Як Україна лишилася непоміченою на бієнале сучасного мистетва Manifesta 2024
Цей текст є спробою зрозуміти, чому на цьогорічній Manifesta – пересувній бієнале сучасного мистецтва – українська присутність була невиразною. І чи могла вона бути іншою.
Manifesta – одна з головних бієнале сучасного мистецтва у світі, поряд із Венеційською бієнале та касельською Documenta. На відміну від них, Manifesta має номадичний характер. Вона також заявляє, що прагне реагувати на нову соціальну, культурну та політичну реальність, яка виникла після закінчення холодної війни.
У цьому 15-му випуску бієнале, яка відбувалась в Барселоні і тривала 12 тижнів, взяли участь 92 учасника. Вони досліджували теми "Балансування конфліктів", "Турбота про себе" та "Уявлення про майбутнє" на дванадцяти локаціях Барселони та в 11 інших містах так званої Барселонської агломерації. Традиційно для Manifesta, більшість художників були місцевими, тобто в даному випадку, каталонцями.
Організатори впоралися із завданням децентралізації мистецтва та привернення уваги до важливих локацій і проблем агломерації. Організували доступ до мистецтва продуманою логістикою і ціновою політикою, врахувавши різні категорії відвідувачів. Бієнале стала гідним середовищем для реалізації професіоналів, які співпрацюють із фестивалем, і майданчиком для діалогу між культурними агентами.
Концептуально Manifesta спрямована на створення стійких змін, які мають залишитися у культурній структурі міста після фестивалю. Однак місцеві активісти, ймовірно, могли б посперечатися з цією тезою.
Попри всі досягнення, після завершення фестивалю залишилися питання концептуального характеру.
За яким принципом здійснювався відбір митців і тем, беручи до уваги фокус Manifesta на реакцію на нову соціальну, культурну та політичну реальність, зокрема через залучення локальних і міжнародних продюсерів та художників? І чому майже повністю був відсутній український компонент?
Чи правомірно нарікати на Manifesta, чи це говорить запалена війною та питаннями деколонізації свідомість? Чи, можливо, порушена через втому здатність інтерпретувати європейське соціальне та культурне середовище?
За даними ACLED, за останні 12 місяців (станом на липень 2024 року) Україна стала країною з найбільшою кількістю насильницьких подій. У середньому фіксувалося понад 791 випадок політичного насильства на тиждень, і це чверть усіх подій політичного насильства у світі. Україна також була найсмертоноснішою: офіційно зареєстровано понад 37 303 загибелі. З екологічного погляду втрати не менш вражаючі. Для справедливості слід зазначити, що нині Палестина посідає перше місце за масштабом конфлікту й загрозою для цивільного населення.
Дивлячись на ці цифри, чи можна знайти виправдання ігноруванню цього геополітичного "слона в кімнаті"?
Україна не була повністю відсутня на цьогорічній Manifesta. Одним із її висловлювань стала фотографія Іри Лупу (Ira Lupu) у кластері "Балансування конфліктів", представленому в модерністській Casa Gomis. Це місце було зачинене до фестивалю і для відвідувачів її відкриття стало справжнім подарунком.
Саму фотографію розмістили в одній із гостьових або спальних кімнат вілли. В описі зазначалося: "У своїй роботі, пов’язаній із війною та конфліктами, Лупу прагне встановлювати зв’язки, протистояти проблемам і сприяти зціленню — як колективно, так і особисто. Її підхід не є нав’язливим, а вдумливим і споглядальним, продовженням "розумного ока", а не прямим документуванням звірств".
Однак куратори кластера "Балансування конфліктів" зосередили увагу не на існуючих геополітичних конфліктах, а на захисті природних ресурсів від екзистенційної загрози. Як зазначено на сайті Manifesta, головною штаб-квартирою кластера є Casa Gomis, вілла з раціоналістичною архітектурою, яка має історичні зв’язки з культурним авангардом Барселони. Це робить її "нервовим центром поточних дебатів про стійкість і модернізацію".
Чому ж саме тут і для кого була включена фотографія з бомбами біля ніг українських дівчат — залишається незрозумілим.
Спроба включення українського питання була настільки обережною, що залишилася помітною, мабуть, лише для самих українців, які уважно та з надією шукають культурні згадки у важливих міжнародних проектах, таких як Manifesta. Або для росіян, яких тригерить зображення українського прапора.
До слова, росіян на Manifesta було чимало. Це, ймовірно, пов’язано з тим, що у 2014 році Manifesta проходила в Санкт-Петербурзі і певною мірою є для них "своєю". Той випуск бієнале відбувався якраз після окупації Криму та початку війни на сході України, та приблизно в той самий час, коли російські сили збили Boeing 777 із 298 людьми на борту.
Друга згадка України нині була у відео Дзиги Вертова "Одинадцятий рік" про будівництво Дніпровської ГЕС, представлене на локації Las Tres Chimeneas. Відреставроване відео було надане Довженко-Центром.
Las Tres Chimeneas— це індустріальна структура теплоелектростанції на морському узбережжі, яка також була закрита для відвідувачів до бієнале цього року. Відео викликало різні трактування. Наприклад, російські відвідувачі говорили скоріш про російське походження відео, ніж про нелюдські радянські методи уніфікації, жорстокість індустріалізації чи на факт руйнування цієї ГЕС російськими ракетами навесні 2024 року, про що доречі йшлося у експлікації до відео.
21 листопада, коли вже Manifesta добігала кінця, Goethe-Institut у Барселоні організував круглий стіл за участю серед інших директорки з виробництва та програмування Manifesta Татьяни Тарраго. Враховуючи, що для цього випуску, як і для попереднього, був оголошений опен-кол для проектів, на питання, за яким прнципом обиралися участники, вона відповіла, що учасники обиралися передусім з тих, кого куратори знали і чиї роботи вважали відповідними до концепції, а вже потім через заявки опенколу. Відповіді на питання про недостатнє представлення українського мистецтва знайти не вдалося.
Вхід для українців на всі локації фестивалю був безкоштовним. Фінансова допомога викликає вдячність з українського боку. Однак ігнорування суб’єктності України та відсутність рівноправного діалогу у культурному полі додають цим жестам гіркого присмаку.
Головне питання залишається: що самі українці можуть запропонувати іноземним кураторам? Чи достатньо вони орієнтуються у поточних подіях, концепціях і наративах, щоб інтегрувати український компонент? Чи заважають цьому невизначеність і коливання між антиколоніальним та деколоніальним дискурсами всередині української спільноти?
ЗНа завершення варто зазначити, що, зважаючи на кількість військових конфліктів та екологічних катастроф у світі, фокус на локальний контекст дозволив команді Manifesta висвітлити багато важливих тем. Критика цього тексту спрямована не стільки на бієнале, скільки на нас самих — тих, хто відповідає за промоцію сучасного українського мистецтва. Видається, що цього разу Manifesta в Барселоні була нами програна.
Катерина Підгайна, культурна менеджерка, кураторка
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.