Не виїхали за кордон, бо з’явились можливості тут: історія родини сімейних лікарів на Львівщині

4777
11 квітня 2019

– Дякую вам за таблетки, дуже помогли мені, – задоволено каже на вухо дівчині в білому халаті зріла жінка.

– Ну, от бачите, це добре… – усміхнено відповідає та, тепло тримаючи пацієнтку за руку.

Ірина Мороз працює сімейним лікарем у маленькому приватному медцентрі в Стрию на Львівщині, який відкрили її батьки.

З початком медреформи вони змогли набирати пацієнтів, отримуючи кошти від держави.

Завдяки цьому Ірина з чоловіком-медиком не виїхали на роботу за кордон, а залишилися допомагати пацієнтам тут, в Україні.

 Ірина Мороз могла виїхати за кордон на роботу лікарем, але передумала

***

–  Коли мама працювала в поліклініці, я приходила до неї, дивилася і думала: "Не дай, Боже, стати лікарем".

Не тому, що не подобалася її робота. Сама організація роботи лікаря…

Це просто жах! На третьому поверсі мама приймала 85-річних жінок, не було ліфта, купа людей, і ти працюєш, і не знаєш, за що, пригадує Ірина.

Її мама Леся Рондяк працює лікарем уже 30 років. За освітою терапевт.

Я другий лікар у нашій родині, першою була бабціна сестра, усміхаючись, розповідає Леся Зінов’ївна.

В нас в родині 5 поколінь чоловіків були священиками.

Хлопців у моєму поколінні не було, а лікар до священика десь близько, і дідо каже: "Ти вчишся добре, давай будеш лікарем". От і все.

 Її мама Леся працює лікарем уже 30 років

У 1989 році вона приїхала до Стрия на інтернатуру і до вересня 2018 року працювала у місцевій поліклініці.

Роками була дільничним терапевтом, потім пішла у денний стаціонар.

Все б нічого, якби не виклики. Я лікар, маю піти і помогти, але інколи люди просто знущаються…

Приходиш додому до пацієнта, де повна хата людей, а дід викидає шухляду медикаментів: "Переберіть, може, тут ще щось добре є". А я вагітна прийшла на 9 поверх, бо ліфт не працює. Це дуже тяжко пережити і можна без кінця розказувати...

В мене однокласники працюють лікарями у різних країнах світу. Один каже: "Коли я йду на виклик, мені за нього так платять, що я місяць можу на роботу не ходити".

***

Леся разом з чоловіком-економістом Богданом мають підприємницьку жилку.

У 1998 році сім’я відкрила маленьку мережу аптек. Чоловік заправляв економічною частиною, дружина підбирала асортимент і ходила на роботу в поліклініку.

Аптека то був мій дитсадок. Діти їли шоколадки, а я гематогени! – жартує їхня дочка Ірина.

Аптека то був мій дитсадок. Діти їли шоколадки, а я гематогени!"

Маленьку мережу родини "з’їв" великий бізнес. Втім, вони не здалися, і з часом відкрили власний медцентр.

Це єдине, що ми могли робити, більше нічо не вміємо, сміється лікарка.

Леся приймала тут пацієнтів як терапевт і освоїла УЗД, щоб проводити діагностику.

***

Коли Ірина побачила, як працює медцентр батьків, це її переконало: на медфакультет вступати варто, бо робота лікаря "може бути інакшою".

Я не бачила себе в іншій професії. Поїхала на стажування за кордон і побачила, що умови для роботи лікарем можуть бути ще кращі. Це була моя мрія.

Дівчина із захватом розповідає про знайомого іноземного лікаря, який працює завідуючим відділенням; паралельно проводить наукові дослідження, розвивається, щоб ще більше допомагати пацієнтам, ще й займається серфінгом.

Це ж так класно! Я подумала: "Чому я так не можу? Теж так хочу!" пригадує Ірина.

Вона вивчила німецьку, готувалася до екзаменів і виїзду за кордон.

Потім познайомилася з майбутнім чоловіком Анатолієм, теж медиком.

Він німецької не знає. Тож пара планувала виїхати в Польщу, де уже оселилися знайомі. Вони там ще не лікарі, а практиканти, але вже купили машину.

А потім почалась медреформа в Україні.

Я подумала: "Чому не можу працювати тут?". Було образливо: чому я не можу працювати в своїй країні й добре за це отримувати?

Ми молоді, не хочемо залежати від батьків, розповідає лікарка.

Батьки побачили, що донька має перспективи вдома, "що з того буде толк", тож Ірина з Анатолієм замість Польщі залишилися у Стрию.

Ірина з Анатолієм замість Польщі залишилися у Стрию. Крайній зліва - Анатолій, далі Ірина, її мама Леся і тато Богдан

***

Родина Рондяк стала першим на Львівщині ФОПом, який увійшов у медреформу.

Я дуже здивувалася. Коли почалася реформа, дуже багато людей, яких я не знала і які мене не знали, почали записуватися до нас.

А ті, хто до мене ходили і були моїми пацієнтами (в комунальному закладі УП), потім прийшли сюда, але місця в мене вже не було, розповідає Леся.

Ще у жовтні 2018 року вона набрала 1500 пацієнтів. Терапевтка фізично не встигала поєднувати поліклініку і медцентр, тож покинула комунальний заклад.

Люди приходять сюди, і лікарі (комунальні – УП) зляться, що ми відбираємо у них пацієнтів. Але пацієнти самі вибирають, у кого їм зручніше, каже Леся.

Помітно, що їй боляче, як до неї тепер ставляться колишні колеги.

Я звільнилася у вересні. Там, де сидять наші (комунальні УП) лікарі, поруч є перукарня. Якось прийшла до перукаря, а вона каже: "Почекайте, зараз буду". Стою, чекаю.

Лікарі саме виходили і збиралися на якусь конференцію їхати, автобус стояв.

Ви не повірите: навіть не всі привіталися. Ми 30 років проробили в одному колективі.

***

Завдяки реформі до центру, окрім дочки Ірини, прийшло ще двоє лікарів. Однією з них є сімейна лікарка Галина Босик.

Трошки було ризиковано. Але маю 28 років стажу, і подумала, що можна спробувати. Матеріальна сторона стала визначальною.

Тут працювати спокійніше, цікавіше. Все впорядковано. Люди схиляються до того, що це вже європейський рівень і поводяться цивілізованіше, вихованіше.

Лікаря в приватному закладі все ж більше поважають, – пояснює.

 "Трошки було ризиковано. Але маю 28 років стажу, і подумала, що можна спробувати", - каже Галина Босик

Чи залишатися повністю в приватному центрі, лікарка ще думає. Наразі поєднує роботу в приватному й державному медзакладах.

Каже, все залежить від її пацієнтів, не може їх лишити. Частина з них пенсійного віку, яка живе поруч з комунальним закладом.

***

Ми 15 років чекали на реформу. Були готові і матеріально, і морально.

Дохід зріс в 2 рази, зарплати так само. Відповідно, можливості в 2 рази.

Ми дотримуємося розумної достатності. Набрала дружина 1500 пацієнтів і більше не бере, щоб впоратися з тими, що є.

Всіх грошей не заробиш. У нас діти великі, нам багато не треба, усміхається Богдан Рондяк.

 Богдан Рондяк організовує увесь процес

Як центр конкурує за пацієнтів? Ніяк, сміються донька з мамою. "Вони самі приходять", кажуть.

Мені треба вилікувати свого пацієнта так, щоб він сказав сусіду, що там хороший лікар, іди до нього і він тобі допоможе. Оце моя конкуренція, – твердо каже Ірина.

Зараз я в такому стані, що працюю тільки до обіду, потім ми хочемо спати, усміхаючись, лікарка погладжує округлий живіт. Сім’я чекає на первістка. Але я знаю, що отримала стільки грошей, на скільки відпрацювала.

У дівчини зараз 350 пацієнтів:

Я почала набирати людей, але треба рекламу провести і себе показати. Хто прийде до лікаря, якого ніхто не знає?

Приходив хтось, я була на прийомі, вони мене бачили, потім приводили своїх родичів, сусідів: "Ви мені ліки так добре підібрали, я до вас записала дочку-внучку…". Але добрі новини поширюються гірше, ніж погані.

 "Я була на прийомі, вони мене бачили, потім приводили своїх родичів, сусідів"

До того ж, містом ходили легенди, що в центр лікарю треба якийсь внесок за рік платити, що кожний прийом платний тощо.

Приходила пацієнтка, я її обстежила, призначила лікування, а вона: "Скільки я винна за прийом? Чоловік казав, що так не може бути, щоб в приватному центрі безплатно".

"Та за вас уже заплатили, кажу. Ви хочете ще раз? Не треба", сміється Ірина.

Зараз вона уже не набирає пацієнтів, бо скоро в декрет:

Але мені тут подобається працювати. Реалізовую себе в іншому: допомогти татові в організації.

Мені настільки все цікаво! Зрозуміти, як усе це працює, співпрацювати з Національною службою здоров’я, розбиратися з нюансами.

Ми мусимо рахувати кожен сантиметр, бо це все гроші, які ми заробляємо. То не так як комунальний заклад, де 100 лишніх квадратів є і там можуть швабри тримати, показує медцентр Ірина.

Тут розрахований кожен клаптик. На вході адміністратор і крісла для очікування, одразу двері в маленьку лабораторію.

 

Далі по коридору крихітна кімната-кухня з двома столами і буфетом та холодильником. Тут може відпочити персонал у перерві, випити чаю чи перекусити. Один стіл кухонний, за іншим працює директор закладу і батько Ірини.

У центрі працюють четверо лікарів на 2 кабінети. Трудяться позмінно, щоб приміщення не пустували.  

Є чергування в суботу і неділю, є черговий телефон.

Скільки років ми працюємо, у відпустку ніколи повноцінно не їздили, каже Леся. – Навіть тижня не було ніколи відпустки, 3-4 дні максимум ми могли собі дозволити. А зараз я працюю 2 суботи з чотирьох, це уже прогрес, сміється.

За кілька годин нашого перебування у центрі постійно були пацієнти.

Лікарі з комунальних закладів цікавляться, чи можна тепер до вас на роботу перейти? – питаємо.

Ні… Роками виховували оте рабство… Це треба зробити якісь кроки і самому відповідати за все: пацієнта, свою роботу і свій добробут. Не кожен таке хоче. Краще плакатися все життя, каже Леся.

 Центр пропонував роботу десятьом лікарям, погодилось прийти до них двоє

І додає, що вони пропонували роботу десятьом лікарям. Прийшло двоє.

Якщо людина привикла, що є тато, мама, дядьо, головний лікар, який сказав робити так і все…

В 1861 році відмінили кріпосне право. Одні люди почали щось робити, інші розгубилися, що вони мають тепер робити.

Оця більшість не знають, що мають робити. Вони хочуть, щоб їм дали все і сказали, що робити, додає її чоловік Богдан.

Він розповідає про іншу місцеву лікарку-ФОПа Оксану Ящишин. Вона сама орендує приміщення.

Пропонувала іншим лікарям працювати разом в колективній практиці, ніхто не йде.

Ми ні від кого не чекаємо матеріальної допомоги. Ідеологія одна: або ти ідеш, або стоїш. Без варіантів, – пояснює Леся.

– Ми повинні зараз перелаштовуватися на нові методи роботи, на якісне обслуговування, – каже Вікторія Коцур, друга лікарка, яка наважилася прийти на роботу у приватний медцентр.

 "Мені як лікарю хочеться, щоб більше наша направленість була профілактична, так має бути", - каже Вікторія Коцур

Її покликали сюди головним лікарем. У центру на наступний рік один великий план: втримати те, що є.

Бо, наприклад, місця для охочих пацієнтів тут ще є, але взяти ще одного лікаря фізично нема куди. Принаймні, поки що.

Питання розвитку не тільки від нас залежить. Це питання розвитку держави і її економіки, питання свідомості людей.

Мені як лікарю хочеться, щоб більше наша направленість була профілактична, так має бути, пояснює головна лікарка.

Люди були б задоволені, і ми. І навантаження було б менше, бо є прості речі, які люди могли б робити, щоб не хворіти. Їх просто треба цьому навчити.

Команда медцентру думає на перспективу. Купили ще один кардіограф, родина Рондяк взяла великий кредит, заставивши хату, щоб придбати новий УЗД-апарат.

Розраховують на програму "Безкоштовна діагностика", яка має запрацювати в Україні з липня. Тоді держава платитиме за кожне по факту проведене обстеження якщо до цього є медпоказання.

Якщо б ми думали, що то безперспективно, хати б не заставляли, усміхається Леся.

Це ви вже який раз хату заклали? сміється Ірина, а за нею й її мама.

 

Ірина Андрейців, УП

Фото Ірини Середи

Редакція дякує за сприяння в поїздці проекту USAID "Підтримка реформи охорони здоров`я"

Ще історій про прогресивних сімейних лікарів:

Також корисно знати:

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді спілкуватися з вами у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua

Головне на сайті