Травми аутсайдерів на 60-й Венеційській бієнале сучасного мистецтва
Мігранти, вигнанці і митці-аутсайдери, які перебувають на периферії західної культури, отримують максимум уваги на цьогорічній Венеційській бієнале, яку ця ж західна культура і назвала своєрідними Олімпійськими іграми сучасного мистецтва.
Адріано Педроса, бразилець і перший куратор в історії Бієнале з відкритою квір-ідентичністю, зібрав головну експозицію з робіт 331 митців та мисткинь з так званого "Глобального Півдня". У фокусі виставки "Іноземці скрізь" – критика колоніалізму.
Золотих Левів Бієнале отримали австралійський художник-абориген Арчі Мур та Mataaho Collective – група з чотирьох жінок корінного народу Нової Зеландії – маорі.
Українські митці на Бієнале представлені в трьох проєктах – "Плетіння сіток" в українському національному павільйоні в Арсенале, "Повторюйте за мною" в польському національному павільйоні в Садах Джардіні та "З України: сміливі мріяти" від PinchukArtCenter в супровідній програмі в Палаці Кантаріні Поліньяк.
Редакторка УП.Культура Тетяна Пушнова намагалася роздивитись митців-аутсайдерів на дні ієрархічної структури кураторського істеблішменту.
Владислава, Арсенале
"Я малювала бажання гондолами. Українською і англійською малювала. Ще крокодилів в басейні. А потім я створила для виставки подушку...".
Я розмовляю з Владиславою Дикою в переповненому українському національному павільйоні під час його відкриття на 60-й Венеційській бієнале. Прошу її показати мені свою роботу.
Дівчина рішуче проштовхується крізь натовп, сміливо піднімає з експозиції яскраву подушку. На ній усміхнені люди в гондолах на фоні яскравого блакитного неба бажають усім, хто на них дивиться, успіху, удачі та приємної подорожі. Художниця теж усміхається, коли позує мені для фото.
Влада – одна з 15-ти нейронетипових мисткинь і митців, які створили для національного павільйону проєкт "Щирі вітання". 13-х них у супроводі тюторів прибули до Венеції на відкриття павільйону. Вони хвилюються, прагнуть уваги і щиро діляться зі всіма зацікавленими історіями своїх робіт.
Керувала створенням цього проєкту художниця Катя Бучацька. Вже 8 років вона працює з нейронетиповими людьми в "Майстерні можливостей" в PinchukArtCentre. Після початку повномасштабного вторгнення заняття майстерні відновили онлайн щоденно. "Спочатку це були скоріше зустрічі, обговорення якихось тем, ніж створення мистецтва", – розповідає Катя.
Куратори національного павільйону Макс Горбацький та Вікторія Бавикіна запросили її взяти участь у Бієнале. "Вони сказали, що бачать цей проєкт як мою роботу з ком’юніті. І "Майстерня можливостей" була саме тією спільнотою, з якою я працюю. Також я запросила до роботи художників з "ательєнормально", за якими давно слідкую", – веде далі Бучацька.
Привітання і побажання є інструментом соціалізації, спілкування, в якому людина почуває себе безпечно. Надто людина з аутизмом чи синдромом Дауна.
"Візьмемо привітання "Доброго дня". Ми бачимо, що під час війни ця конвенційна, усталена форма спілкування розсипається, не працює.
Ми багато разом працювали, готуючи виставку на Бієнале – тут в експозиції є вишивка, текстиль, щоденник, рисунки, є зіни-поштівки з побажаннями. Деякі роботи я взяла з тих, що вже існували. Наприклад у Жені Голубенцева – він в окупації на Київщині документував в рисунках події довкола себе. Його малюнок, який він створив на 8 березня, є тут", – розповідає Катя.
Художниця відстоює різноманіття в мистецтві. Говорить, що Росія її лякає, серед іншого, і тим, що не визнає іншість: "Росіяни не визнають нас як окремих, інакших людей. Вони хочуть створити такий моноліт, в якому ніхто не від кого не відрізняється. Це дуже страшно".
"Щирі вітання" – один з чотирьох проєктів національного павільйону, що об’єднані в одну тему "Плетіння сіток". Для його кураторів Макса і Вікторії це метафора розбудови горизонтальних взаємозв’язків та взаємопідтримки більше, ніж саме плетіння маскувальних сіток. Тому їх фізично в павільйоні немає.
Натомість тут присутні досвіди українських біженців за кордоном у проєкті Comfort work Лії Достлєвої та Андрія Достлєва. Щоправда, в химерний спосіб – відеоінсталяціями, де європейці відтворюють стереотипне уявлення про українців.
Із відео бекстейджу зі зйомок проєкту дізнаємось, що європейцям допомагали "зіграти біженців" самі українські біженці. В такий спосіб художники ніби повертають українцям владу, якої вони позбавлені у вимушеному екзилі.
"Цивільні. Вторгнення" – відео робота Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського, створена з компіляції відео, яке знімали цивільні під час початку повномасштабного вторгнення Росії. Обстріли, евакуація, перебування в бомбосховищах, мародерство, масові могили і розбомблені цвинтарі знайдені художниками в соціальних мережах. Часто останні відео в ютуб-каналах цих людей. Не відомо, чи залишились вони живі після того, що зняли.
Четвертим проєктом українського павільйону стало його архітектурне рішення. Олександр Бурлака створюючи конструкцію для експонування, використав для неї українські домоткані полотна 1950-60-х років з різних регіонів.
Ніжні тканини природнього кольору, в яких сотні годин ручної праці людей, що пережили ІІ Світову війну. Полотна огортають всі роботи в українському павільйоні, створюючи ніби прихисток від катастроф. І, водночас, надають усьому проєкту аскетизму, характерного для спільноти у стані великої і постійної загрози.
Під час відкриття павільйону його співкуратор Максим Горбацький сказав, що команді було важливо говорити не лише про українське мистецтво, але й про українське суспільство загалом.
Владислав, Сади Джардіні
"Я відтворював всі страшні звуки, що ми чули в Маріуполі – танки, корабельні гармати, гаубиці, літаки. І треба було знайти найцікавіший, тобто найстрашніший звук"...
Владислав Пятін-Пономаренко виглядає щасливою молодою людиною, що насолоджується весною і Венецією. Ми зустрічаємось біля польського павільйона одразу після його офіційного відкриття. Тут експонується робота "Повторюйте за мною" української Open Group і польської кураторки Марти Чиж.
У великому темному приміщенні відвідувачам пропонують моторошне караоке – на екранах українські втікачі від війни відтворюють звуки вибухів, прильотів і повітряної тривоги. І просять глядачів повторити ці звуки в мікрофони, що стоять у залі. Владислав – один з учасників цього відео.
"Це не була для мене гра. До сліз було важко знімати це, згадувати, те що відбувалось два роки тому. Я погодився на участь, бо так закрив певний гештальт. Я багато розказував про те, що відбувалося в Маріуполі. Але ніколи не розповідав про ті страшні звуки, що були в місті. А це, напевно, 50% страху", – пригадує він.
"Повторюйте за мною" – лаконічний проєкт: відео на великих екранах, бездоганний звук, мікрофони, темрява. Він занурює відвідувачів польського павільйону у реальність української війни. І оповідає їм про види зброї, якою росіяни тероризують українські міста. А на відео українці в досить мирних краєвидах точно відтворюють жахливі звуки цієї зброї. І пропонують усім у залі повторити ці звуки у мікрофони. При мені бажаючих зробити це не було.
Щоправда, я не змогла довго перебувати в просторі цієї виставки, вийшла на сонце і свіже повітря. На сходах до павільйону я бачу кураторку. Марта Чиж приймає вітання з відкриттям від відвідувачів і захопливі відгуки. Мені вона розповіла, що працює з українцями Юрієм Білеєм, Антоном Варгою та Павлом Ковачем з Open Group давно, а першу частину проєкту "Повторюйте за мною" побачила 2022 року. І з того часу почала обмірковувати, як це мистецьке висловлювання показати світу.
"З того часу, як 2022 року я побачила першу частину проєкту, я не могла перестати думати, наскільки сильним є цей простий жест. Рішення про те, щоб подати заявку з цим проєктом на Бієнале було досить органічним, це не був вибір, мене просто захопив проєкт", – пояснює Марта.
Спеціально для Бієнале Open Group створила продовження. Українських біженців записували в європейських містах і в Нью-Йорку.
На момент захоплення росіянами Маріуполя Владу було 16 років. Я розпитую, як він потрапив у проєкт на Бієнале. Хлопець пояснює, що під час свого перебування в окупації вів відеощоденник, з якого згодом створив фільм:
"Imagine war" – це документальний фільм про мої 75 днів окупації в Маріуполі. Я презентував його на "Документі 15" у Німеччині. Завдяки цьому я познайомився з оператором проєкту "Повторюйте за мною" Мітєю Чуріковим. І потім вони приїхали до мене в Ірландію для зйомок".
Хлопець розповідає, що створення відеощоденника і бажання зробити з нього фільм тримало його під час окупації. Він з радістю ділиться, звідки в нього цікавість до мистецтва: "Це все завдяки нашій маріупольській Платформі ТЮ і Діані Берг. Я називаю її своєю "мамою у мистецтві".
Жозефіна голосом Нікіти, Палаццо Контаріні Поліньяк
Ранок четверга, в розкішній будівлі, що є одним із перших архітектурних зразків Відродження у Венеції, PinchukArtCentre збирає журналістів на прес-тур виставкою "З України: сміливі мріяти". Поспішаю туди і я.
Мені і туристам, що переходять Гранд Канал мостом Академії поруч зі мною, добре видно український прапор і банер виставки на стіні Палаццо.
На трьох поверхах будівлі і в патіо представлені роботи 22 українських та міжнародних митців, мисткинь та колективів. Імена впізнавані, роботи вражають: Жанна Кадирова і її орган, на кінчиках труб якого припаяні залишки розірваних російських ракет; полотно "Ті, що тікають від грози" Олега Голосія в обрамленні різьбленої вхідної арки; роботи Федора Тетянича; курдсько-турецька мисткиня Фатма Буджак і її паростки дамаських троянд, що висаджені в купу чорнозему прямо посеред однієї із зал палацу...
Зустріч розпочинає Бйорн Гельдгоф, керівник PinchukArtCentre і куратор виставки. Війна в України, виклики для довкілля, зміни клімату та деколонізація у фокусі і його проєкту.
Хто така Жозефіна, спитаєте ви. Підозрюю, щодо Нікіти питань менше – це, безперечно, Нікіта Кадан, без робіт якого навряд обійшлася б виставка PinchukArtCentre в супровідній програмі Бієнале.
Група журналістів зібрались біля трьох живописних робіт Кадана – майже монохромні картини, зроблені з фото скульптур. В цій же залі розташувалася й інсталяція Отобонг Нканги з мотузок і скляних скульптур на підлозі.
До слова запрошують Кадана, він підходить до картини "Селянка" і мовить англійською:
"Жозефіна Діндо була українською скульпторкою, що належала до так званої школи бойчукістів – групи українських неокласиків, які поєднували в своїй практиці модерністські техніки і, наприклад, прийоми візантійського мистецтва, український фольклор. Також вони оприявнювали комунстичні трансформації українського села.
Пізніше основні представники цієї школи були репресовані, а їх роботи знищені. Зокрема і роботи Діндо. Лише кілька вбереглись. Зокрема і ось ця, що нині перебуває в колекції Національного художнього музею.
І ось який парадокс. Мистецтво українських модерністів не існувало в часи СРСР. Так само це мистецтво не існує на заході. Бо все це мистецтво приховано під терміном "російський авангард".
З іншого боку, коли український модернізм повертають у публічний дискурс в Україні, його комуністична ідеологічна складова замовчується, відривається від цього явища".
Декорації, в яких лунає ця промова, ідеальні для того, щоб представити таку мисткиню, якою була Жозефіна Діндо. Вона не була сповна бойчукісткою, хоча з Бойчуком була знайома і перетиналась із ним у роботі. Вона не була розстріляна, як більшість бойчукістів. Її реабілітували і вона змогла повернутись до Києва із заслання ще у 40-му.
Жозефіна застосовувала прийоми ар-нуво, кубізму, конструктивізму й іконопису до створення ідеологічних комуністичних фаянсових фігурок і скульптур. Дизайнувала посуд.
У її доробку зокрема погруддя Рози Люксембург. Якби воно дожило до наших днів, його б напевно довелось прибрати з публічного простору відповідно до закону про декомунізацію.
Я вирішую продовжити розмову з Нікітою про Жозефіну, коли група йде в іншу залу. Ми швидко відштовхуємось від її постаті і переходимо в дискусію про мистецьку радянську спадщину. Кадан обурюється рішенням Музею історії України у ІІ Світовій позбутися скульптурного ансамблю комплексу.
Я питаю його, чому було важливо представити саме ці картини тут. "Ми не можемо весь час говорити лише про нашу жертовність – цього явно недостатньо. Якщо за цією жертовністю, чи за тими, хто чинить спротив, стоїть якась складніша реальність, її завжди легше приміряти на себе", – відповідає Кадан.
Колекція болю
"Вигнання – це тяжка праця". Такий напис зустрічає мене при вході до основної виставки Бієнале "Іноземці скрізь" в Джардіні. Він не залишає мені надії: всі сотні творів, що я побачу зараз в цьому величезному приміщенні, будуть про близький, зрозумілий біль.
Все набагато гірше. Куратор Адріано Педроса зібрав на 7 тисячах метрів основної експозиції травм більше, ніж людська емпатія може їх прийняти. Геноциди корінних народів колоній, знищення локальних культур, виснаження природних ресурсів, стигматизація інакшості, нерівність, бідність – це велика виставка нагадує каталогізацію для повної європейської спокути.
Можливо, для того, щоб врятувати відвідувачів від безнадії, нам пропонують поруч із досить прямими і однозначними плакатними висловлюваннями абстрактні роботи. Так, наче заграють зі здатністю екзотизувати мистецтво так званого “Глобального Півдня”. Більшість із абстрактних творів яскраві, займають великі площі і якщо не вчитуватись в їх описи, можна не перейматись чужими травмами.
У цьому каталозі болей колоніалізму я шукаю течку з тим болем, всередині якого перебуваю і про того, хто цей біль завдає. Але дарма. На виставці є голоси з “півночі Глобального Півдня” - Єгипту, Пакістану, Індонезії, Туречинни, Іраку. Але немає Туркменістану, Киргизстану, Казахстану, Узбекистану, Таджикістану. Колоніальні політики Росії залишаються невидимими для деколоніальної критики і її мистецьких практик. Попри те, що Росія, на відміну від європейських імперій, не збирається ставати до спокути.