"Перший раз межував між насолодою і болем". Як це – відновлювати сексуальне життя після ампутації двох ніг
Чи можна кохатися після ампутації кінцівок? Як змінюється сексуальне життя, коли партнер користується протезами або кріслом колісним? Як повернути близькість і пристрасть у стосунки після пережитих поранень, тривалого лікування та психологічних випробувань?
Ці, здавалося б, природні запитання досі залишаються дещо табуйованими в суспільстві. Хоча сексуальна реабілітація – важлива частина повернення до повноцінного життя після поранення.
У дослідженні Veteran Hub в рамках проєкту Resex чимало ветеранів із досвідом поранень розповідали, що намагалися перевірити, чи не постраждали їхні статеві органи, ще на стабілізаційному пункті або в шпиталі.
"Перший статевий акт фактично відбувся в госпіталі. І він досить нормально відбувся – ти собі сам підтвердив, що у тебе все нормально", – поділився ветеран із частковою ампутацією верхньої кінцівки.
Водночас повернення до інтимного життя не всім давалось легко: деякі військові розповідали про біль і фізичний дискомфорт під час близькості.
"Перший раз – це було дійсно незвично. Тому що ти без ноги вже, зовсім інша історія. Плюс, коли ти напружуєшся і відбувається збудження, в цій нозі такий кровоток, там наче хтось паяльною лампою працює. І воно дуже дискомфортно – ти хочеш сконцентруватися тут, а воно тебе відволікає", – казав один із респондентів.
Як змінюється сексуальне життя після важкого поранення? З якими фізичними та психологічними викликами стикаються ветерани та їхні партнери? І як говорити про сексуальність людей з інвалідністю відкрито, зокрема мовою мистецтва?
Про це "УП. Життя" поспілкувалася з подружжям Граднових-Савицьких – ветераном 12-ї бригади спецпризначення НГУ "Азов" Миколою та його дружиною, продюсеркою театру та кіно Катериною. А головна аналітикиня Veteran Hub Анна Костенко розповіла, який досвід проходять поранені на шляху сексуального відновлення і чим можна полегшити цей процес.
"Під час першого сексу може бути незрозуміло, воно приємно чи боляче"
Катерина і Микола Граднови-Савицькі разом уже майже 9 років. Познайомилися в гуртожитку під час навчання в університеті Карпенка-Карого й одразу одне одному сподобалися.
Закохані разом здобували перший професійний досвід у кіно. Микола познайомив Катерину з театром. Потім вже вона почала працювати в театрі, а він – на кіновиробництві. Повномасштабну війну вони теж зустріли разом, і під час неї побралися.
Ще зі студентських років закохані називали одне одного "кризовими менеджерами", бо їм легше було разом долати глобальні проблеми, ніж якісь буденні, побутові конфлікти.
"У кризах ми гарно об'єднуємося, гарно розуміємо один одного. Тому і війна не стала для нас викликом у стосунках", – каже Микола.
На пару попереду чекало багато випробувань. На початку великої війни Катерина тимчасово виїхала в Німеччину, а Микола у квітні 2022 року долучився до війська. Спершу служив у чернігівській частині, а згодом перевівся в "Азов" і став оператором БПЛА. Під час боїв у Серебрянському лісництві на Луганщині у березні 2024 року Микола отримав поранення.
Нижню частину тіла притиснуло бетонною плитою, і побратими відкопували його 4 години. Обидві ноги довелося ампутувати.
Коли Микола прийшов до тями у дніпровському шпиталі, Катерина вже була біля його ліжка. Позаду була її 7-годинна подорож із Києва, але Миколі здалося, що вона опинилася поруч буквально за мить після того, як його евакуювали.
"Буквально на пару хвилин я отямився. Коли я її побачив, то, звичайно, був дуже щасливий. Але в той же момент я зрозумів: мені потрібно сказати, що вона може будувати своє життя далі без мене. На що я отримав по голові… Катерина сказала, що я дурень – сміється Микола.
– Насправді дуже багато бійців, отримавши серйозне поранення, говорять про це з дружинами чи дівчатами. Бо ти не хочеш, щоб на людину, яку ти любиш, все це вилилось. Не хочеш бути тягарем".
Катерина ж каже, що коли Микола доєднався до війська, вона усвідомлювала, що він може бути поранений або загинути. Єдине, що тоді було важливо – він вижив.
"У мене не було жодних думок, що я кудись піду від Миколи, що його полишу. Я чітко розуміла, що колись він повернеться [з війни], і настане моя черга", – згадує жінка.
Перші місяці після поранення життя Миколи було розписане: болісні процедури, спроби поїсти та сон. Тоді він не знав, як швидко зможе повернутися до інтимного життя. Лікарі сказали, що функція статевих органів збережена, але його тілу потрібен час.
"У нас навіть була з Катериною розмова типу: "Як там взагалі справи?" А я такий: "Не знаю. Головою я тебе хочу, а "там" поки що не реагую ніяк", – згадує чоловік.
Катерина не квапила чоловіка, але показувала, що він бажаний для неї, у різний спосіб: компліментами, жартами, усмішками, відвертішим одягом і проговоренням усіх почуттів.
"У перші місяці був якийсь прилив незрозумілих для мене гормонів. Ти бачиш кохану людину, бачиш тіло, яке витримало таке складне поранення, і хочеш дітей від цієї людини. Це внутрішнє збудження – воно не банально статеве, воно комплексніше. Це захопленість", – згадує Катерина.
Пара достатньо швидко почала говорити про інтим. Спочатку близькість була неможлива, оскільки Микола постійно відчував біль. До того ж лікарі кололи йому численні знеболювальні, зокрема наркотичні препарати.
"Навіть коли Катерина хотіла сісти чи лягти до мене на ліжко, це був квест. Усе, що рухалося в кімнаті, впливало на те, як я відчуваю біль. Умовно, міг подути вітерець, і я це своїми куксами відчував. У тіла був дуже важкий стан. Воно не було готове до чогось сексуального. Тому з самого початку було спілкування.
Катерина постійно перепитувала мене: можна я присяду, можна підсунусь ближче або візьму тебе за руку. У нас були дуже тендітні діалоги, і це класно", – згадує Микола.
Катерина ділиться, що в той період найбільше боялася завдати Миколі болю – як фізично, так і психологічно.
"Я була обережна з тим, що говорю. Мені не хотілося його емоційно вражати. Було важливо, щоб він емоційно і фізично укріпився. Я дуже обережно, легкими натяками, які ні до чого не зобов'язують, показувала, що попри все його тіло продовжує мене збуджувати.
Для мене нічого особисто не змінилося. І це дуже класно вплинуло на самосприйняття Миколи. Він розумів, що залишається гарним чоловіком. Така травма не впливає ні на що, а навпаки… Ну, давайте відверто, бойове поранення – це почесно", – усміхається Катерина.
Після кількох днів у лікарні в Дніпрі Миколу перевели до київського шпиталю МВС, де він пробував ще два місяці. Він згадує, що з дитячим захопленням відкривав для себе колись звичні речі. Попереду було багато нового досвіду: наприклад, коли Микола вперше сам пересів із ліжка на крісло колісне, коли вперше підняв куксу, коли зміг дістати куртку з вішака та, звісно, коли зміг кохатися.
"Перший секс у нас стався в шпиталі, коли Катерина прийшла в короткій спідниці. До цього вона прислала мені хтивки, і я вже розбурхав свою фантазію, а тут вона приходить вживу. Тоді мені вже давали достатньо мало знеболювальних… Ну, і понеслось.
Ми не поспішали, тому що і для мене, і для Катерини була загадка, як це робити. Мої кукси все ще були в недостатньо гарному стані, викликали багато болю, тому все було дуже обережно і супроводжувалося постійним спілкуванням. Ми домовлялися ледве не по градусах, який має бути нахил. По завершенню також поговорили: наскільки було зручно, наскільки боляче.
Перший раз межував між насолодою і болем. Це дуже цікавий момент. І лікарям би я порадив говорити про це. Під час першого сексу може бути незрозуміло, воно приємно чи боляче", – згадує Микола.
"Сексуальне життя – це ж не тільки статевий акт"
Катерина каже, що й до поранення вони з чоловіком були дуже чесні в плані інтиму, постійно спілкувалися. А після поранення – просто стали ще більш конкретними у своїх запитаннях.
Попри те, що лікарня – не найромантичніше місце, вони звикли знаходити час для усамітнення навіть у таких обставинах.
"Ми не ставили життя на паузу. Мені цікава була моя дружина, а не ці всі процедури. Процедури – це так, давайте зробимо все швидко, бо у мене інші справи є", – додає Микола.
Коли військовому перестали колоти знеболювальне, інтимна зона стала дуже чутливою. Тривалість статевих актів спершу була коротшою, ніж раніше, але закохані давали тілу необхідний час, щоб відновитися. Окрім спілкування, зближуватися їм допомагали спільні прогулянки, дотики, турбота одне про одного.
"Сексуальне життя – це ж не тільки статевий акт. Микола намагався піклуватися про мене. Тобто фізично, коли він вже більш-менш зміцнів і зміг залазити з ліжка на крісло колісне, він допомагав мені зняти куртку, повісити її.
Казав: "Давай сходимо за кавою, давай прогуляємося". Запрошував в шпиталь і замовляв вечерю, замовляв квіти. Я приїжджала додому, а мене вже у консьєржа квіти чекали", – згадує Катерина.
Жінці було важливо відчувати турботу: наприклад, коли її підтримували інші дружини поранених, або коли вона ходила побачитися з друзями. А Миколі у відновленні допомагали навіть прості дрібниці: шурхіт бахіл в коридорі, який свідчив про візит коханої, свіжі квіти у палаті чи запах мандаринів.
"Я не хотів, щоб моя кохана людина постійно сиділа біля мене, дивилася, як я мучуся, кричу, нию. Я розумію, що це втомлює. Після того, як у Катерини були якісь нові враження на роботі, якісь зустрічі з друзями, – вона поверталася і мала що мені розказати. Я з захопленням слухав це все і фантазував, як буду гуляти десь, ходити на акції", – згадує ветеран.
Ще у шпиталі Микола почав мінімальні фізичні навантаження. Тоді фахівець із реабілітації навчив його розробляти мʼязи, змушуючи рухатись попри біль.
"У моєму стані особливо негативну роль можуть відіграти контрактури – це нездатність м'язу розгинатися. Ми працювали на тим, щоб я трошки більше активності давав на кукси. Фізичний терапевт постійно казав: "Виходь гуляй", тому що не можна просто лежати на ліжку", – пояснює чоловік.
Приблизно за два місяці після поранення Микола поїхав на первинну консультацію в центр воєнної травми Superhumans, а потім лікувався у приватній клініці. У нього були амбітні плани: якнайшвидше почати ходити.
"У приватній клініці фізичні терапевти почали більше займатися зі мною. Плюс, я познайомився з побратимами з "Азову" і Третьої штурмової бригади. У такій тусовці дуже хочеться займатися собою.
Катерина в якийсь момент сказала: "У ваші підрозділи наймають через модельне агентство?" Тому що там переважно були молоді хлопці, які хотіли займатися своїм тілом", – ділиться ветеран.
Микола тривалий час реабілітовувався у Superhumans і кожним своїм здобутком ділився з коханою. Коли його виписали додому, попереду було нове завдання: адаптуватися до побуту.
"Ми знімали квартиру, і я достатньо часто був вдома. Це дуже круто, тому що у мене була змога не тільки оточити себе комфортним життям в шпиталі, де за тобою прибирають, тебе кормлять і планують твій день.
Тут треба з'їздити в магазин, на ринку скупитися, приїхати додому, вивантажити це все, потім спробувати приготувати їжу, помити посуд, прибрати – це також певний квест", – говорить чоловік.
Спочатку Микола ходив на стабісах – коротких протезах без колінних модулів. Потім використовував протези з гідравлічними колінними модулями, а згодом – з електронними. Кожен новий етап відкривав для подружжя більше можливостей, зокрема в інтимному житті.
"На всіх цих етапах ми з Катериною жартували, що спробуємо все. Будеш приїздити на кріслі – спробуємо на кріслі. Будеш на стабісах – спробуємо на стабісах. Це було цікаво. Коли мені вперше видали коліна додому, я написав: "Все, я йду на колінах, чекай мене", – розповідає ветеран.
Коли чоловік опанував протези, подружжя почало ще більше експериментувати.
"Звичайний режим ми вже пройшли. Ми не повернемося до нього, бо вже ніжок немає (Микола сміється). А так, експериментуємо. Все залежить від того, хто в якому стані і настрої. Може бути просто достатньо звичайний, гарний, але тихий секс. А інколи хочеться більше драйву, більше експериментів. І тому в хід йде багато чого. Є крісло колісне, протези, стабіси. Різні поверхні різної висоти".
Чи потрібно знімати протези під час інтиму? Чи можна займатися ним у кріслі колісному? За словами Миколи, усе це працює, але універсальних відповідей немає – це залежить від фізичних можливостей, комфорту й бажань партнерів.
"Головне – хотіти і розуміти свого партнера, а все інше з'ясовується просто в діалозі. Чи треба знімати протези? Залежно від того, наскільки тобі комфортно і що ти взагалі хочеш.
З моєю ампутацією, наприклад, на кукси вставати не дуже рекомендують. Тому що робили спил по кістці. Зараз є інші ампутації. Я дуже радію, коли у хлопців складається така ампутація, що кістку зберігають, і тоді можна кукси навантажувати, вставати і навіть ходити на них", – ділиться ветеран.
Навіть люди зі схожими пораненнями можуть мати зовсім різний досвід відновлення. Серед можливих ускладнень після ампутацій – остеофіти, або кісткові розростання, невроми, що можуть спричиняти біль, а також фантомні болі. Хтось швидко опановує протези, а комусь для цього потрібні місяці чи навіть роки реабілітації.
"Життя людей з ампутаціями та їхніх родин – це історія про можливості, які ти міг мати, але втратив. Тому очікувань не будуєш. Просто живеш і в якийсь момент розумієш: "Ой, прикольно, це виходить" чи "А це більше не працює", – каже Катерина.
"Секс – це не про наявність чи відсутність кінцівок"
Про інтимне життя Микола відверто говорить не лише з дружиною. Під час реабілітації у Superhumans він зблизився з іншими військовими, з якими міг обговорювати навіть делікатні питання.
"Я досить відвертий, можу говорити майже з будь-ким про будь-що. Секс також проговорюється, і це нормально. У Superhumans є відділ "Рівний – Рівному". Якраз там один із хлопців мене дуже мотивував навчитися ходити, опанувати протези. У нас вибудувалися довірливі стосунки, і ми також багато говорили про це.
В якийсь момент ти ловиш себе на думці, що навіть не знаєш, як тобі сходити в туалет. Тому що у тебе не було такого досвіду раніше. Як, не маючи ніг, це зробити? Тому проговорюються найелементарніші речі. Якщо є проблема, я раджу говорити про це відверто і звертатися до професіоналів", – каже чоловік.
Микола ділиться досвідом життя після подвійної ампутації в соцмережах, зокрема розповідає про сексуальне відновлення. Тож до нього часто звертаються інші ветерани зі своїми запитаннями та проблемами.
Після поранення їм із Катериною теж довелося багато чого з'ясовувати самостійно.
"Мені не здається, що тема сексу відсторонена на другий план. Але – я кажу лише за себе – ми самі до всього додумувалися, самі все переживали, багато говорили, і плюс в мене не було пошкоджено статевих органів. Я не стикався з тим, щоб мені хтось щось пояснював чи ми говорили стосовно цього. Хоча я думаю, що варто проговорювати такі речі", – говорить Микола.
"Деякі люди навіть між собою в парі не спілкуються", – додає Катерина.
Катерина й Микола хочуть, щоб у суспільстві більше говорили про сексуальність людей з інвалідністю. Зокрема тому пара долучилася до роботи над ігровим фільмом "Інтимна сцена" режисерки Жанни Озірної, який створюють в інформаційній співпраці з Veteran Hub та ReSex.
Режисерка познайомилася з подружжям у Венеції у 2024 році та зацікавилася їхньою історією. Хоч фільм ігровий, його сюжет натхненний реальними історіями пар. Катерина з Миколою стали першою референсною парою.
За словами Катерини, головне завдання проєкту – дослідити досвід інтимного життя після поранення та знайти спосіб якісно говорити про цю тему.
"Коли ми говоримо про секс, ми говоримо про близькість. Це те, чого не вистачає взагалі в нашому середовищі. Тіло, секс – це не про наявність чи відсутність кінцівок. Давайте нарешті знімемо цю стигму і подивимося на сильне, прекрасне тіло", – каже жінка.
Фільм, який створюють за підтримки Українського культурного фонду, наразі перебуває на етапі розробки. Подружжя поки не бачило сценарію, але найважливіше для них – сам процес дослідження теми.
"Українське суспільство зараз ділиться на маленькі групи за травмою, бо їх дуже багато. Війна породила велику кількість різних криз, і вони будуть продукуватися далі. Нас і наших кінематографістів ніхто не вчив, як говорити на ці теми, як взаємодіяти правильно. Немає правильного шляху. Ти його шукаєш, вибудовуєш.
Мені дуже заімпонував проєкт, бо Жанна була налаштована прийти і розібратися, як це працює. Мені не стільки навіть важливо, яким вийде цей фільм. Важливо, щоб цей проєкт якісно підсвітив метод дослідження конкретної теми", – ділиться Катерина.
Жінка додає, що для неї важливо і говорити про інтимне відновлення, і змінювати загальне ставлення до людей з інвалідністю.
"Ми вихідці з пострадянського середовища, де ти можеш вижити, лише якщо ти здоровий молодий чоловік. Ти маєш бути кременем, який може витягнути будь-яке навантаження фізично і ментально. У нас була купа обмежень, купа різних рамок. Тому й почали дивитися на людей з інвалідністю як на "слабку категорію".
Суспільство помінялось, умови життя і технології помінялися. Люди з інвалідністю бігають марафони, підкорюють Еверест, Микола з ампутацією обох ніг вище колін стає на бігові протези і показує дуже класні результати", – міркує Катерина.
Жінка переконана, що такі історії потрібно робити видимими, адже вони допомагають змінювати усталені уявлення про можливості людей з інвалідністю.
Микола додає: самим ветеранам важливо бачити людей зі схожим досвідом, знаходити однодумців.
"Ми певною мірою першопрохідці. Ми самі розбираємося, як воно – бути людиною з інвалідністю. Я б радив просто стежити за такими людьми, які показують, що таке інвалідність, які є можливості.
Це великий шлях: від моменту поранення до того, як я, в моєму випадку, ходжу на протезах. Я б дивився такий контент. Тому що ніхто не застрахований від того, щоб стати людиною з інвалідністю. Класно, коли ти можеш дивитися на таку людину, яка насолоджується життям", – каже ветеран.
З чим стикаються поранені в інтимному відновленні
Фізіологічний аспект
Головна дослідниця Veteran Hub Анна Костенко пояснює, що шлях поранених дуже залежить від характеру травми. У єдиному дослідженні, присвяченому цій темі, не брали участь ветерани, які мають ампутації або поранення безпосередньо статевих органів, – дані Veteran Hub стосуються переважно бійців з іншими пораненнями, зокрема ампутаціями кінцівок.
Тож у випадках, з якими працювали фахівці хабу, про еректильну дисфункцію не йшлося. Та й сексуальне бажання у більшості респондентів зберігалося.
"З того, що я побачила, аналізуючи наші глибинні інтерв'ю, поранення часто бувають складними. Немає якоїсь дуже підручникової історії. Може бути уражений цілий набір органів тіла.
Іноді навіть те, що візуально є найпомітнішим, – не найбільший чинник, який турбує людину. Наприклад, у людини ампутація ноги, а насправді її можуть більше турбувати наслідки, пов'язані з зором, шлунком, кишківником чи ще якимось органом", – розповідає Анна.
За словами дослідниці, на початку лікування поранених передусім хвилює те, як функціонуватиме їхнє тіло в майбутньому. Вони ще не знають, чи зможуть ходити, рухатися, займатися звичними справами.
"Коли людина потрапляє в лікарню, її стабілізують, то найважче для неї – усвідомити майбутнє свого тіла. Коли ми запитували учасників дослідження, що вони думали про сексуальність, вони казали, що їм було важливо зрозуміти не тільки це, а загалом те, що вони зможуть робити", – пояснює експертка.
Додаткову тривогу можуть викликати й наслідки лікування, про які пацієнтів не завжди попереджають. Наприклад, під час і після встановлення сечового катетера людина може відчувати біль і не розуміти, чи залишиться він назавжди.
Коли стан пораненого стабілізується, багато хто намагається перевірити, чи можливий секс після поранення.
"На цьому етапі ми побачили, що людині важливо спробувати. Дехто перевіряє спочатку під час мастурбації, потім із партнером. Важливо перевірити, що це можливо. Може бути не кайфово, трошки боляче, але це буде", – розповідає Анна.
Передбачити фізіологічні наслідки поранень буває важко, адже вони можуть бути найрізноманітніші. Наприклад, у деяких людей можуть виникати мимовільні реакції тіла під час сексу. Інші відчувають біль або дискомфорт від дотиків до місць поранення, до кукси. Також може бути важче отримати оргазм.
"Це можуть бути різні неврологічні прояви. Наприклад, людина під час сексу починає сміятися. Або в неї піднімається рука, нога чи інша частина тіла.
Людині може бути неприємно, коли її торкаються в місцях поранень чи шрамів, тому що це боляче або викликає певні спогади", – розповідає дослідниця.
Серед інших труднощів, про які згадували учасники опитування, – дискомфорт під час сечовипускання та статевого акту. Крім того, багато захисників стикалися з тим, що деякі пози для інтиму ставали незручними.
"При деяких травмах, зокрема ампутаціях, сексом можна займатися не в усіх позиціях. Або тобі треба докладати більше зусиль, щоб бути, наприклад, зверху, підкладати якісь подушки під час сексу. Стає важче зробити секс спонтанним, тому що потрібно більше часу, щоб підготувати себе", – пояснює дослідниця.
Водночас, попри ці труднощі, деякі учасники дослідження розповідали, що після поранення їхнє сексуальне життя навіть покращилося, тому що вони почали приділяти цій сфері життя більше уваги.
Анна Костенко також зауважує, що сексуальне життя не обовʼязково доводиться відновлювати з нуля.
"Я би навіть не вживала термін "сексуальне відновлення", бо сексуальність не припиняється в момент поранення. У когось відбуваються певні зміни, але це дуже індивідуально. А хтось навіть не відчуває, що в нього щось змінилося, і просто продовжує займатися сексом, як після рутинної медичної процедури", – пояснює Анна.
Психологічний аспект
Моральний стан після поранення залежить від багатьох чинників: бекграунду людини, наявності або відсутності стосунків, рівня близькості в парі тощо.
"Завдяки дослідженню ми побачили, що наявність стосунків полегшує цей етап. Повернення до сексуального життя є набагато зрозумілішим, коли є постійний партнер, ніж коли його немає.
Бо якщо ви любите одне одного, то можете про все поговорити або просто спробувати і зрозуміти інтуїтивно, як рухатись далі. Ви вже знаєте одне одного", – розповідає експертка.
Водночас деякі поранені бояться, що після травми стануть непотрібними своїм партнерам, а іноді навіть самі пропонують їм розійтися.
"Дехто згадував, що після поранення просили партнерів піти від них. Або, навпаки, не озвучували цього, але дуже боялися, що їх покинуть. Один із респондентів згадував, що його партнерка кудись вийшла, і медсестра сказала, що вона пішла.
Це дуже буквальна фраза, яку людина в такому стані сприйняла більш глобально. Він подумав, що вона його покинула. У нього були суїцидальні думки", – розповідає дослідниця.
Певні труднощі виникають у людей, які на момент поранення не перебували у стосунках. Їм доводиться заново ходити на побачення, відкриватися іншим людям та будувати близькість.
За словами Анни, цей шлях може бути складнішим, адже людині доводиться бути вразливішою і розповідати про свій досвід тому, хто раніше її не знав.
Ще один виклик для поранених – прийняття змін у власному тілі. Навіть після того, як людина навчилася жити з наслідками поранення, вона може продовжувати порівнювати нинішній досвід із життям до травми.
"Це не лінійний процес, коли ти отак прийняв себе і все. Це дуже довгий, постійний шлях. Все одно десь щось буде подразнювати, ти будеш згадувати, як воно було раніше, бо маєш попередній досвід", – пояснює експертка.
Під час дослідження фахівці помітили кілька різних способів, у які поранені сприймають зміни у своєму тілі. Деякі люди схильні до самознецінення і навіть "самобулінгу" – наприклад, вони негативно висловлюються про власне тіло чи окремі його частини. Натомість дехто сприймає поранення як почесний досвід.
"Є люди, які будують навколо своєї травми певний наратив: я цю травму отримав у бою, це честь мати таке поранення. І багато хто відзначав, що приймати себе також допомагає людина, яка тебе любить, яка залишається з тобою", – додає Анна.
У дослідженні Veteran Hub було лише два інтерв'ю за участі поранених жінок, тому ці дані не репрезентативні для всіх захисниць. Водночас дослідники помітили певні відмінності в тому, як опитані чоловіки та жінки говорили про сексуальність після поранення.
За словами Анни, чоловіків насамперед турбувало, чи не пошкоджені їхні статеві органи. Вони намагалися самостійно перевірити це або просили допомоги в інших. Жінки ж переважно міркували про зміни у своїй зовнішності загалом.
"Жінки більше уваги надавали своєму зовнішньому вигляду. Питання сексуальності в них більше виникало через думку: "Я тепер не буду гарною". І це пов'язано з загальним культурним уявленням про жіночу сексуальність", – пояснює дослідниця.
Водночас у чоловіків досвід поранення не завжди призводить до зниження впевненості в собі. Один із респондентів, наприклад, розповів, що після поранення почав вважати себе навіть привабливішим.
У деяких ветеранів змінюється і саме сприйняття сексу та близькості.
"Один із респондентів, у якого спінальна травма, казав, що усвідомив, ніби секс – це просто секс, і не він найважливіший. Багато опитаних після поранення зазначали, що для них набагато важливішими стали самі партнери, контакт із ними", – розповідає Анна.
Як полегшити інтимне відновлення людей з пораненнями
На думку Анни Костенко, універсального способу допомогти пораненим "влитися" в інтимне життя не існує. Водночас один із важливих кроків – підвищення обізнаності медичних працівників про сексуальність після поранень.
"Немає одного рішення, яке на 100% працює. Це досить особиста тема. І не всі хочуть консультуватися з лікарями, навіть якщо медики готові. Тому опція просто навчити лікарів про це говорити теж не обов'язково спрацює.
Ми можемо провести 150 тренінгів, але це також про внутрішню готовність самого лікаря, який має багато чого пропрацювати в собі, щоб легко й невимушено давати консультації та спілкуватися на цю тему", – пояснює Анна.
Ще один спосіб підтримки – доступні інформаційні матеріали, які враховують реальні обставини життя українських військових і ветеранів. За таким принципом, наприклад, команда Veteran Hub працювала над своїми посібниками "Любись".
"Чим крута ця робота – вона писалася з урахуванням досвіду людей, які живуть зараз. Там немає порад, які неможливо реалізувати. Наприклад, немає поради пити два літри води, тому що ми розуміємо, що в умовах, у яких перебувають українські військові на лінії фронту, це інколи просто неможливо. Або поради спати 8 годин на день, бо людина зараз не може собі дозволити таких ідеальних умов. Ми писали цю роботу з урахуванням обставин", – розповідає Анна.
Крім того, дослідниця вважає, що потрібно змінювати суспільне сприйняття сексуальності людей із пораненнями та інвалідністю. Важливо частіше показувати людей із пораненнями не лише в контексті лікування чи реабілітації, а й як привабливих, сексуальних і бажаних.
"Те, що ми сприймаємо як сексуальне, є таким зокрема тому, що ми бачили це з підліткового віку. На це впливають і порноіндустрія, і культура загалом.
Дуже важливо змінювати цей конвенційний наратив. Робити красиві кампанії, показувати чоловіків і жінок із пораненнями сексуальними, красивими, бажаними. Ламати уявлення про конвенційну красу", – пояснює експертка.
На її думку, це питання стосується сприйняття людей з інвалідністю загалом.
"Це не лише українська проблема. Ми виходимо в ширший контекст сприйняття людей з інвалідністю як сексуальних. Мені здається, нам потрібно більше виносити це в медійну площину. Тому що це теж впливає на сприйняття себе, на сором, який люди можуть відчувати. Це те, що може полегшувати їхній шлях", – додає Анна.
Як партнерам підтримати людину з пораненням
З досвіду фахівчині, насамперед потрібна обізнаність. Партнерам важливо розуміти, як відбуватиметься лікування та реабілітація близької людини.
Анна згадує практику одного з лікарів, який брав участь у дослідженні Veteran Hub. Він розповів, що медики показують партнерам пацієнтів після ампутації, як змінюватиметься тіло людини в процесі лікування.
Наприклад, на фотографіях інших пацієнтів пояснюють, як виглядає рана після операції, як формуватиметься кукса та як відбуватиметься підготовка до протезування.
"Вони показують партнерам, що буде з людиною, як вона почуватиметься, як відбуватиметься її реабілітація. Показують увесь цей шлях, щоб, наприклад, дружина розуміла, що між моментом поранення і точкою, де вона з чоловіком щасливо гуляє в парку на протезі, буде ще болючий, неприємний і складний етап. І треба бути до цього готовою. Мені здається, це хороша практика", – розповідає дослідниця.
Також партнерам важливо не лише підтримувати поранену людину, а й дбати про власний стан.
"Попри навантаження, треба все одно дбати про себе, бо це може бути довгий шлях. І треба, щоб на нього вистачило сил, а не витратити їх в перший тиждень чи місяць.
Мені здається, що обом партнерам варто не боятися озвучувати свої переживання, ставити запитання, цікавитися, бути відкритими, вчитися", – підсумовує Анна.
Зрештою, на думку Миколи Граднова-Савицького, між партнерами має бути відверта комунікація від самого початку відновлення. Адже навіть близька людина не завжди може здогадатися, що саме відчуває партнер після поранення, де йому боляче або які дотики приємні.
"Спілкуйтеся. Почніть нарешті говорити. Тому що ніхто, включно з лікарями, не знає, що ти зараз відчуваєш, який у тебе біль. Якщо ти не будеш говорити про свою проблему, ніхто тобі не допоможе", – радить ветеран.
Олена Барсукова, Українська правда. Життя