Коли книжки стають мішенню: як війна змінює українське книговидання і чому нас врятують цифрові формати

Мене часто питають, скільки коштує та чи інша книжка. Зазвичай мають на увазі цифру на ціннику. Я ж щоразу згадую іншу формулу: рік на переклад, місяці редактури, тижні верстки й коректури, перемовини з правовласниками, які інколи тривають довше, ніж робота над самим текстом.

Уночі 19 липня весь цей підрахунок згорів разом зі складом нашого видавництва – близько чверті мільйона книжок за кілька годин. Люди не постраждали, і це найважливіше. Решту ми з болем рахували вже вранці.

Тієї ж ночі ракета влучила й в одну з найбільших друкарень країни, де зберігалися наклади десятків видавництв, зокрема й #книголав, а також сотні тисяч шкільних підручників, які мали потрапити до дітей уже у вересні. За кілька тижнів було зруйновано найбільший логістичний хаб видавничої корпорації "Ранок" у Харкові. Лише за липень галузь втратила понад дев'ять мільйонів книжок.

Важко повірити, що це випадковість. Під ударами опиняються друкарні, склади, логістичні центри – місця, без яких книжка не доходить до читача.

Жодна з цих втрат не зрівняється із втратою людського життя. Але й руйнування української культури не можна називати супутніми збитками. Більшість поліграфічних потужностей України історично зосереджена в Києві та Харкові. Те, що десятиліттями було нашою перевагою, під час війни стало вразливістю.

Друкарні – це не просто виробництво. Це частина культурної інфраструктури країни. Держава, яка втрачає здатність друкувати підручники, художню літературу та книжки власною мовою, поступово втрачає й культурну стійкість. Україна вже не раз проходила через спроби витіснити українське слово, і ми знаємо ціну таких втрат.

Саме тому важливо, що держава нарешті починає говорити про книговидання не як про сферу дозвілля, а як про галузь, яку потрібно захищати й відновлювати.

Втім, чекати лише на допомогу ми не можемо. Війна змушує видавців змінюватися швидше, ніж будь-які ринкові тенденції.

Ще кілька років тому цифрові книжки були для більшості видавництв радше додатком до основного бізнесу. Сьогодні вони стали його страховкою.

Електронну книжку неможливо спалити разом зі складом. У неї немає накладу, який можна знищити ракетою, і немає адреси, яку можна знайти на карті. Вона з'являється в ту мить, коли читач натискає кнопку "Купити". І саме тому, коли горять склади, видавництво продовжує працювати, заробляти й друкувати нові книжки.

Для читача переваги також очевидні. Ціла бібліотека може вміститися в евакуаційну валізу. Електронна читанка працює тижнями без заряджання й не залежить від того, чи вцілів найближчий книжковий магазин.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, наше видавництво безкоштовно відкрило доступ до всіх своїх електронних книжок. Так ми намагалися підтримати людей у перші тижні війни. Сьогодні дедалі більше книжок доступні одночасно в друкованому, електронному й аудіоформаті — у прифронтових містах, у метро під час повітряної тривоги чи за тисячі кілометрів від дому.

Цифрові формати вже давно перестали бути екзотикою. Вони не замінюють паперову книжку – вони дають їй резервне життя.

Я переконана, що паперова книжка ще дуже довго залишатиметься особливою. Її купуватимуть, даруватимуть, передаватимуть у спадок і ставитимуть на полиці. Але тепер у неї є надійний дублер. І за останній місяць ми всі зрозуміли, наскільки це важливо.

Липень був важким. І я не знаю, скільки ще складів ворог спробує знищити до кінця року.

Але я впевнена в одному: наклад можна спалити. Саму книжку — ні.

Вона живе доти, доки люди пишуть, видають і читають.

Тож найпростіше, що сьогодні може зробити кожен із нас для української культури, — придбати книжку. Паперову, електронну чи аудіо. Кожен такий примірник допомагає українському книговиданню вистояти й відновитися.

Бо між книжкою і читачем завжди має залишатися хоча б один безпечний маршрут.

Світлана Павелецька, співзасновниця видавництва #книголав.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.