"У мене немає хороших новин": представник ВООЗ – про наслідки війни, які переживе не одне покоління

Ярно Хабіхт – естонець. День Незалежності його батьківщини припадає на 24 лютого, і єдиний рік, коли Ярно не святкував його – 2022-й: він та його команда не покидали Україну.

Хабіхт вступив на посаду представника ВООЗ в Україні в найтурбулентніші часи для української медицини: медична реформа, ковід і повномасштабне вторгнення, яке супроводжується постійними атаками Росії на медичну інфраструктуру України. Через понад 7 років він полишає посаду. Що він вважає унікальним в українському досвіді?

Українська правда поговорила з представником ВООЗ про війну, медицину і чому світ точно зміниться.

– Ви були в Україні під час пандемії, повномасштабного вторгнення. Що було для вас найважчим за всі ці більш ніж сім років?

– Мабуть, головне – я так і не опанував достатньо українську мову. З погляду фахівця – Україна у 2018 році була місцем, куди варто було приїхати. Реформи у сфері охорони здоров'я проводились зі швидкістю світла, а потім я усвідомив: водночас в Україні стався другий за величиною спалах кору у світі, з 2014 року тривала війна на Донбасі. Складнощі вже були.

ВООЗ – це організація, яка має бути там, де все рухається швидко. Якщо немає реформ, немає спалахів, немає надзвичайних ситуацій – то це не те місце, де насправді має бути ВООЗ. Тому я відчув: потрапив у правильне місце. Зміни відбувалися весь час. Це як у комп'ютерних іграх – ви переходите на наступний рівень із новими, складнішими викликами. А потім – 24 лютого 2022 року. Що є ще й особистим: це День незалежності Естонії, моєї рідної країни.

– Що вас здивувало в українській системі охорони здоров'я?

– Стійкість. Я справді захоплююся медичними працівниками, які знайшли внутрішні сили продовжувати робити те, що роблять. Ми часто говоримо про великі системи абстрактно – як їх фінансувати, де мають бути лікарні. Але зрештою – це медсестра робить ін'єкцію, лікар проводить операцію, лаборант забезпечує транспортування зразків із поля до центру громадського здоров'я. І ця сила підтримувати роботу системи – гідна справжнього захоплення.

– Якому досвіду Україна може навчити інші країни?

– Ви не лише реагуєте на кризу, але й продовжуєте реформувати систему. Реформи охорони здоров'я 2016–2017 років допомогли витримати виклики ковіду і війни: НСЗУ як закупник послуг, податкове фінансування та система е-здоров'я забезпечили виплату зарплат і безперервність послуг.

Ще один важливий аспект – управління масовими жертвами. Україна, на жаль, навчилася цього досвіду, коли раптово до однієї лікарні приїжджають 50-60 машин швидкої допомоги й потрібно забезпечити тріаж (медичне сортування – ред.). Багато країн Західної Європи ніколи не переживали цього. Є і клінічний, і управлінський бік, яким українські лікарі та менеджери можуть ділитися зі світом.

– У реабілітації у нас також є проблема радянської спадщини. Багато обладнання просто не є корисним – воно використовувалося в так званих санаторіях за радянських часів, і його досі застосовують для реабілітації поранених солдатів, поранених цивільних тощо. Як ви бачите можливість подолати це?

– Сучасна реабілітація активно масштабується: з'являється більше молодих ерго- та фізіотерапевтів, оновлюються команди в лікарнях від Полтави до Запоріжжя та Рівного. Міжнародні фахівці з Австралії, Канади, Ірландії, Швеції проводили навчання безпосередньо в лікарнях. Але виклики залишаються: реабілітаційних послуг значно більше на заході України, ніж на сході. Є бар'єри доступу. І головне питання – чи достатньо у нас фізіотерапевтів та ерготерапевтів? Маємо 100-200 тисяч людей, яким потрібна реабілітація через бойові травми. Нам треба забезпечити наявність цих послуг надовго.

– Україна мала найнижчі показники з рутинної імунізації станом на 2016 рік. Є ще багато роботи, але в якийсь момент ми таки зробили стрибок в охопленні щепленням. За рахунок чого?

– Україна пріоритезувала вакцинацію – політично і фінансово. Ви пройшли через важкі часи на початку повномасштабного вторгнення, коли ланцюги постачання були перекриті, холодовий ланцюг – ушкоджений у Київській, Чернігівській та Харківській областях. І відновили це. У 2025 році, вперше за 20 років, ухвалено рішення запровадити вакцину проти ВПЛ – це рятує дівчат і жінок, а в довгостроковій перспективі й чоловіків від онкологічних захворювань. Коли я їздив до Сум та Харкова – й показники вакцинації з ВПЛ там були вищими, ніж у деяких інших областях. Це і є встановлення пріоритетів, і виконання роботи.

– Ви згадали про ушкоджені ланцюги постачання вакцин. Загалом, з початку повномасштабного вторгнення, ВООЗ верифікував понад 3000 нападів на заклади охорони здоров'я в Україні. Чи еволюціонував характер цих нападів порівняно з першим роком повномасштабного вторгнення?

– З початку повномасштабного вторгнення ВООЗ верифікував понад 3000 нападів на систему охорони здоров'я в Україні – і ця цифра продовжує зростати. Це включає лікарні, лабораторій, мед транспорт, склади, швидкі та ін. На сьогодні, маємо майже 3,100 атак. Найбільша кількість припала на 2022 рік. У 2023-2024 роках інтенсивність дещо знизилась, але з 2025 року знову зростає.

Близько 20% нападів – проти медичного транспорту: швидкої допомоги та парамедиків. З 2024 року фіксуються подвійні удари – повторні атаки по тих самих об'єктах.

– Коли прибуває рятувальна команда?

– Так. Рятувальна команда виїжджає на місце, а потім удар завдається по тому самому місцю. Кожен третій напад на медсистему – проти первинної медичної допомоги. Більшість зараз у прифронтових областях. Але вся країна перебуває під загрозою: дрони, балістичні ракети – це не лише прифронтова зона. Ми бачили напад на "Охматдит".

– Для чого ведеться моніторинг нападів – і що він дасть після війни?

– Інакше всі ці напади залишаться непоміченими. Документування – спільна відповідальність: ВООЗ фіксує випадки, МКЧХ стежить за дотриманням міжнародного гуманітарного права, українська судова система збирає докази для майбутніх проваджень. Досвід Балкан показує: така документація може стати підставою для притягнення до відповідальності конкретних осіб, які віддавали накази або брали участь у нападах. Спільна мета – зробити охорону здоров'я безпечнішою. Головна проблема, яка турбує ВООЗ, МКЧХ, MSF ("Лікарі без кордонів" – авт.), залишається незмінною: медичні заклади та персонал досі не захищені належним чином.

– Світ входить в еру турбулентності – і міжнародні інститути мають це визнати. Міністр оборони Британії відносно нещодавно сказав, що ера миру закінчилася. Погоджуюсь із цим. А отже, постає ключове питання: чи здатні міжнародні інститути – не лише ВООЗ – перебудуватися так, щоб зробити цей світ безпечнішим? І чи це взагалі можливо?

– Європа була дуже мирною порівняно з багатьма іншими частинами світу. В Україні та Східній Європі – після падіння Берлінської стіни – виросли покоління без війни, з надією на нове майбутнє. І те, що зруйнувалося в лютому 2022 року, – це усвідомлення, що це не так, що мир не є гарантованим. Ключове питання – де світ стабілізується. Думаю, для багатьох це питання. Що я кажу багатьом людям: ми або можемо бути спостерігачами й чекати, поки ситуація стабілізується, або кожен з нас може щодня робити правильні вибори та дії, щоб життя ставало кращим. Швидше за все, ситуація в Україні стабілізується протягом наступних 3-5-7 років, але що означатиме ця "стабілізація" – ніхто не знає. Нам точно треба змінюватись, бо світ не буде таким, як раніше.

– Які довгострокові наслідки для здоров'я – фізичні та психічні – слід очікувати Україні? І що найбільше непокоїть ВООЗ? Адже багато дискусій про те, що ми будемо відчувати ці наслідки ще багато-багато років після війни. Ми побачимо зростання онкологічних, аутоімунних та інших захворювань. Які ваші спостереження та прогнози?

– У мене немає гарних новин. Тому що війна має жахливий вплив на здоров'я – а для деяких станів – понад одне покоління. Вже зараз 72% людей кажуть, що відчувають високий рівень стресу. Чи зникне це, коли закінчиться війна? Ні. На жаль, це, ймовірно, перейде і до наступних поколінь.

Ми знаємо, що 68% українців – двоє з трьох – кажуть, що їхнє здоров'я гірше, ніж до війни. 36% відкладають лікування. На прифронтових територіях – ще гірше: у Херсонській області цей показник сягає 43%. Потреба у психологічній та фізичній реабілітації – колосальна. І нам потрібно знайти моделі, які підтримають усіх людей на довгостроковій основі – не лише тих, хто отримав бойові травми, але й тих, хто переніс інсульт, хто живе з хронічним болем, хто просто – виснажений.

Це все буде відгукуватись поколіннями після війни.