"Якщо не буде гніву – нас зруйнують як особистостей і націю". Інтерв'ю з психологинею про емоції під час війни

Понад чотири місяці Україна живе у стані постійного стресу і невизначеності. Кожен день через новини про трагедії і перемоги, які додають неспокою чи приносять радість, схожий на гойдалку.

Ми поспілкувались із психологинею і арт-терапевткою Оленою Вознесенською про те, як через творчість повернути контроль над ситуацією і чому страх за себе та злість на ворога можуть бути конструктивними емоціями. 

***

– Як працює людська психіка в умовах війни? На чому треба фокусуватися, щоб наскільки можливо продуктивно і без зривів пережити цей період? 

– Не лише в умовах війни, а просто під час стресу відбувається зміна у сприйнятті світу. Це позначається на поведінці, як я жартую, на зменшенні оперативної пам'яті. Це одна з ознак стресу, в якому ми всі живемо.

Всі переживають колективну травматизацію, бо це не особиста травма, а всього народу. Тобто ми всі відчуваємо одне й те саме, ми всі травмовані і всі поділяємо почуття у спілкуванні. 

Перше, що ми можемо зробити, це легітимізувати переживання. Не кожен сидить у себе вдома і переживає, а колективно. До прикладу, щоденна хвилина мовчання о 9 ранку. І це норма для всього народу. Також можуть бути мистецькі прояви того, що пов'язано з травмою. Не важливо що: виставки, пісні, пам'ятники. Будь-який арт-об'єкт є засобом легітимізації. 

Другий етап подолання травми – це об'єднання. Наприклад, ми не окремо проводимо хвилину мовчання, а збираємось для цього разом. Ми не самі слухаємо пісні, а йдемо на концерт.  

На останньому етапі ми можемо виходити на нові сенси. Робити висновки про те, що сталося. 

Ми зараз знаходимося на першому етапі, можливо переходимо до другого. Тобто нам зараз треба об'єднуватися не тільки заради подолання негараздів, наприклад збираючи кошти на байрактари, а також для спільного переживання.  

Джерело фото: Facebook-сторінка Олени Вознесенської

– Як має виглядати етап спільного переживання? 

– Це можуть бути виставки, концерти. Наведу приклад з вшанування Небесної сотні: багато людей збираються кожного року разом щоб згадати про це горе. Це важливо на національному рівні для того, щоб наш народ психологічно пережив ці події. Приходять навіть незнайомі загиблим люди, і це нормально. Не треба лишати затиснуті почуття всередині себе.  

– Які наслідки для суспільства через непропрацьовані колективні травми? 

– У нашій країні є приклад – Голодомор. Не було прийнято говорити, скільки людей стало жертвами і як було тяжко. Навіть у родинах не обговорювали цю трагедію. Деякі люди знали, але не згадували про це. Нація відчувала себе жертвою. Нам здавалося, що світ несправедливий, бо ми не відплакали загиблих і не могли висловити свій гнів тим, хто винен у Голодоморі. Десятиліття ми жили у стані жертви. Під впливом Росії ми так жили і нам нав'язували, що це нормально. 

Голодомор ми почали переживати лише через декілька поколінь від тих, хто застав трагедію. Зараз у нас зовсім інше ставлення як до себе, так і до історії. Ми говоримо і пам'ятаємо про Голодомор: ставимо свічки на вікна, об'єднуємося на заходи пам'яті. 

Читайте також: Stop panic! Як подолати тривожність та зберігати спокій у непевні часи

– Яка головна емоція під час війни? 

– Будь-яка травма викликає тріаду емоцій: гнів, страх і огиду. У перші дні війни у людей був шок і панував страх. Потім на початку квітня у нас почав наростати гнів. Тоді ж була і огида. Гнів ми можемо якось виразити, бо у нашому суспільстві він дозволений. А огида, відраза не зовсім прийняті у суспільстві, ми навіть не кажемо про це та іноді не усвідомлюємо. 

У 2014-2015 роках я проводила у різних регіонах дослідження того, як люди ставилися до війни, яка тоді тільки почалася. Ми показували людям фотографії, пов'язані з війною і Майданом. Потім фіксували почуття та емоції за допомогою арт-терапевтичних засобів. Один з цікавих результатів: чим ближче людина знаходилась до війни, тим більше у неї було огиди, у центрі країни – страх, а на заході – гнів. Для мене було відкриття, що на такому макро-соціальному рівні громада замовчувала свою огиду. 

– Як виражати ці деструктивні емоції? 

– Серед почуттів та емоцій деструктивне лише те, що руйнує людину – сором. Всі інші конструктивні. Але якщо почуття замовчувати, то вони звісно стануть деструктивними. Коли переходять наші кордони, у нас наступає гнів, і це нормально. Гнів потрібен для того, щоб захистити свій кордон. Якщо не буде гніву – нас зруйнують як особистостей і націю. Про ситуацію зараз – ми перераховуємо кошти на ЗСУ, і це теж засіб виразу гніву.  

А з виразом огиди важче, бо легітимних засобів для того мало. Наприклад, я обриваю всю комунікацію з родичами, колегами і знайомими з Росії, бо мені огидно. А на рівні держави існують лише напівкроки, наприклад дозвіл в'їзду в Україну росіян лише з візою. 

[BANNER1] 

– Ми чуємо пісні, що стають вірусними, малюнки про власну злобу до ворога, які миттю поширюють користувачі соцмереж. Враження, що творчість всюди. 

– Бо творити можуть всі. Я б сказала так: арт-терапія – це метод допомоги і зцілення особистості за допомогою творчості. Поряд має бути арт-терапевт – навчена людина, яка знає, як використовувати творчі процеси для зцілення. Арт-терапія застосовує мистецтво у два способи: 1) творчий спосіб; 2) рецептивний – через сприйняття того, що зробили інші. Я можу дивитися фільм і плакати або сміятись, так я реагую на те, що створили інші, і виражаю свої почуття.  

У мене був цікавий досвід. Мені написав японський колега – арт-терапевт і художник. Сказав, що йому не достатньо інформації про війну, яка подається в японських новинах. Він попросив надіслати йому декілька картин, намальованих українськими митцями для того, щоб краще зрозуміти що ми відчуваємо і як можна нам допомогти психологічно. Новини – це просто події як факт, а для розуміння цих подій нам потрібні роботи митців.  

Сама по собі творчість має лікувальний ефект, тому що вона повертає людині контроль за своїм життям хоча б на кілька годин.

Ми всі зараз живемо у стані невизначеності, нам складно щось планувати. Раніше я планувала на 4 місяці вперед, брала квитки на літак за пів року. Зараз ми не знаємо, що буде завтра.

Не всі володіють толерантністю до невизначеності. Стан невизначеності дуже виснажує. Але коли я беру пензлик, я точно знаю, що я своєю рукою зроблю те, що я хочу. Я можу виразити у творчості гнів, страх, огиду. Наприклад, намалювати плями, які будуть відповідати моєму стану. У цьому сенсі мені стає легше, я не затискаю те, що я відчуваю.  

– З яким налаштуванням треба підходити до творення чогось? З тим, що гнітить чи малювати краще життя? 

– Березень був дуже тяжкий для всіх. Я ходила по Києву і спостерігала за людьми, відчувала колективну тривогу і завмирання. Різні лікарі кажуть, що у людей досі лишилось це затискання в середині. Тіло не реагувало, а на рівні емоцій було дуже багато страхів. Я почала малювати писанки, тоді якраз був великодній піст. До кінця березня всі писанки були жовто-блакитні. Ви запитали за зображення кращого життя. Для протидії гнітючому стану я малювала щось красиве, і мене це підтримувало.  

Це я розказала свою історію. У кожного своє. У мене є знайомі художники, які малювали зруйновані будинки, вибухи. Але вони теж відмальовували свої почуття. Тут не можна сказати, що конкретно треба малювати: хороше чи погане життя. Кожен митець знаходить ту тему, яка йому найближча на даний момент і яка краща для нього. 

Олена Вознесенська: "Для протидії гнітючому стану я малювала щось красиве, і мене це підтримувало"

– Чи можна зробити процес арт-терапії масовим, наприклад через конкурс малюнків? 

– Конкурс – це легітимізація переживань. Тому будь-які творчі конкурси будуть дуже корисні для всього суспільства.  

У нас дуже творча нація. Творчість – це наш дієвий спосіб впоратись з почуттями. Писанки писали абсолютно всі і це було нормою.  

Те, що я бачу в сфері культури: я дуже вдячна нашим європейським колегам за величезну кількість грантів саме для митців. У нас дійсно є що підтримувати: таке різноманіття культури, багатство технік. Підтримувати це вкрай необхідно.  

– Меми можна розглядати як своєрідну масову терапію? 

– Розумієте, це один з засобів подолання колективної травматизації, об'єднання і поширення своїх почуттів з іншими. Це безумовно колективна творчість. Мем стає мемом, коли його поширять. Мем об'єднує багато людей, ділить на своїх і чужих (хто його зрозуміє – свій), дає можливість передати свої відчуття у дуже стиснутій формі – одна картинка з коротким текстом. 

Часто ми економимо сприйняття і час на мислення, не знаходимо слів щоб виразити свої почуття. У цей момент мем стає спільною творчістю: одні створюють, інші – поширюють. 

Олена Вознесенська: "Під час війни немає деструктивних емоцій. Хіба сором"

– Під час співпереживання травми народжується спільна енергія. Як зробити так, щоб ця енергія пішла на конструктив і не втратилася по дорозі? 

– Для мене це дуже особисте питання. Мій чоловік художник, робить вироби зі скла. З перших днів він в ЗСУ. Коли він повернеться, то на скільки він зможе опанувати те, що пережив там, і на скільки він зможе втілити це в творчій роботі? 

Мені здається, що на рівні народу все буде добре. Це мої знання на рівні соціального психолога і знання менталітету українців. І це мої відчуття. Ця віра на краще не лише в мене. У соціальних мережах люди пишуть, що ми все відбудуємо. Нашим людям важливо те, щоб все було красиво. Навіть дивлячись на зруйновані міста: їх охайно прибрали за перші тижні, вже збираються проекти для відбудови. Ця енергія вже йде в конструктив. 

Нам треба готувати молоде покоління до того, що їм розбудовувати і розвивати нашу країну. Це буде третій важливий етап, коли ми будемо створювати нові сенси, цілі, які ми хочемо досягти в майбутньому. Стати членом Євросоюзу – це актуальна, але стара ціль. Ми маємо думати про нові цілі. Це посттравматичне зростання: які ми уроки і висновки можемо зробити і як нам рухатись далі. 

Читайте також: Паніка, агресія, ступор: що робити, якщо людину "накрило" під час війни? Інструкція

Інтерв’ю створене у рамках інформаційної кампанії на підтримку конкурсу плакатів, малюнків та відео "Країна сама себе не зробить" від Центру спільних дій. Подача робіт на конкурс "Країна сама себе не зробить" триває до 30 липня 2022 року. Переможці отримають цінні призи від партнерів конкурсу – українських підприємств, видавництв, освітніх платформ і засобів масової інформації. 

Олексій Півторак, журналіст Центру спільних дій, спеціально для УП. Життя