Травми аутсайдерів на 60-й Венеційській бієнале сучасного мистецтва
![Травми аутсайдерів на 60-й Венеційській бієнале сучасного мистецтва](https://imglife.pravda.com.ua/life/images/doc/c/9/59397/c9e3ecab9ad6be8ddd5888c6281b5ebd.jpeg?w=1920&q=90)
Мігранти, вигнанці і митці-аутсайдери, які перебувають на периферії західної культури, отримують максимум уваги на цьогорічній Венеційській бієнале, яку ця ж західна культура і назвала своєрідними Олімпійськими іграми сучасного мистецтва.
Адріано Педроса, бразилець і перший куратор в історії Бієнале з відкритою квір-ідентичністю, зібрав головну експозицію з робіт 331 митців та мисткинь з так званого "Глобального Півдня". У фокусі виставки "Іноземці скрізь" – критика колоніалізму.
Золотих Левів Бієнале отримали австралійський художник-абориген Арчі Мур та Mataaho Collective – група з чотирьох жінок корінного народу Нової Зеландії – маорі.
Українські митці на Бієнале представлені в трьох проєктах – "Плетіння сіток" в українському національному павільйоні в Арсенале, "Повторюйте за мною" в польському національному павільйоні в Садах Джардіні та "З України: сміливі мріяти" від PinchukArtCenter в супровідній програмі в Палаці Кантаріні Поліньяк.
Редакторка УП.Культура Тетяна Пушнова намагалася роздивитись митців-аутсайдерів на дні ієрархічної структури кураторського істеблішменту.
Владислава, Арсенале
"Я малювала бажання гондолами. Українською і англійською малювала. Ще крокодилів в басейні. А потім я створила для виставки подушку...".
Я розмовляю з Владиславою Дикою в переповненому українському національному павільйоні під час його відкриття на 60-й Венеційській бієнале. Прошу її показати мені свою роботу.
Дівчина рішуче проштовхується крізь натовп, сміливо піднімає з експозиції яскраву подушку. На ній усміхнені люди в гондолах на фоні яскравого блакитного неба бажають усім, хто на них дивиться, успіху, удачі та приємної подорожі. Художниця теж усміхається, коли позує мені для фото.
![Владислава Дика разом зі створеним нею об'єктом в експозицію Українського національного павільйону на 60-й Венеційській бієнале сучасного мистецтва](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/2/6/59376/2653c934a1bd4f55c16f6a37e3938cc51713846571.jpg?w=770&q=90)
Влада – одна з 15-ти нейронетипових мисткинь і митців, які створили для національного павільйону проєкт "Щирі вітання". 13-х них у супроводі тюторів прибули до Венеції на відкриття павільйону. Вони хвилюються, прагнуть уваги і щиро діляться зі всіма зацікавленими історіями своїх робіт.
![Катя Бучацька](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/b/6/59406/b6f4e4984a915b5c5eeeb229317730871713855802.jpg?w=770&q=90)
Керувала створенням цього проєкту художниця Катя Бучацька. Вже 8 років вона працює з нейронетиповими людьми в "Майстерні можливостей" в PinchukArtCentre. Після початку повномасштабного вторгнення заняття майстерні відновили онлайн щоденно. "Спочатку це були скоріше зустрічі, обговорення якихось тем, ніж створення мистецтва", – розповідає Катя.
![Щирі вітання Катя Бучацька](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/3/d/59427/3d8a22f48e1befcea2a3b72142e17c0e1713859854.jpg?w=770&q=90)
Куратори національного павільйону Макс Горбацький та Вікторія Бавикіна запросили її взяти участь у Бієнале. "Вони сказали, що бачать цей проєкт як мою роботу з ком’юніті. І "Майстерня можливостей" була саме тією спільнотою, з якою я працюю. Також я запросила до роботи художників з "ательєнормально", за якими давно слідкую", – веде далі Бучацька.
Привітання і побажання є інструментом соціалізації, спілкування, в якому людина почуває себе безпечно. Надто людина з аутизмом чи синдромом Дауна.
"Візьмемо привітання "Доброго дня". Ми бачимо, що під час війни ця конвенційна, усталена форма спілкування розсипається, не працює.
Ми багато разом працювали, готуючи виставку на Бієнале – тут в експозиції є вишивка, текстиль, щоденник, рисунки, є зіни-поштівки з побажаннями. Деякі роботи я взяла з тих, що вже існували. Наприклад у Жені Голубенцева – він в окупації на Київщині документував в рисунках події довкола себе. Його малюнок, який він створив на 8 березня, є тут", – розповідає Катя.
![Щирі вітання Катя Бучацька](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/8/d/59407/8d2fe1dff695116e2e0ba983f9d266521713855925.jpg?w=770&q=90)
Художниця відстоює різноманіття в мистецтві. Говорить, що Росія її лякає, серед іншого, і тим, що не визнає іншість: "Росіяни не визнають нас як окремих, інакших людей. Вони хочуть створити такий моноліт, в якому ніхто не від кого не відрізняється. Це дуже страшно".
"Щирі вітання" – один з чотирьох проєктів національного павільйону, що об’єднані в одну тему "Плетіння сіток". Для його кураторів Макса і Вікторії це метафора розбудови горизонтальних взаємозв’язків та взаємопідтримки більше, ніж саме плетіння маскувальних сіток. Тому їх фізично в павільйоні немає.
![Плетіння сіток](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/3/5/59415/35f6f476a318682ab7407adceab381771713856692.jpg?w=770&q=90)
Натомість тут присутні досвіди українських біженців за кордоном у проєкті Comfort work Лії Достлєвої та Андрія Достлєва. Щоправда, в химерний спосіб – відеоінсталяціями, де європейці відтворюють стереотипне уявлення про українців.
Із відео бекстейджу зі зйомок проєкту дізнаємось, що європейцям допомагали "зіграти біженців" самі українські біженці. В такий спосіб художники ніби повертають українцям владу, якої вони позбавлені у вимушеному екзилі.
![Comfort work Лії Достлєвої та Андрія Достлєва](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/3/4/59416/349e2b626bd9e24e65f158b89130a2ae1713856812.jpg?w=770&q=90)
"Цивільні. Вторгнення" – відео робота Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського, створена з компіляції відео, яке знімали цивільні під час початку повномасштабного вторгнення Росії. Обстріли, евакуація, перебування в бомбосховищах, мародерство, масові могили і розбомблені цвинтарі знайдені художниками в соціальних мережах. Часто останні відео в ютуб-каналах цих людей. Не відомо, чи залишились вони живі після того, що зняли.
![Цивільні. Вторгнення](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/a/9/59417/a99ea3970e7248e8b6858eb879bee4ae1713856917.jpg?w=770&q=90)
Четвертим проєктом українського павільйону стало його архітектурне рішення. Олександр Бурлака створюючи конструкцію для експонування, використав для неї українські домоткані полотна 1950-60-х років з різних регіонів.
Ніжні тканини природнього кольору, в яких сотні годин ручної праці людей, що пережили ІІ Світову війну. Полотна огортають всі роботи в українському павільйоні, створюючи ніби прихисток від катастроф. І, водночас, надають усьому проєкту аскетизму, характерного для спільноти у стані великої і постійної загрози.
![Щирі вітання, килим](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/8/3/59414/83e7f2184441075bf520184f92527a4b1713856580.jpg?w=770&q=90)
Під час відкриття павільйону його співкуратор Максим Горбацький сказав, що команді було важливо говорити не лише про українське мистецтво, але й про українське суспільство загалом.
Владислав, Сади Джардіні
"Я відтворював всі страшні звуки, що ми чули в Маріуполі – танки, корабельні гармати, гаубиці, літаки. І треба було знайти найцікавіший, тобто найстрашніший звук"...
Владислав Пятін-Пономаренко виглядає щасливою молодою людиною, що насолоджується весною і Венецією. Ми зустрічаємось біля польського павільйона одразу після його офіційного відкриття. Тут експонується робота "Повторюйте за мною" української Open Group і польської кураторки Марти Чиж.
У великому темному приміщенні відвідувачам пропонують моторошне караоке – на екранах українські втікачі від війни відтворюють звуки вибухів, прильотів і повітряної тривоги. І просять глядачів повторити ці звуки в мікрофони, що стоять у залі. Владислав – один з учасників цього відео.
![Владислав Пятін-Пономаренко](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/f/8/59378/f84e217abb1ff94d92e9bd5fb73159d51713850635.jpg?w=770&q=90)
"Це не була для мене гра. До сліз було важко знімати це, згадувати, те що відбувалось два роки тому. Я погодився на участь, бо так закрив певний гештальт. Я багато розказував про те, що відбувалося в Маріуполі. Але ніколи не розповідав про ті страшні звуки, що були в місті. А це, напевно, 50% страху", – пригадує він.
"Повторюйте за мною" – лаконічний проєкт: відео на великих екранах, бездоганний звук, мікрофони, темрява. Він занурює відвідувачів польського павільйону у реальність української війни. І оповідає їм про види зброї, якою росіяни тероризують українські міста. А на відео українці в досить мирних краєвидах точно відтворюють жахливі звуки цієї зброї. І пропонують усім у залі повторити ці звуки у мікрофони. При мені бажаючих зробити це не було.
![Повторюйте за мною Open Group](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/8/6/59421/861c6313a247ccf0479dd2a9864eeb451713857720.jpg?w=770&q=90)
Щоправда, я не змогла довго перебувати в просторі цієї виставки, вийшла на сонце і свіже повітря. На сходах до павільйону я бачу кураторку. Марта Чиж приймає вітання з відкриттям від відвідувачів і захопливі відгуки. Мені вона розповіла, що працює з українцями Юрієм Білеєм, Антоном Варгою та Павлом Ковачем з Open Group давно, а першу частину проєкту "Повторюйте за мною" побачила 2022 року. І з того часу почала обмірковувати, як це мистецьке висловлювання показати світу.
![Марта Чиж та Антон Варга](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/d/f/59418/df4d6c6dd1b15346765b5069eb91dbbe1713857269.jpg?w=770&q=90)
"З того часу, як 2022 року я побачила першу частину проєкту, я не могла перестати думати, наскільки сильним є цей простий жест. Рішення про те, щоб подати заявку з цим проєктом на Бієнале було досить органічним, це не був вибір, мене просто захопив проєкт", – пояснює Марта.
![Польський павільйон](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/4/b/59420/4b22346f6250c76c3377213c597c48161713857561.jpg?w=770&q=90)
Спеціально для Бієнале Open Group створила продовження. Українських біженців записували в європейських містах і в Нью-Йорку.
На момент захоплення росіянами Маріуполя Владу було 16 років. Я розпитую, як він потрапив у проєкт на Бієнале. Хлопець пояснює, що під час свого перебування в окупації вів відеощоденник, з якого згодом створив фільм:
"Imagine war" – це документальний фільм про мої 75 днів окупації в Маріуполі. Я презентував його на "Документі 15" у Німеччині. Завдяки цьому я познайомився з оператором проєкту "Повторюйте за мною" Мітєю Чуріковим. І потім вони приїхали до мене в Ірландію для зйомок".
Хлопець розповідає, що створення відеощоденника і бажання зробити з нього фільм тримало його під час окупації. Він з радістю ділиться, звідки в нього цікавість до мистецтва: "Це все завдяки нашій маріупольській Платформі ТЮ і Діані Берг. Я називаю її своєю "мамою у мистецтві".
Жозефіна голосом Нікіти, Палаццо Контаріні Поліньяк
Ранок четверга, в розкішній будівлі, що є одним із перших архітектурних зразків Відродження у Венеції, PinchukArtCentre збирає журналістів на прес-тур виставкою "З України: сміливі мріяти". Поспішаю туди і я.
Мені і туристам, що переходять Гранд Канал мостом Академії поруч зі мною, добре видно український прапор і банер виставки на стіні Палаццо.
На трьох поверхах будівлі і в патіо представлені роботи 22 українських та міжнародних митців, мисткинь та колективів. Імена впізнавані, роботи вражають: Жанна Кадирова і її орган, на кінчиках труб якого припаяні залишки розірваних російських ракет; полотно "Ті, що тікають від грози" Олега Голосія в обрамленні різьбленої вхідної арки; роботи Федора Тетянича; курдсько-турецька мисткиня Фатма Буджак і її паростки дамаських троянд, що висаджені в купу чорнозему прямо посеред однієї із зал палацу...
Зустріч розпочинає Бйорн Гельдгоф, керівник PinchukArtCentre і куратор виставки. Війна в України, виклики для довкілля, зміни клімату та деколонізація у фокусі і його проєкту.
Хто така Жозефіна, спитаєте ви. Підозрюю, щодо Нікіти питань менше – це, безперечно, Нікіта Кадан, без робіт якого навряд обійшлася б виставка PinchukArtCentre в супровідній програмі Бієнале.
![Нікіта Кадан, робота Селянка](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/f/2/59377/f293fa46659eec2f0e0c0f63265c452b1713850607.jpg?w=770&q=90)
Група журналістів зібрались біля трьох живописних робіт Кадана – майже монохромні картини, зроблені з фото скульптур. В цій же залі розташувалася й інсталяція Отобонг Нканги з мотузок і скляних скульптур на підлозі.
До слова запрошують Кадана, він підходить до картини "Селянка" і мовить англійською:
"Жозефіна Діндо була українською скульпторкою, що належала до так званої школи бойчукістів – групи українських неокласиків, які поєднували в своїй практиці модерністські техніки і, наприклад, прийоми візантійського мистецтва, український фольклор. Також вони оприявнювали комунстичні трансформації українського села.
Пізніше основні представники цієї школи були репресовані, а їх роботи знищені. Зокрема і роботи Діндо. Лише кілька вбереглись. Зокрема і ось ця, що нині перебуває в колекції Національного художнього музею.
І ось який парадокс. Мистецтво українських модерністів не існувало в часи СРСР. Так само це мистецтво не існує на заході. Бо все це мистецтво приховано під терміном "російський авангард".
З іншого боку, коли український модернізм повертають у публічний дискурс в Україні, його комуністична ідеологічна складова замовчується, відривається від цього явища".
![Виставка від PinchukArtCentre](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/6/a/59382/6a5eb685ea7b59c6fb40144de9a8920c1713852175.jpg?w=770&q=90)
Декорації, в яких лунає ця промова, ідеальні для того, щоб представити таку мисткиню, якою була Жозефіна Діндо. Вона не була сповна бойчукісткою, хоча з Бойчуком була знайома і перетиналась із ним у роботі. Вона не була розстріляна, як більшість бойчукістів. Її реабілітували і вона змогла повернутись до Києва із заслання ще у 40-му.
Жозефіна застосовувала прийоми ар-нуво, кубізму, конструктивізму й іконопису до створення ідеологічних комуністичних фаянсових фігурок і скульптур. Дизайнувала посуд.
У її доробку зокрема погруддя Рози Люксембург. Якби воно дожило до наших днів, його б напевно довелось прибрати з публічного простору відповідно до закону про декомунізацію.
![Селянка, Жозефіна Діндо](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/a/1/59419/a1c4cb9b07d72e4c2987dea9424e17221713857396.jpg?w=770&q=90)
Я вирішую продовжити розмову з Нікітою про Жозефіну, коли група йде в іншу залу. Ми швидко відштовхуємось від її постаті і переходимо в дискусію про мистецьку радянську спадщину. Кадан обурюється рішенням Музею історії України у ІІ Світовій позбутися скульптурного ансамблю комплексу.
Я питаю його, чому було важливо представити саме ці картини тут. "Ми не можемо весь час говорити лише про нашу жертовність – цього явно недостатньо. Якщо за цією жертовністю, чи за тими, хто чинить спротив, стоїть якась складніша реальність, її завжди легше приміряти на себе", – відповідає Кадан.
Колекція болю
"Вигнання – це тяжка праця". Такий напис зустрічає мене при вході до основної виставки Бієнале "Іноземці скрізь" в Джардіні. Він не залишає мені надії: всі сотні творів, що я побачу зараз в цьому величезному приміщенні, будуть про близький, зрозумілий біль.
![Вхід на основну виставку](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/9/b/59380/9b3c98decb4d0944e89fd4f7671405a11713850664.jpg?w=770&q=90)
Все набагато гірше. Куратор Адріано Педроса зібрав на 7 тисячах метрів основної експозиції травм більше, ніж людська емпатія може їх прийняти. Геноциди корінних народів колоній, знищення локальних культур, виснаження природних ресурсів, стигматизація інакшості, нерівність, бідність – це велика виставка нагадує каталогізацію для повної європейської спокути.
Можливо, для того, щоб врятувати відвідувачів від безнадії, нам пропонують поруч із досить прямими і однозначними плакатними висловлюваннями абстрактні роботи. Так, наче заграють зі здатністю екзотизувати мистецтво так званого “Глобального Півдня”. Більшість із абстрактних творів яскраві, займають великі площі і якщо не вчитуватись в їх описи, можна не перейматись чужими травмами.
![Виставка Венеційської бієнале](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/f/f/59381/ff32c7fc6f004e072d50127e7f95850c1713851072.jpg?w=770&q=90)
У цьому каталозі болей колоніалізму я шукаю течку з тим болем, всередині якого перебуваю і про того, хто цей біль завдає. Але дарма. На виставці є голоси з “півночі Глобального Півдня” - Єгипту, Пакістану, Індонезії, Туречинни, Іраку. Але немає Туркменістану, Киргизстану, Казахстану, Узбекистану, Таджикістану. Колоніальні політики Росії залишаються невидимими для деколоніальної критики і її мистецьких практик. Попри те, що Росія, на відміну від європейських імперій, не збирається ставати до спокути.