Не виїхали за кордон, бо з’явились можливості тут: історія родини сімейних лікарів на Львівщині
– Дякую вам за таблетки, дуже помогли мені, – задоволено каже на вухо дівчині в білому халаті зріла жінка.
– Ну, от бачите, це добре… – усміхнено відповідає та, тепло тримаючи пацієнтку за руку.
Ірина Мороз працює сімейним лікарем у маленькому приватному медцентрі в Стрию на Львівщині, який відкрили її батьки.
З початком медреформи вони змогли набирати пацієнтів, отримуючи кошти від держави.
Завдяки цьому Ірина з чоловіком-медиком не виїхали на роботу за кордон, а залишилися допомагати пацієнтам тут, в Україні.
 |
| Ірина Мороз могла виїхати за кордон на роботу лікарем, але передумала |
***
– Коли мама працювала в поліклініці, я приходила до неї, дивилася і думала: "Не дай, Боже, стати лікарем".
Не тому, що не подобалася її робота. Сама організація роботи лікаря…
Це просто жах! На третьому поверсі мама приймала 85-річних жінок, не було ліфта, купа людей, і ти працюєш, і не знаєш, за що, – пригадує Ірина.
Її мама Леся Рондяк працює лікарем уже 30 років. За освітою – терапевт.
– Я другий лікар у нашій родині, першою була бабціна сестра, – усміхаючись, розповідає Леся Зінов’ївна.
В нас в родині 5 поколінь чоловіків були священиками.
Хлопців у моєму поколінні не було, а лікар до священика десь близько, і дідо каже: "Ти вчишся добре, давай будеш лікарем". От і все.
 |
| Її мама Леся працює лікарем уже 30 років |
У 1989 році вона приїхала до Стрия на інтернатуру і до вересня 2018 року працювала у місцевій поліклініці.
Роками була дільничним терапевтом, потім пішла у денний стаціонар.
– Все б нічого, якби не виклики. Я лікар, маю піти і помогти, але інколи люди просто знущаються…
Приходиш додому до пацієнта, де повна хата людей, а дід викидає шухляду медикаментів: "Переберіть, може, тут ще щось добре є". А я вагітна прийшла на 9 поверх, бо ліфт не працює. Це дуже тяжко пережити і можна без кінця розказувати...
В мене однокласники працюють лікарями у різних країнах світу. Один каже: "Коли я йду на виклик, мені за нього так платять, що я місяць можу на роботу не ходити".
***
Леся разом з чоловіком-економістом Богданом мають підприємницьку жилку.
У 1998 році сім’я відкрила маленьку мережу аптек. Чоловік заправляв економічною частиною, дружина підбирала асортимент і ходила на роботу в поліклініку.
– Аптека – то був мій дитсадок. Діти їли шоколадки, а я – гематогени! – жартує їхня дочка Ірина.
 |
| " Аптека – то був мій дитсадок. Діти їли шоколадки, а я – гематогени!" |
Маленьку мережу родини "з’їв" великий бізнес. Втім, вони не здалися, і з часом відкрили власний медцентр.
– Це єдине, що ми могли робити, більше нічо не вміємо, – сміється лікарка.
Леся приймала тут пацієнтів як терапевт і освоїла УЗД, щоб проводити діагностику.
***
Коли Ірина побачила, як працює медцентр батьків, це її переконало: на медфакультет вступати варто, бо робота лікаря "може бути інакшою".
– Я не бачила себе в іншій професії. Поїхала на стажування за кордон і побачила, що умови для роботи лікарем можуть бути ще кращі. Це була моя мрія.
Дівчина із захватом розповідає про знайомого іноземного лікаря, який працює завідуючим відділенням; паралельно проводить наукові дослідження, розвивається, щоб ще більше допомагати пацієнтам, ще й займається серфінгом.
– Це ж так класно! Я подумала: "Чому я так не можу? Теж так хочу!" – пригадує Ірина.
[BANNER1]Вона вивчила німецьку, готувалася до екзаменів і виїзду за кордон.
Потім познайомилася з майбутнім чоловіком Анатолієм, теж медиком.
Він німецької не знає. Тож пара планувала виїхати в Польщу, де уже оселилися знайомі. Вони там ще не лікарі, а практиканти, але вже купили машину.
А потім почалась медреформа в Україні.
– Я подумала: "Чому не можу працювати тут?". Було образливо: чому я не можу працювати в своїй країні й добре за це отримувати?
Ми молоді, не хочемо залежати від батьків, – розповідає лікарка.
Батьки побачили, що донька має перспективи вдома, "що з того буде толк", тож Ірина з Анатолієм замість Польщі залишилися у Стрию.
 |
| Ірина з Анатолієм замість Польщі залишилися у Стрию. Крайній зліва - Анатолій, далі Ірина, її мама Леся і тато Богдан |
***
Родина Рондяк стала першим на Львівщині ФОПом, який увійшов у медреформу.
– Я дуже здивувалася. Коли почалася реформа, дуже багато людей, яких я не знала і які мене не знали, почали записуватися до нас.
А ті, хто до мене ходили і були моїми пацієнтами (в комунальному закладі – УП), потім прийшли сюда, але місця в мене вже не було, – розповідає Леся.
Ще у жовтні 2018 року вона набрала 1500 пацієнтів. Терапевтка фізично не встигала поєднувати поліклініку і медцентр, тож покинула комунальний заклад.
– Люди приходять сюди, і лікарі (комунальні – УП) зляться, що ми відбираємо у них пацієнтів. Але пацієнти самі вибирають, у кого їм зручніше, – каже Леся.
Помітно, що їй боляче, як до неї тепер ставляться колишні колеги.
– Я звільнилася у вересні. Там, де сидять наші (комунальні – УП) лікарі, поруч є перукарня. Якось прийшла до перукаря, а вона каже: "Почекайте, зараз буду". Стою, чекаю.
Лікарі саме виходили і збиралися на якусь конференцію їхати, автобус стояв.
Ви не повірите: навіть не всі привіталися. Ми 30 років проробили в одному колективі.
***
Завдяки реформі до центру, окрім дочки Ірини, прийшло ще двоє лікарів. Однією з них є сімейна лікарка Галина Босик.
– Трошки було ризиковано. Але маю 28 років стажу, і подумала, що можна спробувати. Матеріальна сторона стала визначальною.
Тут працювати спокійніше, цікавіше. Все впорядковано. Люди схиляються до того, що це вже європейський рівень і поводяться цивілізованіше, вихованіше.
Лікаря в приватному закладі все ж більше поважають, – пояснює.
 |
| "Трошки було ризиковано. Але маю 28 років стажу, і подумала, що можна спробувати", - каже Галина Босик |
Чи залишатися повністю в приватному центрі, лікарка ще думає. Наразі поєднує роботу в приватному й державному медзакладах.
Каже, все залежить від її пацієнтів, не може їх лишити. Частина з них – пенсійного віку, яка живе поруч з комунальним закладом.
***
– Ми 15 років чекали на реформу. Були готові і матеріально, і морально.
Дохід зріс в 2 рази, зарплати – так само. Відповідно, можливості – в 2 рази.
Ми дотримуємося розумної достатності. Набрала дружина 1500 пацієнтів і більше не бере, щоб впоратися з тими, що є.
Всіх грошей не заробиш. У нас діти великі, нам багато не треба, – усміхається Богдан Рондяк.
 |
| Богдан Рондяк організовує увесь процес |
Як центр конкурує за пацієнтів? Ніяк, сміються донька з мамою. "Вони самі приходять", – кажуть.
– Мені треба вилікувати свого пацієнта так, щоб він сказав сусіду, що там хороший лікар, іди до нього і він тобі допоможе. Оце моя конкуренція, – твердо каже Ірина.
– Зараз я в такому стані, що працюю тільки до обіду, потім ми хочемо спати, – усміхаючись, лікарка погладжує округлий живіт. Сім’я чекає на первістка. – Але я знаю, що отримала стільки грошей, на скільки відпрацювала.
У дівчини зараз – 350 пацієнтів:
– Я почала набирати людей, але треба рекламу провести і себе показати. Хто прийде до лікаря, якого ніхто не знає?
Приходив хтось, я була на прийомі, вони мене бачили, потім приводили своїх родичів, сусідів: "Ви мені ліки так добре підібрали, я до вас записала дочку-внучку…". Але добрі новини поширюються гірше, ніж погані.
 |
| "Я була на прийомі, вони мене бачили, потім приводили своїх родичів, сусідів" |
До того ж, містом ходили легенди, що в центр лікарю треба якийсь внесок за рік платити, що кожний прийом платний тощо.
– Приходила пацієнтка, я її обстежила, призначила лікування, а вона: "Скільки я винна за прийом? Чоловік казав, що так не може бути, щоб в приватному центрі безплатно".
"Та за вас уже заплатили, – кажу. – Ви хочете ще раз? Не треба", – сміється Ірина.
Зараз вона уже не набирає пацієнтів, бо скоро в декрет:
– Але мені тут подобається працювати. Реалізовую себе в іншому: допомогти татові в організації.
Мені настільки все цікаво! Зрозуміти, як усе це працює, співпрацювати з Національною службою здоров’я, розбиратися з нюансами.
Ми мусимо рахувати кожен сантиметр, бо це все гроші, які ми заробляємо. То не так як комунальний заклад, де 100 лишніх квадратів є і там можуть швабри тримати, – показує медцентр Ірина.
Тут розрахований кожен клаптик. На вході – адміністратор і крісла для очікування, одразу двері в маленьку лабораторію.
 |
Далі по коридору – крихітна кімната-кухня з двома столами і буфетом та холодильником. Тут може відпочити персонал у перерві, випити чаю чи перекусити. Один стіл – кухонний, за іншим працює директор закладу і батько Ірини.
У центрі працюють четверо лікарів на 2 кабінети. Трудяться позмінно, щоб приміщення не пустували.
[BANNER2]Є чергування в суботу і неділю, є черговий телефон.
– Скільки років ми працюємо, у відпустку ніколи повноцінно не їздили, – каже Леся. – Навіть тижня не було ніколи відпустки, 3-4 дні максимум ми могли собі дозволити. А зараз я працюю 2 суботи з чотирьох, це уже прогрес, – сміється.
За кілька годин нашого перебування у центрі постійно були пацієнти.
– Лікарі з комунальних закладів цікавляться, чи можна тепер до вас на роботу перейти? – питаємо.
– Ні… Роками виховували оте рабство… Це треба зробити якісь кроки і самому відповідати за все: пацієнта, свою роботу і свій добробут. Не кожен таке хоче. Краще плакатися все життя, – каже Леся.
 |
| Центр пропонував роботу десятьом лікарям, погодилось прийти до них двоє |
І додає, що вони пропонували роботу десятьом лікарям. Прийшло двоє.
– Якщо людина привикла, що є тато, мама, дядьо, головний лікар, який сказав робити так і все…
В 1861 році відмінили кріпосне право. Одні люди почали щось робити, інші розгубилися, що вони мають тепер робити.
Оця більшість – не знають, що мають робити. Вони хочуть, щоб їм дали все і сказали, що робити, – додає її чоловік Богдан.
Він розповідає про іншу місцеву лікарку-ФОПа – Оксану Ящишин. Вона сама орендує приміщення.
Пропонувала іншим лікарям працювати разом в колективній практиці, ніхто не йде.
– Ми ні від кого не чекаємо матеріальної допомоги. Ідеологія одна: або ти ідеш, або стоїш. Без варіантів, – пояснює Леся.
– Ми повинні зараз перелаштовуватися на нові методи роботи, на якісне обслуговування, – каже Вікторія Коцур, друга лікарка, яка наважилася прийти на роботу у приватний медцентр.
 |
| "Мені як лікарю хочеться, щоб більше наша направленість була профілактична, так має бути", - каже Вікторія Коцур |
Її покликали сюди головним лікарем. У центру на наступний рік один великий план: втримати те, що є.
Бо, наприклад, місця для охочих пацієнтів тут ще є, але взяти ще одного лікаря фізично нема куди. Принаймні, поки що.
– Питання розвитку не тільки від нас залежить. Це питання розвитку держави і її економіки, питання свідомості людей.
Мені як лікарю хочеться, щоб більше наша направленість була профілактична, так має бути, – пояснює головна лікарка.
Люди були б задоволені, і ми. І навантаження було б менше, бо є прості речі, які люди могли б робити, щоб не хворіти. Їх просто треба цьому навчити.
Команда медцентру думає на перспективу. Купили ще один кардіограф, родина Рондяк взяла великий кредит, заставивши хату, щоб придбати новий УЗД-апарат.
Розраховують на програму "Безкоштовна діагностика", яка має запрацювати в Україні з липня. Тоді держава платитиме за кожне по факту проведене обстеження – якщо до цього є медпоказання.
– Якщо б ми думали, що то безперспективно, хати б не заставляли, – усміхається Леся.
– Це ви вже який раз хату заклали? – сміється Ірина, а за нею й її мама.
 |
Ірина Андрейців, УП
Фото Ірини Середи
Редакція дякує за сприяння в поїздці проекту USAID "Підтримка реформи охорони здоров`я"
Ще історій про прогресивних сімейних лікарів:
- Цікавіша за кіно: історія сімейного лікаря з Франківщини, що встиг попрацювати в Африці, Казахстані і Росії
Також корисно знати:
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді спілкуватися з вами у Facebook.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.