Місяць без телефона: щоденник і рисунки режисера та військовослужбовця Артема Юрченка

15 жовтня онлайн-кінотеатр Takflix випустив короткометражний документальний фільм "Один день Татарина" режисера та чинного військовослужбовця Артема Юрченка. Стрічка розповідає про головного сержанта штурмового батальйону на позивний Татарин, який готує новобранців до служби. За його жорсткими вимогами, грубою мовою та короткими наказами поступово відкривається людина, яка по-своєму піклується про підлеглих і відчуває відповідальність за їхню готовність до війни.

Сам Артем познайомився з Татарином після мобілізації, коли проходив у нього військову підготовку. Фільм він знімав уже під час власної служби, а монтував буквально між бойовими виїздами.

До мобілізації Артем понад п'ятнадцять років навчався і працював у Франції, де від образотворчого мистецтва поступово перейшов до документального кіно. Його дебютний повнометражний фільм "Les Jours Maudits" у 2018 році відібрали до конкурсної програми міжнародного фестивалю Visions du Réel.

Після початку повномасштабного вторгнення режисер остаточно повернувся в Україну, волонтерив і працював воєнним кореспондентом. Ставши військовослужбовцем, він продовжив документувати життя навколо: під час базової підготовки почав вести щоденник і робити замальовки людей, разом із якими проходив вишкіл.

Спеціально для УП.Культура Артем поділився уривками зі свого щоденника та рисунками – особистими спостереженнями за людьми, військовим побутом і новою для себе реальністю, зафіксованими не ретроспективно, а безпосередньо в момент проживання цього досвіду.

Перекладено з французької. 

2 січня 2026

Вранці я гуляв з дитиною в парку біля нашого дому в Києві. Ми ліпили її першого сніговика.

Близько полудня біля будинку мене зупиняють двоє працівників місцевого ТЦК. Я швидко проходжу ВЛК і вже ввечері того самого дня їду до частини на сході України.

Я не уникав армії. Внутрішньо я теж відчував, що маю бути частиною цього часу. Але ніщо не готувало мене до такого різкого переходу у військове життя.

3 січня 2026

Коли ми під'їжджаємо до локації, нам фактично забороняють дивитися у вікно. У автобусі нас близько двадцяти. Лише пізніше я дізнаюся, де ми насправді були.

Після прибуття мене знімають на телефон. Я кажу:

"Я солдат, Артем Володимирович Юрченко, народився 31.12.1987. Прибув на військову базу ХХХ. До служби готовий".

4 січня 2026

Мене селять у перший бліндаж. Табір стоїть у сосновому лісі. Навколо – зимова казка.

Дні розділені підйомами, шикуваннями, вправами, прийомами їжі, повітряними тривогами.

Починаю запам'ятовувати перші імена та позивні: Денис, Кок, Лисий, Татарин. Ще не знаю, хто з них стане для мене важливим. Дивлюся, слухаю, змушую себе не випадати з ритму, говорю мало.

5 січня 2026

У мене сильно болять плечі та руки. Я швидко розумію, що тіло може зайняти всю свідомість. Уже не думаєш, як раніше. Думаєш болем, хвилинами відпочинку, дистанцією, яку треба пройти, холодом і нестачею сну.

Тіло дуже швидко стає першим місцем перетворення. Ще до того, як зрозуміти накази й запам'ятати імена, кожен відкриває межі власної плоті. Плечі горять, коліна заклинює, руки набрякають, ноги цілий день залишаються вологими. Час починаєш вимірювати вже не годинами, а болем: скільки хвилин до можливості сісти, скільки кроків до миті, коли рюкзак перестане давити на трапеції, скільки ночей до того, як тіло нарешті прийме цей новий ритм.

У бліндажі вже є дуже яскраві особистості, і за нерозрізненою масою людей починають проступати обличчя.

Є Ісус: він уголос молиться посеред бліндажа й намагається відтискатися, коли тільки може. Є Німець, Завгосп, Лев, Лисий, Кок. Є ті, про кого спочатку знаєш лише позивний, кашель, ходу, те, як вони валяться від утоми, сміються, крадуть кілька секунд відпочинку, ховають страх за грубістю чи дисципліною.

6 січня 2026

Мене садять у машину й везуть за кілька кілометрів від наших бліндажів поговорити з керівником медіагрупи полку.

Можливо, мені там знайдеться місце, але поки що я, як і всі, маю пройти військову підготовку. Вчуся чекати. Тут багато речей існують як обіцянка: з'являються, зникають, потім повертаються в іншій формі.

7 січня 2026

Дні водночас абсурдні й дуже точно розписані. Ми маємо навчитись залишати бліндаж за кілька секунд – за час, що маємо до вибуху уявної протитанкової міни. Першого разу не встигаємо вибігти, тож відтискаємось. Треба сказати, що нас у бліндажі двадцять чотири.

Виходять люди із другого бліндажа. Вони теж надто повільні. Потім з наступних. Знову наша черга. Татарин кричить.

Ми не готові. Але ми й не можемо бути готовими. Він це добре розуміє, але залишається суворим. Йому потрібно бачити зусилля, а не результат. Саме цього зусилля він від нас чекає.

Наші заняття такі: переносити речі, переїжджати з одного бліндажа до іншого, починати знову. Не завжди розумієш сенс, але поступово входиш у ритм. Час тут уже не такий, як у цивільному житті.

8 січня 2026

У мене застуда, проте день триває, ніби нічого не сталося. Тут слабкість окремої людини мало важить. Група рухається далі, і я разом із нею. Накази не припиняються.

Я бачу, як людей починають розподіляти за майбутніми ролями: механіки, пілоти дронів, штурмові групи, групи вогневої підтримки.

Одні їдуть. Хтось іде в СЗЧ, когось ловлять. Хтось залишається. Я поки що десь посередині. Ще не знаю точно, ким тут стану.

9 січня 2026

Більше розмовляю з Татарином. Він не знає, що зробити з відео, які зняв на телефон на фронті. Кажу, що можу допомогти зі зйомкою, монтажем, усім цим. Від того моменту щось трохи змінюється.

Серед усього навколо я намагаюся не дати повністю зникнути людині, якою був до приїзду сюди.

11 січня 2026

Татарин приходить ночувати в наш бліндаж. Увечері показує відео з фронту. Війна стає ще ближчою. Уже не абстракцією, а чимось, що чекає попереду.

І на Татарина я дивлюся інакше. Не лише як на командира. Намагаюся зрозуміти його суперечності, грубість, гумор, закритість і слабкості.

13 січня 2026

Вперше йду до магазину. Купую кілька снікерсів, щоб поділитися із сусідами по бліндажу. Дрібний жест, але тут такі речі важать багато.

Тут стосунки будуються з дуже малого: лезо для бритви, цукерка, цигарка, номер телефону, яким хтось поділився, кілька хвилин розмови.

14 січня 2026

Приїжджають дев'ятеро нових людей. Дивлюся, як вони проходять через ту саму "машину", через яку ми пройшли два тижні тому, і відчуваю, наскільки вже змінився сам.

17-22 січня 2026

Ми йдемо крізь ліс. Намети. Ходіння туди й назад. Ліжка, які треба переносити. Сніг у взутті. Холод, що проникає всюди. Коли табір змінює форму, наше життя теж змінює форму.

Паралельно продовжую малювати. Короткі ескізи стають моїм способом триматися, а також існувати поруч з іншими. Татарин бачить свій портрет, сміється. Потім розповідає про ідею малюнка для футболки батальйону. Я погоджуюсь допомогти.

25-28 січня 2026

Чекаємо, коли дадуть телефони. Часто цього не стається або стається не так, як ми уявляли. Я хочу поговорити з близькими. Це одна з найболючіших речей цього місяця – неможливість зв'язатися з родиною.

Більше розмовляю з "Девом", кришнаїтом. Ми говоримо про душу, людські стосунки, привидів, його релігійний досвід. У цьому дуже жорсткому місці виникають несподівані розмови.

Також малюю з фотографії портрет доньки одного з сержантів. Понад годину сиджу над малюнком, поки інші працюють у лісі.

Потім піднімається температура. Сильний кашель, гарячка, туман у голові. Попри все продовжую.

Через місяць

Точна дата запису не вказана.

Я вже не той, ким був, і для цього вистачило одного місяця.

Я прибув сюди зі своїм авторським поглядом. Крізь цей погляд пройшли втома, страх, біль, приниження, холод. Потім він склався заново вже інакше.

Одного разу, коли я ще хворів, Татарин дає мені свій телефон, щоб зняти вправи в лісі та фізичну підготовку. Взагалі-то я мав би бути з усіма у строю, проте знову опиняюся за камерою. І відчуваю, що це не просто черговий наказ – у тому, що я зараз знімаю, є сенс. Я й сам відчуваю потребу продовжувати документувати те, що бачу.

Шоста ранку. Сонце ледь піднімається. Мінус двадцять два. Дуже швидко я майже перестаю відчувати холод. Шукаю потрібні кадри, точні монтажні стики, спосіб вловити спільний рух і налаштуватися на нього.

Наступні рази я вже не знімаю. Знову стаю солдатом серед інших: тренуюсь, підкоряюся, чекаю.

Цей місяць – ще не фронт. Це місяць трансформації, коли цивільний зникає, а солдат ще не народився.

Через три тижні після того, як мене щойно призначили командиром відділення, по мене без пояснень приїжджає машина. Так я потрапляю до медіагрупи полку.

Також питаю в командування, чи можу паралельно працювати над власним фільмом. Я хочу зняти кіно, що не буде інструментом армійської комунікації. Командування дає згоду.

Телефонні дзвінки

У бліндажі близько двадцяти чоловіків тісняться в дерев'яній кімнаті. Це бліндаж діловодів – місце, де оголюються почуття.

Уже близько двох тижнів ми майже не маємо зв'язку з близькими. Практично нічого не знаємо про зовнішній світ. Тому, коли оголошують, що якийсь з підрозділів зможе подзвонити, щось одразу змінюється в повітрі. Кожен реагує по-своєму, але відчувається: для багатьох ці кілька хвилин важливіші за будь-що інше.

Більшість намагається зв'язатися з родиною, навіть якщо розмова триватиме лише п'ять хвилин після тижнів мовчання, однак дехто залишається осторонь. Вони або не мають телефону, або не знають напам'ять номерів близьких.

І є "Лисий" – чи не єдиний, хто не хоче йти телефонувати. Сільський хлопець, мій ровесник. Він часто розповідав мені про попереднє життя, роботу на заводі. Каже, що готовий стати штурмовиком. У ньому є спокійна рішучість, але й щось похмуріше, майже фаталістичне, ніби якась його частина вже наперед прийняла все, що може статися. Якщо він говорить, то не про героїчні вчинки й не великими словами. Він невисокий, часто усміхається, фізично дуже сильний.

Його дружина й донька в Німеччині. Але саме їм він і не хоче дзвонити.

Волів би, щоб вони жили спокійно й не хвилювалися ще більше. Говорячи про них, він згадує, як донька впіймала маленького коника, і в очах з'являються сльози. Тієї миті розумієш, що відстань іноді ранить глибше за втому, багнюку чи вправи. Тут чоловіки часто плачуть не так від фізичного болю, як від внутрішнього, який важче стримати.

Реакції в усіх різні. Одні після дзвінка мовчать. Інші якийсь час стоять нерухомо, ніби повернулися здалеку.

Мій сусід по бліндажу, "Завгосп", вирішує не дзвонити, лише обмінюється повідомленнями з братом. Він розповідає про своє життя, їхній родинний дім, а в кутку цього дому – маленьку ікону. Про брата, який хотів уберегти його від армії. Він говорить уривчасто, ніби спотикаючись об власні спогади, а з очей течуть сльози.

Я теж чекав на цей дзвінок. Мій телефон, який раніше забрали на зберігання, не знайшли. Тоді я попросив Татарина щось зробити, щоб я міг набрати бабусю. Він дочекався наступного дня, а тоді непомітно покликав мене до порожнього бліндажа № 7. Дав власний телефон і залишив для розмови.

Саме тоді, здається, я вперше подумав, що ця людина не зробить нам зла. Що він тут не для того, щоб розчавити чи принизити, а щоб допомогти – по-своєму, у межах цього жорсткого світу, де все відбувається через наказ, примус і дисципліну.

Ті дзвінки тривають зовсім мало, і все ж вони відкривають величезний пролом. У цьому дерев'яному підземеллі, серед екранів і втомлених тіл знову з'являються інші краєвиди: дитинство у снігу, дім з іконою, донька із зеленим коником, бабуся, до якої намагаєшся додзвонитися. На кілька митей війна відступає і дає проступити всьому, що й надає сенс тому, що ці чоловіки витримують.