Лікуй з усмішкою, зберігаючи спокій: про будні дитячого відділення "ОХМАТДИТу"

У цьому відділенні не пахне лікарнею. Тут взагалі немає запаху.

І крику. І біганини, хоча тут лежать діти.

Тихо, чути лише легке відлуння мелодійного Pianoboy з магнітофона на сестринському посту.

Відділенням треба ходити в бахілах, у палати – заходити в халатах, а в деякі – ще й в масках.

Тут лікують дітей із раком крові – у відділенні хіміотерапії онкогематологічних захворювань з БІТ (блоком інтенсивної терапії) найбільшої дитячої лікарні України "ОХМАТДИТ".

"А МОЖНА БУБОДІК?"

– Бодя, прівєт! – лікарка Ольга починає ранковий обхід своїх пацієнтів.

– Е-еее… – хниче на ліжку трирічний малюк.

Лікарка Ольга оглядає пацієнта

– Ти нямав уже?

– Попкорн, – усміхається його мама. – Тато вчора заїжджав в кінотеатр після роботи, бо кричав.

– А що ти ще хоцес? В Макдональдзі був? – дитячим голосом питає Бодю медик.

– Дя.

– Що ти там їв вкусне?

– Нєнаю… – уже грайливо сміється дитина.

– Забув уже? – усміхається лікарка, підходячи до малюка на огляд.

– Не хоцю! Не хоцю!

– Що в нас настрою нема?

– Всьо боліт. Ножки болять, – показує хлопчик.

– Ножки болять? Бо дивись, яке ти пузо наїв, – сміється лікарка. Не поясниш же маленькій дитині, що це наслідки хіміотерапії. – Дай ротик, покажи. Бо-о-оже, який красивий рот! А які чисті зу-уби! То хто так зубки полоскав?

Ольга щоранку обходить своїх пацієнтів

– Я, – задоволено усміхається пацієнт. – А можна мені бубодік? (бутербродік – УП)

– Можна бубодік. Що ще хочеш?

– Попкорн!

– А від попкорна живіт не буде боліти потім?

– Не буде! Всьо, уходь, – махає до лікарки руками.

– Та всьо, уходю, – сміється і повертається до мами. – Подивимося аналізи ваші. Якщо все благополучно, то завтра підете додому. Всьо, пока!

– Дай мені бубодік! – гукає Бодя до мами, поки виходимо з палати.

– Коли вони на гормонах, дуже багато їдять. Тому я їм постійно співаю: "Эти мысли о еде постоянно в голове", – пояснює, усміхаючись, лікарка. – Вони більше ні про що в цей час не думають.

Ольга працює тут 10 років

У відділенні – 28 дітей від восьми місяців до 17 років.

За кожним лікарем закріплені по 7-8 пацієнтів, яких він веде впродовж всього перебування у відділенні. Зазвичай це 8-10 місяців.

Щоранку, коли медикам приносять нові результати аналізів, вони вивчають їх та йдуть оглядати своїх дітей.

На кожного йде 5-10 хвилин. Іноді довше – все залежить від стану дитини.

А якщо впродовж дня малюк "температурить", лікар прийде кілька разів.

"ХОРОША ДІВЧИНКА, ПЕРЕЛИВАТИ НЕ ТРЕБА"

– Поганий хлопчик! Не хоче з нами прощатися, – дивиться на нові результати аналізів заввідділення Наталія Олександрівна Кубаля. Поганий – означає має нехороші аналізи.

Наталія Олександрівна Кубаля

Після обходу лікарі щодня обговорюють з нею кожного пацієнта: який стан, які аналізи, які ліки і що потрібно скоригувати.

– Коцаба. Хороша дівчинка, не лихоманить її. Переливати не треба. Продовжуйте те, що ми вчора призначили, – коментує Наталія Олександрівна звіти лікарів. – Щербина. Чудово! Уже 0,6.

Гришко теж сказала, що у неї 37,7 була максимальна вчора. Відміняйте інфузію, нащо її крапати вже. Аналізи більш-менш.

Хлопчик у себе в палаті

МОЖЕШ КРИЧАТИ, АЛЕ НЕ ДЬОРГАЙСЯ, ДОБРЕ?

Без медсестер не обходиться жодна процедура у відділенні. Вони ставлять крапельниці, змінюють пов’язки, беруть аналізи, допомагають робити пункції й ставити катетери.

У маніпуляційній на кушетці сидить підліток Юля: худорлява, з тонкими руками і полисілою від хіміотерапії головою.

Ноги схрещені перед собою, голова нахилена вниз, спиною повернута до лікарки, яка обмацує хребет у попереку, поки медсестра огортає пацієнтку, щоб та не рухалась.

Дівчинці робитимуть пункцію.

Коридор відділення. На кожних дверях - ім'я пацієнта

– Юлічка, розслабляйся. Та ладно там, чого ти там не бачила, ну… – підбадьорює дівчинку медсестра.

– Чуть криво сидить, – каже лікарка Марія.

– Не надо-о-о-о… Пожалуйста, – скиглить дівчинка. – Все?

– Ні, я ж нігтиком тільки, – пояснює лікарка, поки намацує на хребті потрібну точку.

– Юлічка, ти можеш кричати, але не дьоргайся, добре? – просить медсестра.

Медсестра змінює крапельницю дитині

Секунда – і довга голка на 3-4 см входить в спинномозковий канал.

Дівчина не кричить і не виривається, терпить.

Це потрібно для аналізу спинномозкової рідини і введення ліків.

З голки у пробірку скрапує прозора рідина.

Кілька секунд – і лікарка Марія бере у руки шприц з ліками, які вводить через ту ж голку у спинномозкову рідину. Витягає голку, прикладає вату і кріпить пластирем.

Лікарка Марія оглядає пацієнтку

– Все, ти молодець! Мама! – кличуть маму дівчинки з-за дверей. – Юля, ти ж щось просиш у мами за пункцію? Ти сьогодні взагалі молодчинка! Тільки їжу не проси, – повторюють один за одним медики.

Дівчинку перекладають на каталку животом вниз і везуть в палату.

– Мені колись робили пункцію, це дуже боляче, – пояснює медсестра. – Я їх розумію, це не вену вколоти чи кров з пальця набрати. Ніяких знеболювальних нема. Болить сам прокол, а потім ні.

Дітям роблять пункцію кілька разів за час лікування.

Карині теж робили пункцію

ПЛАКАТИ НЕ БУДУ, АЛЕ КРИЧАТИ НАПЕВНО ЧУТЬ-ЧУТЬ

Усміхнена медсестра Віта починає перев’язку 13-річному хлопчику, який лежить на кушетці маніпуляційної.

Босі ноги, в шортах, і без футболки.

Віта очистить йому місце навколо катетера на грудях і змінить пластир. Таку процедуру діти проходять раз на 7 днів.

– Плакати не буду, але кричати напевно чуть-чуть, – сміється хлопчик.

– Ваня-Ваня… – грайливо хитає головою сестричка. – Коли був на рибалці?

– Позавчора.

– Пече?

– Неа, – видушує з себе хлопчик, поки стискає пальці на ногах, а кулачками жмакає шорти. Він то розслабляється, то знову стискає.

Пластир змінюють раз на 7 днів.

Мама тримає на руках 8-місячного сина. З-під його футболки стирчить трубка від крапельниці, приєднана до катетера на грудній клітці

ЗАВАЛЕНІ ПАПЕРАМИ

Активна фаза у відділенні припиняється в обід. Потім у лікарів починається паперова робота. Наприклад, коригування лікування.

Лікар бере папку з дитячими документами і дивиться: що й скільки вона приймала, який стан, як на що реагує. І дописує, що треба змінити.

Потім у журнал для медсестер вписує, що наступного дня вони мають дітям зробити.

Ольга з пацієнтом

– Хіміотерапію розписати і скласти графік не складно. Головне – під час неї дитину не поховати, – пояснює Ольга. – Вчасно побачити ускладнення, реакцію на препарати, уважно стежити за всіма аналізами. Це ж не шматок цукру.

Іноді, коли все йде гладко, батьки забувають, що вони тут дитині не риніт лікують. Буває, все нормально, а потім бац!

До того ж, є діти, не чутливі до хіміотерапії.

Кожна дитина – окрема папка, у когось – дуже товста.

Одна папка - одна дитина

– У вас теж багато паперової роботи? – питаю медсестру на посту, яка заповнює товстий журнал проведення маніпуляцій.

– Та-а, – сміється, – тільки кому вони нужні… Діти постійно крапаються, усю добу на ногах. Одному ставиш, в іншого закінчується, треба замінити, і так бігаєш. Може на раз 17-18 дітей під крапельницями бути.

Після усіх блоків "хімії" дитина ще проходить підтримувальну терапію – п’є таблетки і постійно здає аналізи.

Її вважають здоровою, якщо від моменту постановки діагнозу минає 5 років і все гаразд.

ТИ ВСЕ-ТАКИ ПРИНОСИШ БІЛЬШЕ ДОБРА, НІЖ СМЕРТІ

За роки роботи лікарем, ще й в онковідділенні, медики нарощують "панцирі". Але спокійно сприймати смерть пацієнтів все одно не можуть.

– Неймовірно важко втрачати пацієнта. У мене була дівчинка Богдана з генетичною аномалією, вона дуже рано дала рецидив і померла. Їй було 14, – розповідає в ординаторській Оля. – Зразу пішла у відпустку, не могла бути в лікарні.

Ординаторська

Питають: "Як тут психологічно працювати?". Ти виробляєш свою позицію щодо цього, що ти все-таки приносиш більше добра, ніж смерті.

– Коли приходиш сюди після інтернатури, дуже переймаєшся цими дітьми, – додає лікарка Ірина. – Розумієш, що крок вправо, крок вліво від твоєї терапії – і дитину залихоманило, а це може призвести до сепсису, а сепсис – це шок, а з шоку не всі виходять живими.

Час дорогий, важливо вчасно зреагувати і все призначити.

Але до смерті ніколи не звикнеш.

Була дівчинка у мене маленька, з Франківської області. Спочатку добре відгукувалась на терапію, а потім пухлина почала рости. І ти розумієш, що все, рецидив. Зараз пригадую, сльози накочуються.

Часом думаєш: "Розвернусь і не подивлюсь у цей бік", а потім дивишся, дитина вилікувалась, бачиш її уже дорослою – і це позитив.

Ірина з пацієнтом

Ірина пам'ятає практично усіх своїх пацієнтів.

Є пацієнти, яких вона вилікувала багато років тому, а вони досі шлють вітання на всі свята.

– Були у нас лікарі, які зрештою йшли, бо не витримували. У кількох були нервові зриви.

– Робота важка, бо інтенсивна. Ти постійно на зв'язку, – продовжує лікарка Оля. – Чергові лікарі, якщо бояться самі вирішити щось по моєму пацієнту, телефонують і в 1 ночі. Ти після того не спиш, весь дьорганий-передьорганий, що ж там далі відбувається? Лікаря чергового теж не хочеш турбувати, бо він працює. Чекаєш ранку.

Вигорання є. Ти приходиш і бачиш щодня одні й ті ж обличчя. Бачиш безкінечні аналізи. Різні батьки, різні стосунки з ними. Це ж не нежить полікувати: кілька разів побачив і все.

Волонтер фонду "Таблеточки" проводить заняття для дітей в ігровій кімнаті

Іноді батьки думають, якщо ми зайшли і підвищили голос за неприбрану палату, не оброблені руки, ручки дверей, мама не одягла маску, дитина не помита, то це претензія особисто до них.

Іноді ми навіть між собою тут не говоримо, бо наговоримось з батьками. Сидимо. Мовчимо.

"У НАС УЖЕ СВОЇ ОГІРКИ Є!

Батьки онкохворих дітей бувають різними. Хтось відповідальний, хтось ні, а бували й такі, які дитину на перерву забрали посеред лікування і не повернули. Довелося забирати з поліцією, щоб долікувати.

Деякі батьки не розуміють, чому не можна дати дитині свіжий помідор чи полуницю.

– "Це ж вітаміни!". "Це ж зі свого городу", – перераховують заперечення батьків лікарі.

– "У нас уже свої огірки є!". Кажу, дуже рада за ваші огірки, але дитині їх не можна, – розповідає Ольга.

Дівчинка показує розмальований магніт на занятті, яке проводила волонтерка фонду "Таблеточки"

На певних етапах терапії дитині можуть дозволити огірок, салат чи ще щось. Але бувають періоди, коли такі смаколики можуть закінчитися плачевно.

– Буває, дитина: "Я хо-о-очу цю соси-и-иску!". Спочатку кажеш, що не можна, а потім мусиш трошки дозволити – бо ж взагалі дитина їсти нічого не буде, – пояснює Ольга.

І додає, що тут на 100% відверті з батьками.

З початку лікування проговорюють з ними усі ризики, етапи терапії.

– Ніхто не каже: "Ми вас вилікуємо". Гарантій ніхто дати не може.

Кажемо: "У вас великий шанс на одужання", але що буде з дитиною – ми не знаємо. Від нас біологія лейкемії не залежить.

Втім, у відділенні порахували: за останні 6 років у них видужало 86% дітей. Це європейський показник.

Цьому відділенню активно допомагає благодійний фонд "Таблеточки".

Допомогти дітям видужати можна тут.

Ірина Андрейців, УП

Фото Дмитра Ларіна

Ми не хочемо втрачати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я.