"Працюємо як живі кінокамери": як німецький художник Пауль Мацейовський возить німецьких митців у воєнний Київ

Пауль Антон Мацейовський – німецький художник, випускник Дюссельдорфської академії мистецтв, де навчався під керівництвом живописця Йорґа Іммендорффа та художника Пітера Дойга. Працювати в Україні він розпочав у 2016 році: від малюнків тушшю та аквареллю в Києві й резиденції у Костянтинівці – до сюрреалістичних воєнних офортів та серій портретів-інтерв'ю з натури.
У своїй художній практиці Пауль досліджує життя на межі двох суспільств – німецького та українського. Уже кілька років він організовує в Україні низову резиденцію, головна ідея якої – привозити німецьких митців і створювати робочі дуети з українцями безпосередньо на місці. Фіксуючи тутешню реальність через численні скетчі та акварелі, він перетворює живий досвід занурення в українські будні на спільні проєкти й виставки.
Спеціально для УП.Культура Марія Степанюк поспілкувалася з Паулем Антоном Мацейовським про портрети-інтерв'ю з натури, спільну резиденцію Spiegelhand для українських і німецьких митців, заборону на західні кліше та те, як живий діалог змінює уявлення європейців про Україну.
Через три дні в Києві я сказав: "Я хочу тут жити"
Уперше Пауль Антон Мацейовський приїхав до Києва у 2016 році на три місяці. Німецький художник закохався в місто і відтоді часто повертався до української столиці.
"Коли я вперше приїхав до Києва у 2016 році, уже через три дні сказав: "Я хочу тут жити". Я справді полюбив це місце", – пригадує митець. "Дехто каже, що через війну всі стали солідарними одне з одним, і це правда. Але саме суспільство, я вважаю, залишилося тим самим – сповненим великої поваги".
Спостерігаючи за українським ритмом життя, Пауль відзначає різницю у внутрішній зібраності людей в Україні та Німеччині. Він зауважує, що жителі Німеччини легше "втрачають самоконтроль" і вигорають від повсякденних навантажень, тоді як українці демонструють вражаючу самодисципліну навіть у найважчих обставинах.
"Я дійсно навчився від своїх друзів-художників та людей з інституцій, як працювати. Вони працюють по 10 годин: уранці займаються маркетингом, потім ідуть у студію, а вечорами роблять бухгалтерію. Тоді як німці часто кажуть: "Це занадто для мене, у мене забагато стресу". Це важче життя, але це викликає у мене велику повагу до людей", – ділиться Пауль.
Досвід занурення в українське життя став для Мацейовського також важливою мотивацією, аби залучати німецьких колег до поїздок в Україну

"Я хотів привезти сюди німців, щоб вони також вийшли за межі нашого суспільства й подивилися на нього збоку", – додає він.
Коли людей малюють, вони відкриваються
Формування Пауля як художника відбувалося під впливом двох сильних шкіл: він навчався живопису у Пітера Дойга та Йорґа Іммендорффа – одного з ключових політичних митців Німеччини 80-х років.
"Я навчався живопису в Пітера Дойга – він великий художник-живописець. Він живе на Карибах і малює свої карибські картини. А також у Йорга Іммендорффа, який був одним із великих наївних політичних живописців і учнем Йозефа Бойса. Він поєднав живопис і політичний активізм у цікавий психологічний спосіб. Це дуже наївний та театральний живопис", – говорить Пауль.
Проте ключовий поворот у його художньому методі стався через вимушені обставини: близько 13 років тому Пауль зазнав важкого отруєння, через яке більше не міг працювати в класичній майстерні з хімікатами й олійними фарбами.
"У мене сталося отруєння, і відтоді мої органи не працюють належним чином із токсинами, – відверто зізнається митець. – Я довго пролежав у лікарні, не міг бути звичайним художником, бо мені ставало зле від скипидару. Мені довелося знайти спосіб малювати без перебування в студії. І саме тому у 2016 році я поїхав до України й почав просто малювати в дорозі – мені потрібно було багато бути на свіжому повітрі".
Так з'явився його метод портретів-інтерв'ю з натури. Малюючи військових, цивільних чи іноземців аквареллю, Пауль створює камерний простір для відвертої розмови.
"Коли людей малюють, вони дуже відкриваються. Якщо людей знімають на відео, це інакше. А якщо ти малюєш аквареллю, це не сприймається як щось загрозливе. Усі просто розслаблені й говорять дуже вільно. Я роблю ці портрети з натури, розмовляю з людьми, а потім записую те, що вони кажуть", – пояснює художник.

Окрім портретної серії, досвід перебування в Україні взимку під час блекаутів втілився у серії графічних малюнків тушшю, зроблених у Дніпрі та на Подолі в Києві.
"Минулої зими я зробив серію малюнків тушшю про темряву, холод і будинки. Ми весь час були у квартирі в Дніпрі й малювали. Я хотів зафіксувати цю темряву й простір уяви, який ти відчуваєш у темному місті, коли о четвертій годині вже темно й немає світла. Реальність і фантазія вночі так сильно змішуються: ти прокидаєшся від вибухів, тобі сняться дивні сни про дрони чи самознищення, а потім з'являється це світло – магічний момент, коли повертається електроенергія", – каже художник.
"Ви не самі": низова резиденція Spiegelhand
Ідея створення власної резиденції визріла у Пауля ще з досвіду спільних проєктів від Гете-Інституту (Goethe-Institut), у яких він брав участь у Костянтинівці у 2018–2019 роках. З початком повномасштабної війни художник усвідомив: потрібно діяти негайно, аби українська культура не опинилася у вимушеному екзилі.
"Коли почалася війна, я подумав: зараз усі поїдуть, культура піде у вигнання. І вирішив, що саме час створити програму, але не просто як інституційний проєкт, а привезти живописців і скульпторів безпосередньо до Києва. Сказати своїми діями: ми приїжджаємо до вас зараз, ми працюємо з вами й робимо внесок у ваше суспільство", – пригадує Пауль.

Так з'явилася низова ініціатива Spiegelhand ["Відзеркалена рука" – прим. ред.]. На відміну від звичних західних програм, фокус зробили не на концептуалізмі чи журналістських дослідженнях, а на класичних медіа – живописі, скульптурі та лендарті. Головний принцип – об'єднання німецьких та українських митців у рівноправні робочі пари безпосередньо на місці.
"Концепція полягає не в концептуальному мистецтві, фотографії чи журналістиці, а в речах, які є дивними для іноземців – коли до країни, де йде війна, приїжджають люди, які звикли працювати в студіях, – пояснює художник. "Це щось на зразок Кете Кольвіц, Отто Дікса чи Ґойї – митців, які робили мистецтво не просто про війну чи кризу".
Оскільки Spiegelhand – це низова ініціатива, а не велика інституція, весь менеджмент, оренду майстерень і пошук коштів Пауль бере на себе. Щороку йому доводиться починати з нуля: подавати заявки на стипендії, чекати по кілька місяців на рішення й планувати проєкт ще до того, як з'являться гроші.
"Я залучаю близько €10 тис. на рік для цієї резиденції, щоб художники могли працювати в Україні, – розповідає Пауль. "Це не надто багато, але й не нічого. До того ж, дедлайни різних стипендій не збігаються, а 50% німців можуть злякатися в останній момент і сказати: "Вибач, я не можу приїхати". І коли щось трапляється, це тільки моя відповідальність – великі інституції не хочуть її брати".

Додають складнощів і воєнні форс-мажори: в один із сезонів у будівлю "Інституту Автоматика", де базувалася резиденція, влучила ракета й зірвала дах. Тоді всі залучені кошти Пауль спрямував на підтримку 18 українських художників, а всю програму довелося переплановувати на ходу.
Внутрішній процес резиденції має свій чіткий адаптаційний ритм. Спочатку іноземні художники переживають своєрідне потрясіння від занурення у воєнний контекст, але згодом цей виклик трансформується у продуктивну творчу енергію.

Перші два тижні за правилом Пауля йдуть на адаптацію тіла до нового простору, після чого починається спільна інтенсивна праця, яка переростає у здорову конкуренцію та виставки в київських галереях "Кузня" та Imagine Point.
"Зазвичай перше, що відбувається: люди знайомляться, вони спантеличені, бояться війни, і перші два тижні – це моє правило – вони можуть робити все, що хочуть. Моя теорія полягає в тому, щоб тіло дійсно прокинулося й відчуло, що ти в новому місці. На це потрібно два тижні", – додає митець.
Для багатьох іноземних учасників ця поїздка стає моментом глибокої людської солідарності.
"Один із учасників, художник курдського походження Рахель Губарі, воював у горах Курдистану проти ІДІЛ, – ділиться Пауль. "Він казав мені: "Коли я був на війні у Курдистані, я так хотів, щоб іноземці приїхали до нас, бо ми були абсолютно самі". І він приїхав в Україну саме для того, щоб сказати українським митцям: "Ви не самі".
Співтворчість на рівних замість "мистецького туризму"
На переконання Пауля, західне сприйняття України досі формується під впливом стереотипів часів Холодної війни, коли у європейській системі освіти провели умовну лінію між Заходом і Сходом. Замість живої та складної культури європейці часто бачать лише звичні кліше чи суцільний новинний негатив.
"ЗМІ фокусуються лише на негативі: показують "ой, бідні українці, це так жахливо". Але справжня емпатія народжується тоді, коли люди приїздять особисто і усвідомлюють: "Вау, у вас дивовижна культура, у вас вирує стільки всього!". Тоді виникає зв'язок на рівних засадах, а не погляд зверхньо", – пояснює митець.
У межах резиденції Spiegelhand художник принципово виступає проти поверхневого "мистецького туризму", коли іноземці приїздять на кілька днів із готовими шаблонами про війну чи деколонізацію.

За задумом Пауля, мистецька ідея має народжуватися з живого діалогу з українськими колегами та власного досвіду перебування на місці, а не копіювати заголовки медіа.
"Наші тіла як художників фіксують оточення, і ми працюємо як живі кінокамери. У моїй програмі заборонено реалізовувати готові західні штампи, коли хтось приїздить на п'ять днів, щось швидко ліпить про генератори чи сирени й везе робити собі кар'єру в Німеччині. Проєкт має народжуватися зі спілкування", – ділиться Пауль.
Окрім літніх колаборацій у Києві, Пауль постійно шукає формати, які допоможуть українським митцям перепочити від війни та попрацювати в Німеччині, – від місячних зимових стипендій до взаємного обміну житлом і майстернями. Потрапити на його програму українці можуть через відкритий конкурс.
"Щороку на початку року я шукаю стипендіальні кошти на весь сезон, а щойно гроші є – оголошую відкритий конкурс на Instagram-сторінці Spiegelhand Residenza. Узимку я хотів би зробити програму в Німеччині десь для десяти українських художників, щоб вони могли приїхати на місяць і трохи перепочити від цієї ситуації. Або ж організувати обмін квартирами: німецький митець їде працювати до українського колеги, а той натомість переїздить у його житло в Німеччині", – пояснює Пауль.
Попри те, що такий андерграундний досвід змінює кожного учасника, сам Мацейовський більше не вмовляє німецьких колег їхати в Україну. Через постійну небезпеку обстрілів і психологічне навантаження він закликає підходити до цього рішення максимально тверезо й відповідально.
"Усвідом, що це серйозний крок, а не гра і не спосіб додати рядок у резюме, – підсумовує художник. "Поговори з батьками, з друзями, запитай себе "навіщо?" і тоді ухвалюй власне рішення".