано, електронні клавішні, скрипку, гітару, безладовий бас і найчастіше обходилися без звичних для року барабанів.

В іншій розмові Бутузов, який нині називає себе алхіміком, серед творчих орієнтирів згадував Френка Заппу та Кептена Біфхарта. Цим можна пояснити потяг до деконструкції, сюрреалізму, театралізації та типово постмодерністської іронії, хоча саме слівце "постмодерн" на той час іще не ввійшло в київський культурний обіг.

Гойденко й Бутузов давали послухати свої перші записи живому класикові Валентину Сильвестрову й захоплювалися Альфредом Шнітке, з яким познайомилися під час його виступу в Києві. Поки однолітки слухали совкові "Аквариум" і "Машину времени", наші герої намагалися не пропускати жодного київського виступу Тріо В'ячеслава Ганеліна, відомого також як "ГТЧ" – за першими літерами прізвищ учасників: Ганелін, Тарасов, Чекасін. До речі, спочатку "Коллежский асессор" за тим самим принципом називався "Трынтет КГБ".

Якщо імена Шнітке й Сильвестрова не потребують зайвих пояснень, то у випадку з "ГТЧ" доведеться зробити коротку інформаційну паузу.

Сорок років тому Тріо Ганеліна було єдиним джазовим колективом із СРСР, здатним конкурувати на Заході. Вони грали віртуозний, безкомпромісний і доволі складний для сприйняття фрі-джаз, але водночас перебували "під дахом" ліберального Міністерства культури радянської Литви й не мали жодних проблем із радянською владою. Таке було немислимо в Москві, а поготів у Києві, де донедавна буквально знищували всю опозиційну творчу інтелігенцію.

Музичне мислення "ГТЧ" стало для "КА" не менш важливим орієнтиром, ніж творчість Заппи та Шнітке. Учасники "КА" так само ретельно вибудовували свої композиції, очищаючи їх від сторонніх впливів, переосмислювали й деконструювали усталені музичні форми та жанри, записували свою непросту музику нотами й годинами репетирували. А ще додавали до своїх виступів елемент театрального абсурду.

Київський геній

На запитання, як серед наскрізь вторинної радянської рок-музики взагалі міг виникнути феномен "КА", директор гурту у 1980-х роках Володимир "Адольфич" Шамрай меланхолійно знизує плечима.

"Вася Гойденко – геній, і це головне, – каже Шамрай у властивій лише йому манері. – Так буває, зійшлися зорі".

(На жаль, сам Гойденко відмовився від інтерв'ю.)

До 1988 року сформувався "класичний" склад "КА", який і записав матеріал, виданий майже через сорок років. До трійці Гойденко – Бутузов – Києвцев долучився технічний барабанщик Олексій Ринденко, майстер складних ритмічних малюнків у нетипових розмірах.

Власне, той "КА", який ви чуєте на платівці, від самого початку не був рок-гуртом у звичному розумінні. Музиканти просто рухалися за власною логікою розвитку, і в якийсь момент камерно-авангардний проєкт опанував формат рок-гурту як новий спосіб музичного висловлювання.

Одна з особливостей звучання оновленого "КА" полягала в тому, що піаніст Гойденко взяв до рук електрогітару, певною мірою повторюючи шлях уже згаданого Заппи. Абсолютний новатор рок-музики, Заппа від початку бачив себе композитором радикального камерного авангарду, але зібрав рок-гурт, аби заробити на виконання та запис своїх божевільних партитур.

Так чистий музичний дадаїзм ранніх експериментів поступився місцем гітарному постпанку: після феноменального успіху британців The Cure ним захопилися молоді радянські рокери по всьому Союзу. Та на відміну від численних епігонів на кшталт "Кино", у новому форматі "КА" також залишався в авангарді світової гітарної думки. Тоді щось подібне витворяли на сцені британці The Fall, американці Butthole Surfers і Sonic Youth. Хоча вони, звісно ж, мали краще обладнання – та й бодай якусь інфраструктуру.

До речі, Sonic Youth у квітні 1989 року дивовижним чином виступили в Києві, змінивши музичну свідомість цілого покоління музикантів і слухачів. Завдяки таким гуртам, як "КА", IVANOV DOWN і "Раббота Хо", Київ на певний час став столицею найактуальнішого інді-року на музичній мапі Союзу. Але це вже дещо інша історія.

Дуже київська історія

До 1989 року гурт уже мав у Києві справді культовий статус і встиг з'їздити з концертами до Польщі. Наступним кроком ставав запис альбому, який планували видати на платівці у Великій Британії, куди "КА" збирався поїхати наприкінці року.

У барвистому буклеті до розкішного вінілового видання "Ядівода", що побачило світ лише тепер, через 37 років, продюсер Сергій Сподобаєв докладно описав історію запису альбому й невдалої спроби свого часу випустити його на Заході. Тож стисло перекажімо головні події.

"КА", – гурт, у якому на чотирьох музикантів припадало троє звукорежисерів, рішуче забракував професійні київські студії звукозапису. Найвпливовіший рок-журналіст СРСР Артемій Троїцький, який активно просував гурт і в Союзі, і за кордоном, порадив студію Олександра Липницького в Підмосков'ї. Обладнання для неї подарував знаменитий британський продюсер Браян Іно (серед іншого він перетворив U2 на мегазірок). У Києві такої апаратури ще не було.

Передбачалося, що мастерингом – фінальним "поліруванням" запису перед випуском платівки, без якого вона просто не звучить, – займуться британці. У домашній студії зробити це було неможливо.

За неповні два тижні жовтня 1989-го дисциплінований, працьовитий та професійний десант киян записав для майбутньої платівки 16 добре перевірених на сцені хітів. Результат сподобався всім, і вже в листопаді "КА" вилетів до Глазго на концерт, де виступив разом із талліннськими авантрокерами Ne Zhdali, які також багато в чому наслідували Заппу, та майбутніми російськими мегазірками, гуртом "Агата Кристи". Що цікаво, творчість братів Самойлових не справила на місцеву публіку особливого враження – на відміну від музики наших героїв.

На жаль, уже на місці з'ясувалося, що майбутній "іноагент" Троїцький переоцінив можливості британської сторони. Продюсер Пітер Дженнер, хоч і мав гучне ім'я, просто не мав достатньо грошей на випуск накладу платівок, а серйозні гравці ринку вже встигли обпектися на Борисові Гребенщикові та Петрові Мамонові, втративши на них чимало грошей.

Так наші герої повернулися до Києва ні з чим. Сирий запис альбому, що так і не пройшов професійного мастерингу, розійшовся на касетах серед не дуже численних київських і радянських меломанів. А вже наступного, 1990 року "класичний" склад гурту розпався.

Попри музейну цінність, запис цілком передає потужний сплеск енергії, якою у свої найкращі роки іскрилося "головне культурне надбання Києва" – так називали "КА". Радикальних творчих ідей тут навіть забагато. Це неприборканий постпанк, у якому змішалися психоделія, авангард і кабаре. Дитяча пісенька псевдоіноземною мовою може раптом перейти в шумовий епізод. А самі пісні з підкреслено ідіотськими назвами вибудовують власну міфологію, де міський фольклор переплітається з фолк-хісторі, а радянська культура деконструюється за законами абсурду.

Це дуже київський різновид авангарду: не холодний академічний експеримент, а відвертий балаган, крізь який, попри всю авторську іронію, поступово проступають плями метафізики. Особливо помітні тепер, через 37 років.

Вініловий детектив зі щасливим фіналом

Продюсер нинішнього вінілового перевидання "Ядівода" Сергій Сподобаєв погоджується, що альбом зафіксував "КА" на піку форми. І шкодує лише про одне: не вдалося включити до платівки одну з найвідоміших пісень гурту тих років – "Крепдешин машин". Її теж зафіксували під час тих самих сесій, але запис так і не знайшли.

"Пошуки оригіналів – це окрема історія, у якій мені довелося стати детективом", – сміється Сподобаєв.

Історія перевидання цього альбому почалася ще десять років тому, коли Сподобаєв і музичний видавець Андрій Смирнов з Aby Sho Mzk вирішили закарбувати музику "КА" на вінілі. Проблема полягала в тому, що оригінальні котушки альбому давно загубилися. (У 1989 році "КА" записували альбом на магнітну плівку.) Навіть у самого Гойденка збереглися лише неповні копії.

Знадобилися роки, щоб Сподобаєв зв'язався з усіма учасниками та причетними – навіть із далеким Дженнером, який, втім, також нічим не допоміг. Зрештою в одного колекціонера дивом знайшлася копія пристойної якості – щоправда, без двох пісень. Зате історичну справедливість усе-таки відновили: професійний мастеринг для платівки зробили у Великій Британії.

Насамкінець зауважимо: на відміну від "КА", їхні колеги з Таллінна Ne Zhdali, з якими кияни виступали у Глазго, таки видали платівку на Заході – 1990 року вона вийшла в Німеччині. Лідер гурту Леонід Сойбельман оселився в Берліні й згодом активно працював на авангардній сцені, а його записи виходили на культовому нью-йоркському лейблі Джона Зорна Tzadik Records. (Зокрема, дует із вихідцем з Одеси Аліком Копитом.)

"Чи міг "КА" мати успіх на Заході? – перепитує Шамрай. – Думаю, міг би. Але загалом успіх "КА" був у головах – передусім у головах самих "КА". Усе інше – трин-трава".

Під завісу п'янкої київської весни 2019 року Бутузов, який емігрував до Канади ще наприкінці 1990-х, читав у столиці відкриті лекції з герметичних наук. На одну з них прийшли Гойденко й Шамрай – і заради жарту вирішили попросити в метра автограф.

"Він відомий алхімік світового масштабу, – розповідає Шамрай. – І ось ми з Васею, обидва сиві, стоїмо біля виходу з лекційної зали з якимись листівками й попросили в Гліба автографи. Він почав підписувати листівки й раптом каже: "Вова?! Вася?!" Таки упізнав".