"Відсутність ідентичності була трагічною для нас, і саме за неї ми сьогодні боремося": директорка Українського інституту у Швеції Наталія Пасічник про "Українську весну"

Днями у Стокгольмі завершився Європейський фестиваль "Українська весна", який тривав протягом майже усього квітня та об'єднав провідні культурні інституції Швеції у спільній європейській програмі з фокусом на Україні. У центрі уваги – музика, але в постійному діалозі з літературою, кіно та візуальним мистецтвом. Серед інших цей проєкт вирізняється тим, що його організатори системно намагаються виводити українську культуру з ізольованості та інтегрувати імена українських композиторів, письменників та художників у міжнародний культурний простір.

Усі 17 подій проєкту відбувалися на центральних культурних майданчиках Швеції, серед них – Королівська філармонія, Королівська опера, Історичний та Природничий музеї. Концерт-відкриття фестивалю, на якому лунали, серед інших, твори Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Мирослава Скорика, крім дипломатичного корпусу багатьох європейських країн та представників шведського уряду, відвідало також королівське подружжя.

Ініціаторкою та співзасновницею фестивалю є піаністка, директорка Українського інституту у Швеції Наталія Пасічник. Протягом багатьох років вона послідовно відкриває для західної аудиторії українську музичну спадщину. Найбільший скандинавський музичний журнал OPUS двічі включав її до списку найвпливовіших культурних діячів країни.

Цього року вона стала лауреаткою премії "УП 100: Сила жінок" у категорії "Культура" за поєднання мистецької практики, культурної дипломатії та тривалої роботи з утвердження України у шведському культурному просторі. Про те, як високе мистецтво має допомагати нашій державі формувати свій імідж за кордоном, Наталія міркує у розмові з Анною Лодигіною.

Ми з вами зустрічаємося на третій день фестивалю. Зі сторони глядачки скажу, що вражають і програма, і локації подій. Причому відвідують заходи в основному шведи, не діаспора. Здається, нас хочуть зрозуміти краще, дізнатися про нас більше. Якою була ситуація до 2022 року?

Чотири роки тому Україна стала найбільш відомою країною, тому що вона щодня була у новинах. Водночас про неї практично нічого не знали. Україна існувала лише як країна, що бореться з Росією. Якби хоча б та частина людей, яка будує громадську думку на Заході, могла процитувати Шевченка, мала можливість послухати Лятошинського чи Барвінського, то, можливо, Європа зреагувала б ще у 2014 році.

Уявлення про націю формується через культуру, а вона у нас практично не була представлена за кордоном. Тут варто зробити відступ і уточнити, що я маю на увазі під культурою. Коли я читаю українську пресу, складається враження, що цим словом називають усе підряд. Але нам потрібно чітко окреслювати його зміст. Я говорю передусім про культуру як носія ідей, ідентичності та інтелектуального змісту.

На мій погляд, комерція, бізнес та розважальні проєкти належать до іншого виміру – вони можуть співіснувати з культурою, але не формують цього смислового рівня. Я так розрізняю музику: якщо ти їдеш в машині чи пилососиш і можеш слухати її як фон, то це один тип. А музика, яка вимагає зосередження, де мусиш включати свої когнітивні здібності й інтелект, яка сама несе в собі ідею – це саме та культура, що формує уявлення про націю.

Україна є державою з тисячолітньою історією, з культурною спадщиною, яка простягається від Середньовіччя. Її твори природним чином мали б бути у європейському каноні, що вивчається у школах. Та оскільки з XVII сторіччя будь-яка креативність у сфері високої культури була заборонена, тому що була заборонена мова, її відсутність у комунікативному просторі світу створює враження, що Україна народилася, як росіяни кажуть, завдяки Лєніну у 1922 році. Те, що нас не бачать і не чують на Заході, велика проблема.

Саме це розуміння спонукало мене до створення і Українського інституту у Швеції, і фестивалю. А також до переосмислення особистої артистичної кар'єри як музикантки. Коли я починала у 1990-х роках, доводити комусь, що ти з України, а не з Росії, було неможливо. Українських музикантів запихали у російську шухляду. Відсутність ідентичності була трагічною для нас, і саме за ідентичність наша сьогоднішня боротьба. Зокрема, щоб можна було приїхати на Захід і сказати: "Я українська піаністка, у нас є український репертуар, який ми хочемо грати, і він не гірший від того, що ви звикли чути".

Ми платимо страшну ціну за вікно можливостей, яке зараз відкрилося для України, але наша задача – наповнити його правильним змістом та не розмивати його речами, які до культури мають опосередкований стосунок.

Втім, російська культура досі присутня в країнах Європи. Як на неї реагують зараз у Швеції?

Я з впевненістю можу сказати не тільки про Швецію, а й про Європу, тому що до 2022 року більшу частину часу це був мій робочий майданчик. В усіх країнах, де російська культура присутня, вона називається "велика", і ніхто не бачить в цьому проблеми. Вона сприймається як щось екзотичне, тому до неї багато поблажок. Водночас французьку культуру назвати "великою", напевно, їм різало б вухо, бо все ж таки вони пройшли певний деколонізаційний шлях у своїй історії.

Складно уявити, щоб імперіалістичні наративи, які прочитуються у Толстого чи Достоєвського, не були проговорені, наприклад, в англійській літературі або у шведській, яка теж мала короткий період колонізаційної історії. Тому що уся їхня культура завжди розглядається через призму рефлексії щодо власного імперіалістичного минулого. На Росію так ніхто не дивиться поки що. Наша робота – це змінити і змусити їх побачити, що через культуру вони всюди сують свій великоросійський расизм.

Це не змінюється легко. Можу продемонструвати вам це на прикладі. У кожному своєму інтерв'ю у Швеції вже багато років я розказую, як Росія використовує високу культуру у своїх загарбницьких цілях, знищуючи, ніби бур'ян на своєму шляху, інші культури, особливо українську. Але навіть попри те, що вони чують це багато разів, у програмних директорів не виникає дисонансу, коли вони ставлять у програму Нобелівського концерту російських композиторів. Вони не розуміють, у чому проблема, і їм потрібно про це сказати, що ми і зробили разом з Посолкою України в Швеції Світланою Заліщук минулого року. Тоді стається диво, і вони змінюють програму за три місяці до події, яка планувалася за п'ять років. Але самі вони до цього не додумаються.

Тому ми постійно маємо стояти на сторожі. Це нелегко, але це не причина наступати на ті самі граблі, граючи українські твори разом з російськими. Нас не бачили окремою культурною одиницею, українську культурну спадщину взагалі не знають. Якщо наш музичний твір ставили, то завжди як додаток до російського репертуару. Так, як росіяни i хотіли нас бачити. Люди, які продовжують це робити, руйнують нас так само, як ті, хто наводить артилерію.

Це дуже гостре порівняння, але якщо ми хочемо в цій боротьбі зайняти місце самобутньої нації, то маємо припинити робити те, що, на жаль, продовжують робити деякі колеги, які опиняються на Заході.

Як ви дізналися про те, що у програмі Нобелівського концерту є російські композитори?

Мені задзвонили шведські колеги і сказали про це. Кожного року перед Нобелівським обідом уся міжнародна спільнота, яка приїжджає, йде на концерт до Королівської філармонії. Він завжди планується на багато років уперед. Минулого року його програма була просто катастрофічною, майже вся російська.

При цьому ж ми знаємо, що більшість шведів підтримують Україну, включно з дирекцією Королівської філармонії, яка всі ці роки є головним партнером фестивалю. Тим не менше, вони не бачили дисонансу у тому, щоб зробити цей концерт з російською музикою, тому що "вона ж прекрасна" і яке вона має відношення до Путіна? Їм потрібно це щоразу роз'яснювати.

Що саме ви кажете у таких випадках, які наводите аргументи?

Я завжди приділяю хоча б десять хвилин часу історії про те, що коли царська Росія заволоділа Козацькою державою, то перше, що зробила – заборонила українську мову та будь-яку творчість в контексті української ідентичності, аби її стерти, і що відтоді їхній погляд на Україну не змінився. Коли розказуєш, що більшість композиторів, художників, письменників, які творили у межах цієї української ідентичності, були знищені, або були знищені їхні твори, чи у найкращому випадку вони ігнорувалися, то більшість людей на це реагує.

Зараз часто організатори фестивалів та концертів, які запрошують мене виступати, ставлять запитання, чи окей, якщо у програмі буде якийсь "хороший рускій" або звучатиме твір російського композитора. Щоразу я пояснюю, чому це не окей. Але сам факт, що такі питання вже ставлять, важливий. Якщо ми продовжуватимемо гнути цю лінію, не толерувати поєднання нас з росіянами, як це роблять деякі наші митці, які виїжджають за кордон, у нас є шанс поступово змінювати ситуацію.

Я прекрасно розумію, що це дуже довготривала робота. Уявіть собі 300 років імперіалістичного наративу у притаманній росіянам формі. Нам потрібно дуже багато незламних митців, які будуть наполегливо з цим працювати.

Як саме нам варто просувати імена українських митців? Не хочеться виглядати, як продавці в магазині, пропонуючи: "Подивіться, у нас є таке і таке". Очевидно, потрібні більш стратегічні рішення.

Ми боремося з монстром, який дуже успішно використовує стратегію просування своєї культури. Тому ми не можемо вигадувати велосипед, а маємо щонайменше подивитися, як воно працює у них. Наприклад, вони ніколи не просували Пугачову чи когось подібного. Вони не вкладають гроші в промоцію розважальної, комерційної, бізнесової музики, а виключно у високу культуру. Тому у них є імідж країни з високою культурою, і пояснити варварство, яке вони роблять у нас, складно. Тільки війна змусила багатьох людей на Заході відкрити очі.

У нас є декілька постатей, яких ми маємо наполегливо просувати. Наприклад, в музиці це Лятошинський і Барвінський. Їхні твори мали б бути у репертуарах кожного концертного залу та вивчатися у консерваторіях. Тому що вони – самобутні українські композитори, монументальні, яких не соромно показати. В літературі це Леся Українка, яка першою почала порушувати у своїх драмах питання ролі жінки в суспільстві. У сьогоднішні часи фемінізму її мали б вивчати всюди, а вона навіть не перекладена.

Тому стратегія має включати довготривалу, системну роботу, яка передбачає співпрацю з культурними інституціями – це те, що найтяжче, але єдино правильне. Адже якщо ми відсутні у програмах цих інституцій, нас не існує. Ми можемо винаймати купу залів, робити для самих себе прекрасні концерти, і ніхто про це, крім нас самих, не буде знати.

Чи багато у Швеції тих, хто цілеспрямовано просуває російських композиторів? Чи мали ви такий досвід?

Кожного дня, на жаль. Є і "корисні глупці", а є агенти. Якщо говорити про "корисних глупців", то треба зрозуміти, що Скандинавія загалом і Швеція зокрема – це країни, в яких дуже давно не було війни. Коли я приїхала сюди 32 роки тому, перше, що мене здивувало – це довіра між державою і громадянами. Не було такого, як в Совєтському Союзі, що дивилися за кожним твоїм кроком. Тут можна було дуже легко обдурити державу, менше з тим пересічні громадяни цього не робили.

Пам'ятаю, перше, що батьки мого чоловіка мені сказали – це типовий шведський вираз "göra rätt för sig", його важко перекласти українською. Я навіть пробувала зробити це через ШІ, але мені відповіли, що він не перекладається, бо є типово шведським. Приблизно вираз означає, що ти маєш "робити належним чином". Тобто для шведів усвідомити, що хтось нагло може тобі в очі казати одне, а робити щось зовсім інше, дуже тяжко. А це частина ментальності більшості росіян.

Тому шведи досі ходять з лупою і шукають цих "хороших рускіх", зокрема в культурі, бо думають, що там знайти їх легше. Але з цими "корисними глупцями" можливо працювати, їм треба все пояснювати щодня. Натомість шведська розвідка ще до повномасштабного вторгнення Росії опублікувала статистику, що у Швеції на той час перебувало більше інфільтраторів, ніж в період Холодної війни. Їх дивує, що куратор у музеї виявився агентом, наприклад. Тому шведське суспільство на своєму рівні рефлексує – повільно, запізно, але робить це.

Є ще один приклад. Мій колега з Королівської академії музики – наполовину фін. Він Росію взагалі не сприймає. Тим не менше він любить Чайковського і не бачить в цьому ніякої проблеми. Чайковський же Путіна не знав. І це каже людина, яка є професором академії. Тобто для того, щоб копнути глибше, проаналізувати історичний контекст, потрібна певна інтелектуальна і когнітивна робота. Можливо, не у всіх є ця можливість, тож їм треба розжувати.

Ми самі погано знаємо свою історію. Хоча, безперечно, зараз є сплеск зацікавлення. Люди почали більше читати, дивитися, дізнаватися. З'явилося більше книжок, фільмів, проєктів на цю тему.

Абсолютно з вами згідна. Дуже болісно, що нам знадобилися такі жертви і війна, щоб розкрити очі на самих себе. Дуже важливо, щоб ми не відкотилися назад і це пізнання тривало далі, щоб із цієї трагедії ми вийшли країною, на яку заслуговуємо, яка в нас уже є. Я переконана: якщо пересічного громадянина на вулиці запитати, чи він коли-небудь взагалі чув прелюдію чи симфонію Лятошинського, він скаже, що не чув. Чайковського, може, він теж не чув, але хоча б про нього знає. Думаю, з цього треба починати.

У шкільних програмах є ж музика. І незалежно від того, чи буде дитина музикантом, чи ходитиме на концерти, кожен має знати, хто такий Лисенко, Лятошинський, Барвінський. Ці речі потрібно формувати стратегічно профільними міністерствами, а також піднімати тему в медіа, розповідати про цих постатей де тільки можливо.

Кожне з імен, яке ви називали, має трагічну і непросту біографію. Коли ми просуваємо їхню творчість за кордоном, чи варто згадувати про це, чи знайомства з творами буде достатньо на вашу думку?

Звичайно варто згадувати i потрібно говорити про це увесь час. Це дає розуміння, чому вони на Заході цієї музики не знають. Не тому, що вона низької мистецької якості, а тому, що вона була знищена, а її авторів відправили до Сибіру. Це має бути основою українського наративу.

На прикладі Барвінського дуже добре можна все пояснити. Це настільки непересічна історія, яка зацікавлює: а що ж такого було в його музиці, що її треба було спалити? Я б дуже хотіла, щоб цю музику знали заради її мистецької вартості, але це неможливо. Ми знаходимося в ситуації, де потрібно чимось привернути увагу: ви не знали композитора, тому що його знищили, тому послухайте його твір, він чудовий. І вони послухають, тоді ця музика потім житиме своїм життям. Ну, така моя надія і віра, бо музика Барвінського самобутня. Його ні з ким неможливо сплутати. Зрештою, так само як і Лятошинського. Тому я вважаю, що ці два імена мають бути присутні в нашій музичній стратегії.

Потрібно говорити, що цих митців у нас знищили, а цих – вкрали. І куди не копни у "вєлікую рускую культуру", ви там знайдете українця. Але, наприклад, робити з Чайковського українського композитора мені здається ідіотизмом. З таким шовіністичним наративом, з яким Чайковський жив і творив, то це вже не знаю, як треба з ніг на голову все переставити, щоб виправдовувати себе цими недалекими заявами. Для мене це аморально. Чайковський є уособленням російської великої імперської думки, і тут годі шукати якесь інше трактування.

Якщо говорити про фестиваль, чи стає легше домовлятися про співпрацю з різними інституціями?

Я завжди в усіх інтерв'ю наголошую, що we are here to stay (Ми тут, щоб залишитися. – прим. ред.). Думаю, що наша послідовна, дуже наполеглива робота, яку ми проводимо з 2014 року, починає давати плоди. Багато інституцій самі звертаються з пропозиціями співпрацювати. Вони бачать, що ми робимо все на дуже високому рівні.

Для мене особисто як для художньої керівниці фестивалю було важливо, щоб проєкт не був політичною підтримкою України і ми не ходили просити про щось з шапкою. Я хотіла, аби люди прийшли, послухали та оцінили високий артистичний рівень подій. Після стількох років співпраці з найкращими музикантами Європи та міжнародними інституціями люди знають, що у Національному музеї чи Королівській опері не покажуть поганого. Наші події уже є частиною їхніх програм.

З кожним роком ми отримуємо усе більше запитів про співпрацю. Наприклад, у 2014 році Шведське радіо заморозило усі мої виступи на 10 років, тому що я дуже їх критикувала в медіа за співпрацю з російським диригентом Валерієм Гергієвим. Вони його посунули лише у 2022 році.

Тепер Шведське радіо є нашим партнером. Ми матимемо спільний концерт, на якому звучатимуть твори Бориса Лятошинського і фінського композитора Яна Сібеліуса, створені митцями у безпосередній близькості до смерті. Лятошинський написав четвертий струнний квартет під час Другої світової війни, а Сібеліус свої "Voces intimae" ("Інтимні голоси") – після того, як йому діагностували рак і він не знав, чи виживе. До речі, це відбувалося, коли Фінляндія була окупована Росією, тому тут теж багато точок дотику.

Тож Європейський фестиваль "Українська весна" не є просто фестивалем української культури – це фестиваль європейської культури, у якій Україна посідає своє природне і невід'ємне місце.