Психологиня Людмила Мова: "ПТСР буде не у всіх, але ми будемо в просторі, де є багато людей з ПТСР"

Протягом останніх 25 років Людмила Мова викладає та веде дослідження в напрямках психології і хореографії на базі українських вишів.

Людмила – докторка педагогічних наук, кандидатка психологічних наук, хореографка, практикуюча психологиня та перформерка. 

Наразі вона навчає студентів на кафедрі хореографії Київського національного університету культури і мистецтв. Має великий досвід роботи з митцями та психологами, є засновницею та керівницею Центру психології руху і творчого самовираження "LMaluma". Спеціалізується на терапії творчістю та танцювально-руховій терапії.

Психологиня є науковою керівницею освітнього проєкту Art Therapy Force, який має на меті поширити методи роботи з відновлення психоемоційного здоров’я через мистецькі практики. Зокрема, працює зі студентами і викладачами, з фахівцями, які проводять терапевтичну практику з різними ураженими групами. А також – з дітьми, які постраждали від війни, та військовими, які повернулися з "нуля" на ротацію перед поверненням назад на фронт.

"УП.Життя" поспілкувалася з Людмилою Мовою про методи арттерапії і танцювально-рухової терапії, відновлення психоемоційного здоров’я через розуміння свого тіла, особливості роботи з військовими та ментальне здоров’я українців після перемоги.

"Раніше казали: "Бігай – і будеш жити 100 років", а зараз: "Танцюй – і будеш жити, скільки обереш" 

– Людмило, для людей, які ніколи не чули про арттерапію – що це таке і як воно працює?

– У широкому значенні арттерапія – це певна система психологічної допомоги, заснована на мистецтві і творчості, а також побудові і розвитку психотерапевтичних стосунків. Ніхто не буде заперечувати, що мистецтво має приємний "побічний ефект" зцілення людини на психоемоційному рівні. Арттерапія використовує мультимодальний підхід і спирається якраз на основні види мистецтв у модальностях – це музика, танець, театр, література, малюнок. 

Останні півтора року вся Україна перебуває у стресових ситуаціях. Насамперед під впливом стресу опиняється тіло. 

Другий рівень – це емоційний мозок. І вже вища ланка – наш неокортекс, це рівень мозку, який відповідає за IQ, синтез інформації, її диференціацію, тобто мислення та всі психічні властивості, що проявляються у поведінці людини та визначають її як особистість, відмінну від інших.

"Стресуха" найперше впливає на тілесність і включає інстинкти. Тому особлива увага має приділятися насамперед відчуванню тіла, відчуття у тілі і контакту з тілом. 

Людмила Мова – докторка педагогічних наук, кандидатка психологічних наук, хореографка, практикуюча психологиня та перформерка

– З якими категоріями людей і травмами взаємодіє арттерапія? Чи можна окреслити певну авдиторію, для якої вона є ефективною? 

– Арттерапія фактично не має обмежень. Якщо ми не беремо клінічні випадки, протипоказань я не знаю. Наукові дослідження говорять про те, що вона сприяє поліпшенню соматичного і психоемоційного стану.

Свій розвиток і арттерапія, і танцювально-рухова терапія почали напередодні Другої світової. І після неї якраз були ті активності, які допомагали виводити населення на рівень адаптивності, відновлення і бачення хоч якихось перспектив життя. Тому що творчість – універсальна формація, доступна будь-кому.

У нас був запит у роботі з військовими: вони не можуть малювати, ліпити, але з ними завжди є їхні тіла. І один з аспектів, з яким ми працюємо – це активне використання тілесної свідомості і ресурсності тіла. Коли ти розумієш власне тіло і маєш навички саморегуляції, це дозволяє витримувати досить великі навантаження і відновлюватися достатньо швидко. 

– До військових ми ще повернемося. А чи можна говорити про якісь терміни – скільки потрібно людині часу на те, щоб арттерапія їй допомогла? Чи це індивідуально для кожного?    

– Це однозначно індивідуальні речі. Важливо також, чи мотивована людина. Коли у липні 2022-го ми розробили курс підготовки інструкторів із ППД (першої психологічної допомоги) та відновлення для ТрО та керівного складу, акцент зробили на керуванні стресовими станами і відновленні. 

Спочатку ми навчали їх п’ять днів, потім – всього три, це дуже мало для такого об’єму інформації, власного досвіду та формування необхідних навичок. Але навіть за три дні ми даємо інформацію, яку можна використовувати – учасники курсів не стають ані терапевтами, ані артмитцями, однак отримані знання дозволяють виживати. 

– А як взагалі відбуваються ці зустрічі? Якщо ми візьмемо, наприклад, танцювально-рухову терапію – з чого ви починаєте і як розвивається сам процес?

– (Посміхається) Я не буду викладати вам всі алгоритми. Є базові речі, з якими ми працюємо. І ці речі використовують інші терапевти, які працюють із травмою.

Ми розпочинаємо з дихання, центрування і заземлення. Заземлення – це ситуація тут і зараз, зв'язок з навколишнім середовищем і розуміння, що мій центр тіла має зв'язок з опорою, на якій я стою/сиджу через структуру ніг; важливим є відчуття власних суглобів вільними, без перенапруження. 

А потім вже працюємо з такими темами як кордони, стосунки, контакт із собою і стосунки з собою, з іншими, яким чином забезпечувати свою зону комфорту. 

У танцювально-рухових терапевтів є така фраза: "Що зараз дозволяє мені відчувати себе цілісно". Над цим ми працюємо на рівні руху, тіла і поступово включаємо в це когнітивну історію людини, пояснюємо, що відбувається на рівні тіла/руху, які почуття і сенси виникають.

– Якщо говорити про фізичну активність, чи правда, що коли людина перебуває в депресії, прогулянки, рух є ефективними методами для виходу з цього стану? Чи це стереотип?   

– Це не стереотип. Активація тілесності, безумовно, сприяє активації емоційній і інтелектуальній. Просто треба знати, що робити. Якщо ми говоримо про останні дослідження, то це підтвердження того.

Раніше казали: "Бігай – і будеш жити 100 років", а зараз: "Танцюй – і будеш жити, скільки обереш". Тому що саме танцювальні рухи і використання простору дозволяють з’являтися новим нейронним зв’язкам, і є дуже крутою штукою, упереджуючи старіння, деменцію і ще багато чого.

– Ви працюєте з різними категоріями людей, зокрема з дітьми. З якого віку взагалі можна віддавати їх до психолога? І як обрати ефективний метод терапії саме для дитини?

– Інколи дітей приводять до нас і в чотири, і в п’ять років. Але ми розуміємо, що працювати треба з батьками. Тому що діти зазвичай віддзеркалюють або якимось чином транслюють нам ті історії, які відбуваються в сім’ї. І дуже часто, працюючи з дітьми, ми розуміємо, що з ними все ок. І тоді запрошуємо на терапію батьків. 

У дітей провідна діяльність – ігрова. І ті психологи, які є "прошареними юзерами", використовують гру як базу у своїй роботі. Арттерапія використовує багато моментів, спираючись на теорії гри.

З дітьми це класно спрацьовує: вони люблять малювати, розповідати по малюнках казки, дуже люблять рух, щось будувати. І це все безмежна інформація про те, що з ними відбувається, як вони себе почувають. 

Людмила Мова: "Раніше казали: "Бігай – і будеш жити 100 років", а зараз: "Танцюй – і будеш жити, скільки обереш"

"Військовим насамперед потрібні техніки швидкого відновлення" 

– Як щодо військових? З погляду терапевта, в чому специфіка роботи з ними? І які методи терапії найбільше підходять для тих, хто повернувся з фронту? 

– Пів року ми співпрацювали з військовими. Те, що я побачила: їм насамперед потрібні техніки швидкого відновлення. Розуміння, як "зібрати" людей, якщо вони у стані гіперактивності, або "оживити" – якщо у стані ступору. 

Ми також працювали з диханням, центруванням, із заземленням, із розумінням структури тіла по суглобах. На війні вони в броніках, на тіло йде дуже багато додаткового навантаження, і ми з ними розбираємо, як швидше відновитися. 

Якщо вони якісно розуміють своє тіло, то лишаються в більшому ресурсі, це підвищує їхню стабільність навіть із використанням зброї більш якісно.

– А які взагалі найпоширеніші проблеми артикулюють військові у розмовах з вами? На що вони найчастіше "скаржаться"?

– Я б не взяла на себе відповідальність узагальнювати. Тому що насправді військові не дуже довіряють психологам. Можливо, в перспективі є сенс взагалі зробити таку "гарячу лінію", де їм не потрібно буде особисто представлятися.

У військових, безумовно, є емоційне вигорання. Їм потрібно дати ключі, які переключають їх із того, що вони пройшли війну, на повернення у соціум. Це буде найбільший шмат роботи – допомогти повністю повернутися звідти. 

– Тобто це інтеграція ветеранів у суспільство після повернення з фронту?

– Так, ми можемо називати це інтеграцією, й інтеграція передбачає дуже багато речей. А перший крок – це переключення/перехід. Він ще має відбуватися і бути максимально швидким для них. Інакше це дуже виснажливо. 

Також є дуже багато людей, хто повертається з фронту з контузіями, з пораненнями, без кінцівок. І це все потребує адаптації. 

– Тобто щодо методів терапії, яка буде ефективною для військових – це теж індивідуально?

– Так. Хтось більше малюватиме, хтось буде більше концентруватися на відчуттях тіла, можливо, комусь захочеться співати тощо. В цьому і кайф мультимодальності, що ти можеш одну модальність змінювати на іншу, підтримувати, розвивати, знаходити щось цікаве і отримувати відповідь там, де не очікуєш. Намалювати щось, потім скласти розповідь, знайти рух, можливо, звук чи музику…

– Чи можна взагалі назвати арттерапію панацеєю від усього, чи це все ж залежить від людини та її бажання змінити себе через цей метод?

– Якщо людина має мотивацію – це взагалі не питання. Коли мотивація мінімальна, як то кажуть, "причинити добро достатньо тяжко". А якщо говорити, чи панацея це... Я вважаю, що у арттерапії, у терапії творчістю можливостей більше, ніж у будь-якого іншого методу. Я не виключаю всі інші, вони всі мають гідні моменти.

Проте з початком повномасштабного вторгнення ми всі щодня живемо у травматичному досвіді, а травма насамперед фіксується в тілі. Тому методи, які не працюють із тілом чи через тіло, не активують творчі модальності, а працюють через роботу з когнітивною сферою (неокортексом) – все одно "впиратимуться" у травму.

Людмила Мова: "З початком повномасштабного вторгнення ми всі щодня живемо у травматичному досвіді"

"ПТСР буде не у всіх, але ми будемо в просторі, де є багато людей з ПТСР"

– Чи коректно говорити, що зараз у всіх українців із прифронтових регіонів у тому чи іншому ступені є проблеми з ментальним здоров’ям через постійний стрес, обстріли, повітряні тривоги, інформаційне перенавантаження? 

– Я думаю, що скоріше так, ніж ні, тому що  стресостійкість у всіх різна. Якщо людина має високу стресостійкість, можливо, це і не дуже впливає на неї. Але коли це така затяжна історія, однозначно є погіршення. Людина перебуває в нестабільному просторі, не може 100-відсотково бути в тій ментальній активності, до якої може дійти в стані, коли простір безпечний і підтримуючий.   

– А від чого взагалі залежить стресостійкість і реакція людини на стрес? Які фактори на це впливають?

– Знову ж таки, це індивідуальні речі. Це і особливості психіки: хтось флегматик, хтось сангвінік, хтось холерик. Це залежить від того, в якому стані тіло. І наскільки людина інтегрована на рівні тілесності, емоційності і власних когнітивних процесів. 

Стан м'язів, наприклад, перенапруження корелює з емоційним станом. Якщо контроль домінує над процесом усвідомлення, то це не про інтеграцію тіла, емоцій і когнітивної сфери, а про ментальну ригідність (в психології – процес, в якому індивід поводиться певним чином через попередній досвід – УП.Життя) замість пластичності й адаптивності.

З того, що я бачу, можу сказати, що молоді інколи важче, ніж тим, кому 35-40 і більше, бо ці люди вже мають певний досвід, вміють регулювати, що є пріоритетним, найважливішим. А молодь менш стабільна.

– А як всім нам не з’їхати з глузду зараз, після понад року повномасштабної війни? Чи є якийсь список рекомендацій, як себе контролювати – навіть якщо без фахівця, а просто вдома? 

– По-перше, потрібні друзі, люди, з якими є можливість спілкуватися і проговорювати свої стани, навіть просто "як ти провів день?" – це вже класна штука. Якщо є можливість займатися і працювати – безумовно йти в якусь роботу. Якщо немає такої можливості – хоча б виконувати якісь побутові речі, які допоможуть хоч трохи структурувати день, структурувати себе. 

А якщо є можливість і хоч якийсь ресурс – займатися елементарними фізичними вправами. І також фокусуватися на власному диханні та відчуттях тіла.

Кльово поспівати, послухати музику, помалювати, покричати вийти кудись.

– Тобто потрібно намагатися жити нормальним життям навіть під час війни? І робити якісь речі, завдяки яким ми можемо зсунути фокус уваги від новин?

– Обов’язково зменшити фокус уваги на новинах. І якщо у вас трішки уповільнюється темп життя – це нормально. Немає сенсу сварити себе або ставити собі двійки, навпаки – прислухатися до себе, до своїх відчуттів, до своєї внутрішньої необхідності.

Навіть якщо хочеться взяти шматок паперу і порвати його на дрібненькі шматочки – це й треба робити. Хочеться щось навпаки зробити цілісним – треба взяти і зробити. Покопати город також дуже корисно.           

– А якщо спробувати зазирнути в майбутнє – що буде з колективним психоемоційним та ментальним здоров’ям українців після війни? Чи буде у кожного ПТСР? 

– ПТСР буде не у всіх, але ми присутні в просторі, де є багато людей з ПТСР. І наша стійкість і пластичність мають бути такими, щоб витримати цих людей і мати навички, як із ними спілкуватися. 

По-друге, якщо ми говоримо конкретно про Україну, ми така нація, яка використовує багато нелінійних речей у нашому житті. І ми все це вивозимо і чинимо опір стільки часу якраз скоріше за рахунок нелінійних процесів.

– Що саме ви маєте на увазі?

– З погляду здорового глузду і того, в якому стані ми були на початку війни, ми мали б скласти лапки. Але на якихось внутрішніх ресурсах ми досі стоїмо. Безумовно, це праця та конкретні дії кожного, але жоден з тих сценаріїв, які нам пророкували з 2014 року, не відбувся за рахунок того, що нас неможливо прорахувати. Тому що у багатьох з нас стратегія мислення нелінійна: тобто "два на два" для всіх чотири, а для українця може бути і п’ять, і два, і один. (Сміється) Можливо, це не дуже зрозуміло, але це правда.

І якщо ми говоримо про майбутнє – це взагалі моя порада для всіх – не йти в минуле і не шукати там щось. 

– Тобто думати позитивно?

– Не просто позитивно, а прямо конкретно позитивно! (Посміхається). Конкретно уявляючи і перемогу, і те, що буде після, і як швидко і якісно відбуватиметься відновлення і буде класний результат.    

"Маємо за мету використовувати різні варіанти роботи, щоб митці і психологи мали можливість надавати максимально продуктивну допомогу"

– Зараз ви берете участь у освітньому проєкті Art Therapy Force як наукова керівниця. Які ваші задачі в ньому, як і з ким ви там працюєте?

– Цей проєкт спрямований на відновлення нашого суспільства. Ми працюємо з дітьми, підлітками, студентами, волонтерами та ветеранами, відновлюємо їхній психоемоційний стан. Також паралельно долучаємо фахівців і представників різних вищих навчальних закладів, щоб популяризувати терапію творчістю. 

– 25-26 травня в Києві у межах проєкту ви взяли участь у стратегічній сесії з представниками міністерства культури, міністерства освіти і вишів нашої країни, які мають мистецькі, педагогічні та психологічні спеціалізації. Про що там йшлося? 

– Багато спеціалістів можуть використовувати у практичній діяльності елементи арттерапії. Якраз цьому ми і сприяємо.

Зараз ми намагаємося зробити невеличке масштабування, щоб з’являлися спецкурси, магістерські програми у вишах з арттерапії, терапії творчістю і танцювально-рухової терапії для мистецьких дисциплін, а також артпедагогіки. Щоб митці мали лікбез стосовно того, що робити, коли до них потрапляють люди з ПТСР або травмовані, і як можна більш продуктивно працювати з ними. 

– Тобто поступово ви розраховуєте, що в освіту і культуру буде впроваджено більше методів арттерапії?

– Так, ми маємо це за мету. Тобто активувати виші та використовувати різні варіанти роботи, але якісно, спираючись на практичний досвід, щоб і митці, і психологи мали можливість надавати максимально продуктивну допомогу у психоеміційному відновленні і роботі з травмою. 

Дмитро Кузубов, спеціально для УП. Життя