Серійний убивця нашого часу: як "Декстер" навчив нас співчувати монстрам
Наприкінці жовтня в одного з найчарівніших маніяків американського телебачення – Декстера Моргана – подвійний ювілей. По-перше, 20 років тому стартував перший сезон "Декстера", а по-друге, 30 жовтня – прем'єра вже другого сезону ребуту під назвою "Декстер: Воскресіння". І це ще не кажучи про приквел "Декстер: Первородний гріх", присвячений юним рокам антигероя.
"Декстер" починався як моральна провокація: чи можна змусити глядача ототожнювати себе із серійним убивцею? Двадцять років по тому експеримент можна вважати успішно завершеним. Сьогодні питання вже не в тому, чи любити Декстера – ми щиро обурюємося, коли його самого намагаються вбити. Ми звикли до того, що харизма, травма, дотепність і психологічне пояснення вчинків здатні зробити головним героєм історії майже будь-якого монстра.
Як це сталося, спробував з'ясувати кінокритик УП.Культура Олексій Росовецький.
Showtime ризикує й виграє
Коли Showtime запускав "Декстера" восени 2006-го, керівництво каналу зовсім не було впевнене в успіху. Showtime відчайдушно шукав власний великий хіт, який міг би наблизити його до HBO. Серіали "Дурман", "Доктор Хафф", "Дізнайся ворога" і "Братство" подобалися критикам, але високих рейтингів не мали.
Сам "Декстер" здавався надто ризикованим навіть для кабельного телебачення – серіал уперше зробив серійного вбивцю не об'єктом полювання, а головним героєм, якому глядач мав щиро співпереживати й так само щиро бажати, аби його не спіймали. "Декстер" мусив перевернути догори дриґом саму граматику кримінального серіалу: тепер глядач не шукав убивцю разом із поліцією, а разом із маніяком ховав тіла його жертв.
При цьому Декстер не протистоїть системі правосуддя – він діє зсередини. Працюючи експертом з аналізу крові в поліції Маямі, маніяк має доступ до поліцейських баз даних і матеріалів справ та добре знає, як працює слідство – усе це допомагає йому залишатися невловимим. У цьому є майже ідеальна іронія щодо кримінальних процедуралів нульових: аби обдурити систему, яка має бачити все, найкраще самому опинитися всередині неї.
Після тестових показів пілот довелося частково перезняти, а керівник Showtime Метт Бланк, за спогадами шоураннера Клайда Філліпса, перед першою презентацією серіалу для критиків відверто нервував.
Але побоювання не справдилися: журналісти зустріли "Декстера" майже із захватом. У The Washington Post ще до прем'єри писали, що на папері концепція здається неправдоподібною, але на екрані працює завдяки стриманій і гіпнотичній грі Майкла С. Голла. У New York Daily News серіал назвали "сміливим, незвичайним і захопливим", а в San Francisco Chronicle – "зухвалим і оригінальним".
Глядачі теж доволі швидко зрозуміли, що відбувається щось незвичайне. Пілотний епізод, що вийшов 1 жовтня 2006 року, подивилися 603 тисячі, ще 443 тисячі – повтор того ж вечора: це був найкращий старт нового серіалу на Showtime з березня 2005 року, коли в ефір вийшла "Товста актриса". Та хто тепер пам'ятає це шоу?
Уже після п'яти епізодів канал продовжив "Декстера" на другий сезон і оголосив його серіалом із найвищими рейтингами, а до фіналу першого сезону аудиторія першого показу зросла до 1,1 млн. Сам фінальний епізод став найпопулярнішим оригінальним епізодом Showtime за весь 2006 рік. Тобто буквально за одинадцять тижнів в ефірі ризикований експеримент перетворився на головний хіт каналу й новий культурний феномен.
Мислити як злочинець
Декстер не був першим телевізійним антигероєм. До нього щонайменше вже був Тоні Сопрано. Зате "Декстер" зробив дещо, можливо, радикальніше: перетворив серійного вбивцю з головного чудовиська кримінального жанру на героя, з яким глядачеві пропонували емоційно ототожнитися. Ба більше – стати його спільником.
"Кодекс Гаррі" – геніальна машина для "відмивання" зла. Шоураннер Клайд Філліпс дуже точно вловив одне з найглибше вкорінених очікувань масової культури: зло має бути покаране, навіть якщо для цього доводиться випустити на сцену щось іще страшніше. Саме на цьому тримається привабливість вігілантизму – від вестернів до фільмів про месників. Методи не такі уже й важливі, якщо справедливість усе-таки перемагає. Так монстр, який паразитує на системі правосуддя, стає останньою інстанцією там, де закон виявився безсилим. І ця технологія морального виправдання – головна спадщина "Декстера".
Ще один важливий момент: "Декстер" перетворив процес убивства на те, що називають competence porn – задоволення від спостереження за професіоналом, який бездоганно знає свою справу. Убивства в нього перетворені на ретельно відпрацьований робочий процес за відточеною схемою: знайти жертву, переконатися в її вині, підготувати місце, вистелити все пластиком, розкласти фотографії, провести свій кривавий ритуал і не залишити по собі жодного сліду. Навіть знамениті титри перетворюють сніданок, гоління й зав'язування шнурків на демонстрацію моторошної точності.
І це дозволяє зробити доволі неприємний висновок: частина задоволення від "Декстера" взагалі не пов'язана зі справедливістю. Нам просто подобається дивитися, як людина надзвичайно майстерно виконує свою роботу – навіть якщо ця робота полягає в розчленуванні людей.
Так серіал вибудував власну майже бездоганну схему, яка дозволяє глядачеві насолоджуватися сценами вбивства і водночас і далі вважати себе хорошою людиною. Сам Декстер глибоко травмований: власний батько перетворив його на ідеальну машину для знищення собі подібних, не залишивши хлопцеві вибору. На тлі жахливих злодіїв, яких він карає, Декстер виглядає майже гуманістом. І що більше ми дізнаємося про його травматичне минуле, то більше йому пробачаємо.
Але насправді відбувається моторошна підміна понять: пережите не знімає з Декстера особистої відповідальності за скоєні злочини.
Проста механіка виправдання зла
Поява такого героя на телебаченні позначила потужний культурний зсув: розуміння того, що саме перетворило людину на монстра, дедалі частіше сприймається як пом'якшувальна обставина. Виявилося, достатньо дати вбивці хороший внутрішній монолог – і глядач сам почне шукати для нього моральні виправдання ще до того, як сценарист устигне дати бодай один привід.
Другий геніальний хід творців серіалу – зробити чудовисько людиною з цілком звичайним побутом, органічно вписаною в нормальне життя. Декстер убиває людей, а потім купує пончики колегам, зустрічається з Рітою, няньчиться з дітьми, переймається сімейними проблемами.
Але якщо спочатку Декстер використовує соціальне маскування, щоб приховати свою справжню сутність — відповідає усмішкою на усмішку, бо так заведено, переконливо імітує сімейні стосунки й дружбу, то далі творці серіалу роблять неймовірно цинічний поворот: симуляція нормальності ніби породжує в Декстера справжні почуття. Він грає партнера – і прив'язується до Ріти, удає з себе батька – і ось вже справді любить Гаррісона, виконує роль брата й колеги – і починає турбуватися про інших.
Так "Декстер" не пропонує нам прийняти зло, як у випадку з Тоні Сопрано. Серіал крок за кроком підміняє вихідні дані морального рівняння, аж поки зло в очах глядача не починає виглядати майже виправданим.
Особливо виразно це видно тепер, через двадцять років після прем'єри серіалу. Сьогодні Paramount, і оком не моргнувши, рекламує Декстера як "найулюбленішого народного месника Америки" (America's most beloved vigilante). І в цьому є майже непристойна історична іронія: тридцять років тому "Природжені вбивці" глузували з культури, яка перетворює маніяків на медійних зірок. А тепер серійний убивця, якого публіка обожнює вже двадцять років, став цілком респектабельним брендом великої медіакорпорації. Сатира перестала бути сатирою – гротеск став нормою.
Найцікавіша метаморфоза відбулася вже за межами самого сюжету. Спочатку історію Декстера спробували завершити у 2013-му: Showtime оголосив восьмий сезон фінальним. У 2021-му героя повернули в "Декстері: Нова кров", де його нарешті вбили, але й ця смерть виявилася не остаточною. Глядачі щоразу відмовлялися відпускати свого улюбленця, тож назва "Воскресіння" в цьому сенсі звучить майже буквально. Він іще повернеться по вас. І, схоже, не востаннє.