"Думав поскручувати турнікети й стекти кров’ю, щоб не мучитися". Історія порятунку важкопораненого піхотинця, на якого полювали 6 дронів

Геродот не мав вийти з поля бою. Коли на важкопораненого бійця полюють 6 ворожих FPV-дронів, у нього немає шансів – така жорстока статистика сучасної війни.

Однак він вижив, бо навіть коли накривала хвиля відчаю, гнав від себе погані думки і згадував, що пообіцяв рідним вернутися. А товариші зробили все можливе й неможливе, щоб витягнути пораненого.

Історія неймовірного порятунку Геродота – яскрава ілюстрація того, що зараз відбувається на полі бою.

Дехто, спостерігаючи за війною через відеоролики, помилково вважає, що левову частку роботи на полі бою виконують безпілотники. Однак забуває при цьому про зворотний бік медалі – ворожі БПЛА так само ефективно полюють на нашу піхоту. Їх часто набагато більше, ніж наших, тому найбільші втрати на лінії фронту – це піхотинці…

"Коли ми відбили штурм, дивлюся на хлопців – усі в броні й касках, такі заряджені! А я в шортах, футболці й кроксах на босу ногу…"

Геродот (такий позивний дали 30-річному львів'янину Роману, старшому солдату 3 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр) – досвідчений боєць. Бо воювати півтора року в штурмовому підрозділі, і все ще залишатися в строю – це дуже довго.

Очевидно, свою роль зіграв той факт, що останнім часом підрозділ тримав оборону, а не вів штурмові дії, на Оріхівському напрямку. Однак це зовсім не значить, що бійці тут відпочивають. Найдовший бойовий вихід Геродота – чотири місяці на "нулі". Йому доводилося відбивати штурми, бачити ворогів впритул, знищувати їх із автомата.

– Територія перед нашими позиціями замінована, і коли "кац*апи" йшли на штурм, ми відстрілювали їх на відстані, – описує поведінку ворога Геродот.

– Однак потім вони змінили тактику, тобто вже не йшли так тупо на смерть. Перед штурмом їхні дрони скинули запальнички, трава й кущі вигоріли, міни повибухали, а далі нас накрили FPV-шки. Одна вдарила біля "бельгійця" (кулемет FN MAG виробництва Бельгії – авт.) й вигнула йому задню металеву частину. Ще кілька – пошкодили вхід у бліндаж.

Поки бійці намагалися загасити пожежу, росіяни пішли на штурм. Ворога помітила аеророзвідка й попередила про "весілля".

– Відновлюємо пошкодження, і тут ротний кричить у рацію: "Бля, перед вами!!!" Їх пізно помітили, бо вони в "кікіморах" – такі круті всі.

Хлопці кинулися вдягати броніки, а я вилетів у траншею як був – у шортах, футболці й кроксах на босу ногу. Схопив автомат і відкрив вогонь. Відстріляв свої чотири ріжки, хапаю п'ятий, і тут прибігає Ромка: "Братан, я тебе заміню!" Бере автомат, а я тим часом розбираю "бельгійця", відстукую вигнуту деталь на місце, заряджаю й подаю йому…

Ми відбили той штурм – трьох "кац*апів" вклали, а четвертий увиляв у посадку й загубився. Коли бій закінчився, дивлюся на хлопців – усі в броні й касках, такі заряджені, а я в шортах, футболці й кроксах на босу ногу, – сміється Геродот.

А за секунду знову переходить на гумор, згадуючи, як отримав перше кульове поранення.

– Тоді густий туман був, і ми вирішили зробити попереду ще одну СП-шку (спостережний пункт) – взяли лопати і вперед. А "кац*апи" так само! Вони копають і голосно говорять, ми все чуємо, і хтось не втримався – крикнув: "Ідіть нах&#!" Вони у відповідь нас послали, почалася перепалка, вони відкрили вогонь, ми теж, і почали відкочуватися.

Застрибуємо зі сміхом в укриття, а кореш каже: "Ти течеш!" Куля навиліт прошила литку, а я навіть не відчув. Потім хвалився шрамом, але вже не зможу – ноги немає…

Своє останнє поранення Геродот отримав після того, як батальйон пересунули по лінії фронту.

На нові позиції (зруйноване містечко на Оріхівському напрямку) піхота заходила поступово. Останній етап – близько 10 кілометрів – доводилося йти пішки, і група Геродота долала цю відстань цілий місяць!

– 10 кілометрів, це якщо по прямій, але так ніхто не ходить. Йдемо зиґзаґами й тільки в нельотну погоду. А якщо ясні ночі, сидимо на проміжних позиціях іноді й тиждень-півтора. Там усюди дрони, і ти ніколи не впевнений, чужі чи свої. Треба бути дуже обережним, бо навіть якщо хтось переконує, що свої, і ти повіриш, то через хвилину тебе може розірвати на шматки…

По дорозі один із піхотинців підірвався на міні, що теж затримало групу.

– Це був Чорний, ми з ним постійно разом і постійно тягла отримували. Довелося нести його назад, але все гаразд – вижив, поранення неважке. А потім знову "вперед-вперед". Останні 800 метрів перед заходом у містечко були особливо стрьомними. Гаї й посадки, де можна сховатися, закінчилися, попереду – розрив єгози і тупо чисте поле, жодного укриття.

Ми йшли з важкезними рюкзаками якраз після дощу – такі замахані, що вже пофіг, прилетить щось чи ні. А довкола така краса – хмари в небі червоні від заходу сонця, мокра трава – що думаєш собі: "Якщо так гарно, значить усе буде ґуд…" І дійсно – ми пройшли те поле й добралися до точки без пригод.

"Насипав у каструльку три сухі чашки борщу, додав "мівіни", тушняка… А замість торта й свічки – окраєць хліба й сірник"

Позицію Геродот із товаришами облаштували в зруйнованій двоповерхівці.

Другий і перший поверх завалені внаслідок обстрілів (зверху купа накиданих росіянами протитанкових мін, що не вибухнули), підвал частково теж, але залишилися вцілілі приміщення, куди можна протиснутися. В перші дні піхотинці вивчали сектор, зробили карту прострілів і замінували підходи. Росіяни стояли метрів за 150 у таких же руїнах.

– Хлопці з суміжної бригади, котрих ми міняли, періодично бачили їх – "к*ц*пи" ходили собі зовсім безпечно, без броні й автоматів, шукали воду з пакетами АТБ. Їх періодично відстрілювали. Суміжники стояли там цілих дев'ять місяців безперервно, і в когось із них уже розвинулася параноя. Коли почули, що їх нарешті міняють, кинулися нас обнімати.

Постачання здійснювалося великими дронами, однак через особливості рельєфу й поганий зв'язок вантажі доводилося скидати з висоти 40 метрів, і їх часто зносило вбік.

– Але ми не голодували, знаходили консервацію в підвалах зруйнованих будинків. Мариновані огірки 2021 року, 3-літрова банка персиків – супер!

Ну, і посилки "к*ц*пські". Наші посилки зносило вбік, шукаєш їх і натрапляєш на ворожі (їм теж скидали). Забираєш собі, а там "Marlboro" – червоне й шоколадне – справжнє, не контрафакт. І "Ява" їхня непогана. А консервована горбуша – взагалі смакота!

Росіяни потім шукають ті посилки, бо нема що їсти, а ти передаєш координати, і наші дрони накидають туди "подарунків", – сміється Геродот.

Своє 30-річчя боєць відзначив прямо на позиції. Інших варіантів і не було.

– Насипав у каструльку три сухі чашки борщу, додав "мівіни", тушняка, відкрив консервовану горбушу. А замість торта й свічки – окраєць хліба й сірник. Пригостив хлопців, вони мене привітали та й по всьому. Казали, що коли вийдемо, щось подарують, але так сталося, що я вийшов раніше…

Через два з половиною тижні Геродот, намагаючись серед ночі забрати посилку, підірвався на міні – це було його перше важке поранення.

– Я розчистив квадрат для посилок, познаходив і повикидав звідти всі міни, руками все обмацав. Але "кац*апи", мабуть, вирахували і знову дистанційно замінували. І коли я вже вертався з посилкою, наступив лівою ногою на міну.

Це була не "пелюстка", а щось потужніше, бо мене сильно підкинуло. Намагаюся встати й падаю, пробую на іншу ногу й знов паду. Товариш вилетів за мною й потягнув у нору. Ми посвітили ліхтариком – бачу, стопа на шмаття розірвана, пальці згорнуті в трубочку й запечені. Я взяв ножиці й обрізав усе зайве по колу…

Пораненого затягнули в основне укриття, де йому промили рану перекисом водню, наліпили кровоспасу й туго перемотали. Всі процедури узгоджували з начальницею медичного пункту батальйону, з якою тримали постійний зв'язок.

– Один турнікет я поставив під коліном, а другий нижче, над кісточкою. І так туго закрутив, що пошкоджені вибухом кістки аж хрустіли. Коли підірвався, боліло й пекло жахливо, але я розумів, що треба чимшвидше тікати в укриття, бо росіяни теж чули вибух і могли накидати щось додатково…

Командування батальйону зв'язалося з суміжним підрозділом і попросило допомогти з евакуацією. Через добу після підриву підрозділ ГУР "Артан Х" прислав НРК (наземний роботизований комплекс). Виявилося, що разом із пораненим будуть вивозити й загиблого бійця.

– Я впізнав цього розвідника, ми спілкувалися, коли заходили на позицію. Дуже грамотний і толковий, усе показав, розповів, попередив, як діяти в разі чого, залишив мішок патронів і гранати. А коли переміщувався, потрапив під удар дрона… Як тільки прибув НРК, я просто ліг на загиблого, і ми вирушили…

"FPV-шка повільно літає по капоніру й шукає мене, а я навколішки за нею – граємося в кішки-мишки…"

Геродота вдягли в броню, він узяв із собою автомат, дробовик і рацію.

НРК (це був відкритий комплекс, а не бронекапсула) рухався зі швидкістю близько 600 метрів за годину й зумів проїхати три поля між посадками. А потім почало сходити сонце, і його помітив пілот ворожого дрона.

– Я не чув FPV-шку, бо двигуни НРК дзижчать майже так само. Контролював небо з боку ніг, і якби дрон залітав звідти, вальнув бо його з дробовика. А він залетів збоку, я почув уже останню секунду перед ударом – ф'юіть!

Дрон ударив у правий борт НРК, Геродот і загиблий вилетіли на землю.

– Моя права нога – теж на шмаття, бронік горить, автомат, дробовик і рація – в хлам. Дивлюся, чи є щось ціле, – шолом! Я його на голову і в посадку. Наші дронщики бачили, як я йшов, і самі були в шоці. Ліва нога без стопи, права порвана й підламується, я її руками переставляю.... До посадки десь 30 метрів.

Геродот знав, де сидять пілоти російських дронів, і розумів, що має хвилин 10 до прильоту наступної FPV, щоб замаскуватися.

– Я добрався до якогось дерева впав на землю й зрозумів, що з обома пораненими ногами, без радійки, зброї й захисту я в повній сраці. Перша думка – вижив на позиції, а тут доведеться померти, і тіло моє ніхто не знайде. А далі – ніфіґа, вижив тоді, виживу й зараз. Наклав турнікет на праву ногу й туго закрутив.

Через хвилину прилетіла FPV-шка, бо їхній розвідувальний "Мавік" приблизно бачив, де я, але вдарила на віддалі. І раптом я чую голос ротного: "Вставай і рухайся за мною!" Я вирішив, що мені скинули радійку, піднімаюся на коліна й починаю шукати.

Виповз знову до НРК й жестикулюю – покажіть, де вона. Командир повторює: "Йди за мною! За мною!..", а я ще й погано чую, бо ліве вухо контужене. І тільки тоді, дурень, зрозумів, що це наш "Мавік" із гучномовцем.

На той момент прилетів наступний ворожий FPV-дрон, і боєць, незважаючи на пекельний біль, знову кинувся в посадку. Він наполовину повз, наполовину біг на колінах, але встиг сховатися під кущами, дрон ударив збоку.

– Я подумав – усе, кінець мені, а за секунду знову чую голос ротного: "Давай за мною, там густіша зеленка". Лізу й натрапляю на старий капонір, який треба обходити. Раніше там хтось загинув – відчувався запах, та й сама посадка геть потовчена. Збоку вибухнув ще один дрон, і я розумію, що краще повзти прямо.

Скочуюся в центр капоніра, повертаюся й бачу, як "кац*пська" FPV-шка повільно пролітає від мене за два метри. Але бочком, камера спрямована вперед, тому мене не бачить, хоч і шукає. І я вибираюся з капоніра, прилаштовуюся позаду й за нею, щоб вона не бачила. Вона летить повільно по колу, шукає мене, а я позаду на колінах – граємося в кішки-мишки.

За кілька метрів дерева закінчилися, ворожий пілот "зрисував" пораненого й різко розвернувся. Геродот встиг скотитися за накопану за капоніром купу землі, а дрон ударив зверху.

– Оглушило мене там міцно. А за кілька секунд – ще одна FPV-шка вдарила у верхню сходинку капоніра. Один дрібний осколок влетів у потилицю, але не пробив черепуху.

Зате батка (батарейка від дрона – ред.) заплуталася в капюшоні й загорілася. Я повзу й відчуваю, що горю! Дістаю батку й викидаю, а далі розумію, що маю хвилин десять, щоб звалити звідти. І на поранених ногах потихеньку вибираюся з капоніра, падаю на землю й повзу в густу траву.

Там Геродота вже не могли найти свої – кружляли навколо, а потім ротний крикнув через гучномовець: "Геродот, покажи себе, якщо ти ще живий!"

Боєць виповз на видне місце й попросив жестами прислати води. За кілька хвилин прилетіла одна посилка, за нею друга й третя.

– Чую звук дрона і мене такий страх бере, що серце спиняється – не розумію, свій чи чужий. Але то свої. Скинули мені спершу воду, і коли я попив, аж на душі стало легше, бо ж гаряче та й кров із ран постійно витікає. Таблетки прислали, знебол із рецептом. А потім прямо біля мене приземлили ще одну посилку. Відкриваю, а там ковбаса, хліб, сигарети!

Ту пачку, що я мав у кітелі, посікло першим вибухом, зате вона врятувала мені бочину. Сигарети з неї, як пів пальця, але я і їх курив. А тут ціла пачка! То я сів собі й думаю – раз є ковбаса й сигарети, то буду їсти й курити, – сміється боєць.

– Бо до того тільки батончики їв, щоб глюкоза в крові була. І я втулив ту ковбасу, перекурив і навіть трохи забув про ноги. Думав – ну, хоч поїм і покурю перед смертю! І так мені було байдуже, що думав: загину, то й загину.

"Прийшли три артанівці, дивляться на мене, і один не витримує: "Твою мать! Як ти ще живий?"

Товариші постійно бачили пораненого з дрона, не залишали й на хвилину. Вони скинули записку: "Тримайся, по можливості за тобою прийдуть чи приїдуть на квадрику".

Але гарантії, що вдасться провести евакуацію, не було жодної. І Геродот, як досвідчений боєць, чудово це розумів.

– Я усвідомлював, що в мене практично немає шансів, що я просто помру від крововтрати або щось прилетить. Обидві ноги страшенно боліли, особливо права, свіжопоранена. З'явилася навіть думка поскручувати турнікети й стекти кров'ю, щоб не мучитися.

А далі ні – я ж обіцяв мамі повернутися, всім обіцяв. Зчепив зуби й думаю – в який бік повзти? Якщо НРК їхав із того напрямку, значить, мені в протилежний. Поповзу до кінця посадки, а далі, можливо, побачу щось знайоме й зорієнтуюся…

Геродоту пощастило – знявся вітер, і ворожі дрони більше не могли вилетіти на полювання. Напевно, оператори були впевнені, що вбили або смертельно поранили його, бо хіба можливо вижити важкопораненому бійцю, на якого полювали шість дронів?

Настало невелике затишшя, і коли Геродот зібрався з силами, щоб повзти, за кілька десятків метрів несподівано пролунали голоси: "Геродот! Геродот, бля, де ти?"

– Мене так хлопці в підрозділі назвали, сам не знаю чому, я ніколи історією не захоплювався, – усміхається боєць. – Це були три артанівці з ГУР, і я крикнув у відповідь: "Тут я!"

"То ходи сюди!" "Не можу, в мене дві ноги мінус". "В смислі? Добре, чекай, зараз підійдемо". Приходять, дивляться на мене, і один не витримує: "Твою мать! Як ти ще, с*ка, живий?" А я жартую у відповідь: "Ви ж мене не доконтролити прийшли?" (у військовому слензі – переконатися, що ворог знищений – авт.).

"Що ти гониш? Ми тебе винесемо звідси". І тоді вони мене на плечі й, змінюючи один одного, понесли – тарабанили десь два з половиною кілометра. Донесли до "Хаммера", а потім ще на свій страх і ризик повернулися за загиблим. І теж винесли його.

"Хаммер" на півдорозі закипів, за пораненим прислали ще один НРК. І хоча лягати в нього Геродоту було трохи лячно, інших варіантів не залишалося. За пів години бійця доставили до евакуаційного пікапа медичного пункту батальйону, а далі в одну із запорізьких лікарень.

Обидві ноги, на жаль, довелося ампутувати: ліву нижче коліна, праву – вище. Найдивовижніше, що сам боєць сприймає цей факт спокійно, навіть із гумором. Можливо, пізніше його накриє гірке усвідомлення того, що сталося, але зараз він оптимістично дивиться в майбутнє.

– Ось, дивіться, що в мене замість ніг, – усміхається Геродот, піднімає культі й приспівує: "Тра-та-та, тра-та-та!.." А що мені тепер – плакати? Вже так сталося… Я живий, значить, усе нормально має бути. В житті буває повна срака, але вигребемо.

Мій знайомий у бою втратив руку й ногу аж по яйка (самі яйка, слава Богу, вціліли), зробив собі біонічні протези й живе далі на позитиві. Він навіть молодший за мене – 27 років. Я теж собі зроблю і якщо протези вийдуть хороші, можна повернутися й далі навалювати… 

Усе буде добре, мене ж ніхто не кинув – ні рідні, ні дівчина. Коли ми при евакуації прибули на позицію "Артану", там був зв'язок, і я подзвонив їй. Кажу – двох ніг немає, а вона: "О, Боже!" "То що – ти мене вже не любиш?" – питаю. "Ти що – дурень? Приїду й поб'ю тебе…" А потім почала плакати. Це мені довелося втішати її, а не навпаки…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя