Свій серед своїх: як допомогти дитині адаптуватися та підтримати її в інклюзивному навчанні
За підтримки радниці – уповноваженої Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар'ї Герасимчук у партнерстві з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ)
Авторка: Оксана Гунько
21 листопада 2024
За останні п’ять років учнів з особливими освітніми потребами (далі – ООП)
збільшилось у садочках та школах у 2,5 раза. І сьогодні цей процес виглядає так: батьки дитини з інвалідністю чи з особливостями розвитку мають звернутися до інклюзивно-ресурсного центру для визначення рівня підтримки, якого потребує дитина під час освітнього процесу. Далі з отриманими рекомендаціями батьки йдуть до обраного навчального закладу із заявою-проханням щодо зарахування дитини. Навчальна установа, куди прийшли батьки, має створити необхідні умови для дитини відповідно до визначеного рівня підтримки. Для цього можуть відкрити інклюзивний клас чи групу, передбачити асистента дитини й асистента вчителя, забезпечити заходи, прописані в індивідуальному плані розвитку школяра.
Якщо раніше таких учнів та студентів відокремлювали на індивідуальне навчання (домашнє навчання) або відмовляли батькам, аргументуючи, що в закладі немає місць, грошей чи ресурсів – то тепер учнів з ООП все ж намагаються інтегрувати в освітній процес більш активно. Цьому сприяли
зміни до Закону України "Про освіту", які гарантували доступність освітніх послуг для осіб з інвалідністю. Звісно, не скрізь та не завжди школи роблять це з великим бажанням.
У цій статті дослідимо, з якими викликами стикаються українські вчителі, фахівці та батьки, на що варто звернути увагу, щоб покращити освітнє середовище для всіх його учасників. І найголовніше, не "втратити" дитину в цьому процесі. Увага дорослих у навчальному процесі дитини з ООП має бути на адекватному сприйнятті її можливостей, на сильних сторонах та якісному супроводі під час адаптації в дитячому колективі.
"Пам’ятаю, з яким виразом обличчя зустріли новину батьки школярів щодо навчання моєї доньки в класі з їх дітьми. Я розуміла, що батьки, які не мають дітей з інвалідністю чи з ООП, дуже бояться самої думки, як навчання з моєю донькою змінить освітній процес їх дітей – можливо, тепер програма буде спрощеною, чи нова учениця відволікатиме школярів або вчитель буде приділяти більше уваги саме цій дівчинці, натомість іншим учням діставатиметься менше часу. Всі ці страхи – від нестачі інформації. Часто без відповідей на свої питання батьки протестують проти включення дитини з ООП в їх клас, – говорить Радниця – Уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук. – Проте всі упередження можна подолати, якісно підтримуючи дитину в освітньому процесі. Коригування розкладу занять, навантаження, робота з вчителями та індивідуалізація програми під потреби дитини – все це необхідні елементи створення безпечного освітнього середовища за участі всіх учнів. Дитина не повинна відстоювати своє право на навчання в школі – дорослі мають забезпечити необхідну підтримку".
У цій статті дослідимо, з якими викликами стикаються українські вчителі, фахівці та батьки, на що варто звернути увагу, щоб покращити освітнє середовище для всіх його учасників. І найголовніше, не "втратити" дитину в цьому процесі. Увага дорослих у навчальному процесі дитини з ООП має бути на адекватному сприйнятті її можливостей, на сильних сторонах та якісному супроводі під час адаптації в дитячому колективі.
"Пам’ятаю, з яким виразом обличчя зустріли новину батьки школярів щодо навчання моєї доньки в класі з їх дітьми. Я розуміла, що батьки, які не мають дітей з інвалідністю чи з ООП, дуже бояться самої думки, як навчання з моєю донькою змінить освітній процес їх дітей – можливо, тепер програма буде спрощеною, чи нова учениця відволікатиме школярів або вчитель буде приділяти більше уваги саме цій дівчинці, натомість іншим учням діставатиметься менше часу. Всі ці страхи – від нестачі інформації. Часто без відповідей на свої питання батьки протестують проти включення дитини з ООП в їх клас, – говорить Радниця – Уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук. – Проте всі упередження можна подолати, якісно підтримуючи дитину в освітньому процесі. Коригування розкладу занять, навантаження, робота з вчителями та індивідуалізація програми під потреби дитини – все це необхідні елементи створення безпечного освітнього середовища за участі всіх учнів. Дитина не повинна відстоювати своє право на навчання в школі – дорослі мають забезпечити необхідну підтримку".
Асистент дитини – помічник чи няня для дитини
Поведінка дитини під час адаптації в освітньому середовищі (школа чи будь-який інший освітній заклад) – найперше, за чим мають спостерігати спеціалісти, бо зазвичай саме поведінка дитини транслює її відчуття. Надмірне сенсорне навантаження (гамір у коридорах школи, незрозумілі інструкції вчителя тощо), незадоволені індивідуальні фізичні потреби, надмірний тиск з боку вчителів чи батьків – все це проявиться поведінковими порушеннями, наприклад, криком дитини, агресією чи навпаки – завмиранням.
"Деяким дітям без супроводу асистента дитини, або тьютора, неможливо адаптуватися, – говорить Ірина Білик, психологиня, поведінкова аналітикиня, кураторка індивідуальних корекційних програм та інклюзивного навчання, співавторка та тренерка курсу з підготовки тьюторів. – Адаптований розклад дитини – це запорука успішної інтеграції в навчальне середовище, бо заснований він саме на потребах дитини. Академічні навички, які зазвичай опановують під час уроків, в разі потреби можна опанувати й на індивідуальних заняттях, прописаних в індивідуальному плані розвитку дитини. А от навички комунікації з іншими людьми та соціалізація дитини можливі лише безпосередньо серед інших дітей, в садку чи школі, бо це модель мікросоціуму".
Аутизм – це НЕ захворювання, і його НЕ треба лікувати.
Це стан розвитку, за якого людина по-іншому сприймає інформацію, інакше взаємодіє з навколишнім середовищем. Розлади аутистичного спектру не лікуються, вони компенсуються. Рання діагностика та втручання фахівців (наприклад, дитячого психіатра, а також логопедів, терапевтів мови та мовлення, психологів, сенсорних терапевтів, нейропсихологів і корекційних педагогів) здатні допомогти дитині адаптуватися до вимог суспільства. Водночас чим раніше розпочинається корекційна робота спеціалістів, тим легшим буде процес адаптації дитини.
Ірина Білик
Індивідуальна програма розвитку пишеться педагогами та командою супроводу саме на підставі спостережень за дитиною. І в цьому документі мають бути коректно прописані цілі для конкретного учня. Саме тому важливо, щоб в кожному навчальному закладі був завуч з інклюзії.
Найважче – це працювати з дорослими
Помічати сенсорне перевантаження та сильні сторони – ось на що варто звертати увагу вчителям та асистентам під час навчання учнів з ООП.
"Варто звертати увагу, що у дітей з ООП дуже різне сприйняття навчання у великій групі. Саме тому потрібно підкреслювати позитивні сторони школярів", – акцентує поведінкова аналітикиня Ірина Білик.
Асистент дитини, поведінковий аналітик Костянтин Михайлюк (фото: зі сторінки Костянтина Михайлюка у фейсбуці)
Необхідно враховувати сенсорне перевантаження учнів з особливими освітніми потребами (сенсорне перевантаження проявляється в тому, що нервова система не спроможна витримати зовнішні подразники, такі як звуки – крик вчителя чи вихователя, однокласників на перерві, скрип крейди по дошці чи фломастера – яскраве денне світло, запахи в шкільній їдальні, текстура їжі – слизькі кабачки, каша з грудочками та ін.).
"Бо така втома шкідлива і впливає на результати навчальних навичок. Можна комбінувати співпрацю дітей: на одних уроках учні знаходяться з усім класом, а на інших – в інклюзивній групі (3-7 школярів) або навіть індивідуально займаються кілька уроків в супроводі асистента. Як фахівець з практикою можу сказати точно, що це реально", – ділиться своїм досвідом Ірина Білик.
За її словами, найбільший бар’єр починається якраз у дорослому житті, коли дитина з інвалідністю підростає і стикається з усіма упередженнями та обмеженнями, які залишилися в українському суспільстві ще з часів радянської системи.
"Якось я раніше прийшла забрати Поліну зі школи, у нас був запланований візит до лікаря. Зайшовши у клас, я побачила доньку, яка сиділа за столом вчителя і мирно малювала. Вчителька натомість працювала з усім класом за темою уроку. Я вирішила дочекатися перерви, щоб поговорити. Уявіть моє здивування, коли я почула відповідь на запитання, чому моя дитина замість роботи просто малює, ще й за столом вчителя. А відповідь була такою: «Ну… Вона ж з інвалідністю, погано чує, от я і вирішила, що важливо, щоб вона просто знаходилась в класі. Якщо не встигає, то хай просто малює… ». Мене вразив підхід до дитини «фахівчині»", – наводить приклад стереотипного підходу до людей з інвалідністю Радниця – Уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук.
Ірина Білик наголошує, що батьків важливо активно підключати до співпраці з фахівцями. Не всі розуміють роль інклюзивно-ресурсного центру (ІРЦ) – це педагогічна, а не медична установа. Його функція – виявити труднощі дитини та запропонувати потрібного спеціаліста й програму розвитку. А ще батьки – дуже цінний ресурс для вчителів. Вони, як ніхто інший, краще знають дитину та особливості комунікації з нею. Чому б не запитати?
"У кінці навчального року вчителька моєї доньки Поліни поділилася загадкою, яку вона розв’язувала весь рік. Річ у тому, що пані Юлія ніяк не могла зрозуміти, чому біля дошки дитина легко розв’язує задачі з математики, а з місця, за партою, самостійно не може. Вчителька мала різні версії: серед них, наприклад, що дівчинка користується підказками однокласників за спинами вчительки. А загадка ця розв’язувалась просто – Поліна має дислексію (складнощі з читанням). Біля дошки розв’язувати було легко, бо був написаний скорочений запис задачі, і сам текст читати не потрібно було. А за партою, самостійно з підручником, ця ж сама задача була надзвичайним викликом, бо потрібно було читати умови. Тож просто, запитавши у мене, мами дитини, вчителька змогла б швидше розібратися зі своїм питанням", – каже Дар’я Герасимчук.
За законом батьки входять до команди супроводу в інклюзивному класі й так само можуть пропонувати залучати інших спеціалістів.
Кожна дитина має здібності – важливо їх бачити
Світлана Макуха, матір Артема, хлопця з церебральним паралічем, вже 10-й рік залучена до інклюзивних процесів, що пов’язані з життям її сина. Зараз її син навчається в четвертому класі Броварського ліцею № 7 Київської області за індивідуальною програмою. Хлопчик має дискінетичний розлад і пересувається на кріслі колісному. Під час навчання він користується айтрекером (від англ. eye tracker) – пристрій, який відстежує напрямок погляду користувача та його рухи головою. Завдяки технологіям Артем має доступ до навчання та соціалізації.
Світлана Макуха в День міста Бровари, "Броварський забіг незламності"
Світлана виступає в ролі асистента дитини: "Коли нам запропонували взяти участь у соціальному проєкті від ЮНІСЕФ, то величезна проблема виникла в тому, що немає спеціалістів, які вміють працювати з айтрекером і надавати дитині освітню послугу. Завдяки айтрекеру мій син може відповідати поглядом «так» або «ні», говорити про свої потреби – хочу пити, хочу цукерку чи в туалет. Деякі діти вже навіть навчилися друкувати за допомогою трекера".
Настя Шинкар
Такі допоміжні гаджети дуже потрібні. Запит на них високий – це показав пілотний соціальний проєкт від UNICEF, завдяки якому Броварський ліцей № 7 тепер облаштований пандусом, туалетом для дітей з інвалідністю, є ресурсна кімната. Після того, як вийшла публікація про Артема і те, як він навчається завдяки айтрекеру, то інші батьки звернулися з питанням, як можна скористатися пристроєм і для їхньої дитини.
"Я для свого сина буду працювати й на благодійних засадах, бо бачу, що у нього інтелект збережений і він прагне навчатися. Щоправда, з квітня він на апаратній вентиляції легень, але все одно ми намагаємося бути в школі, – розповідає Світлана. – Моя мета, щоб дитина комунікувала і соціалізувалася. Артему дуже подобається школа. Вчителька згуртувала школярів та налаштувала прекрасний, толерантний мікроклімат в класі".
Державні спеціальні освітні заклади ще очікують реформи від Міністерства освіти. Вузьких спеціалістів з досвідом дуже не вистачає та й програми в більшості – застарілі, тому роль активної діяльності громадських організацій у цій сфері надзвичайно важлива.
У 2020 році завдяки зусиллям команди громадської організації "Бачити серцем" в Україні стартував онлайн-проєкт неформальної освіти для підлітків та молоді зі складними порушеннями розвитку "Школа для кожного". Якщо на старті програми було залучено 13 учасників, то сьогодні вже налічує 91 учасника віком від 12 до 30 років. У школі діє правило: "Ми працюємо разом, а не замість підлітків". Частина слухачів проживають на окупованих чи прифронтових територіях.
Галина Сьобко
"Наша школа для багатьох учнів та студентів є єдиною формою навчання, – каже Галина Сьобко, кураторка та методистка освітньої програми «Школи для кожного», тифлопедагогиня. – Оскільки ми дотримуємося принципу комплексного підходу, навчаються та змінюються всі члени родини. Батьки теж навчаються слухати та чути своїх дітей, вірити в них, відпускати, домовлятися, запитувати дозвіл при будь-якій взаємодії з тілом дитини, не виконувати завдання за дитину, не порівнювати з іншими. У період навчання батьки мають час на себе, час для відпочинку та вирішення важливих особистих питань".
Поведінкова аналітикиня і тренерка курсу з підготовки тьюторів Ірина Білик сподівається, що інклюзія за час війни не зникне, а стане ще актуальнішою:
"Я вірю в те, що інклюзія нікуди не дінеться, що ми не зробимо крок назад. Я від всього серця прагну, щоб слово «інклюзія» не використовували. Щоб було природно, коли в закладах навчаються різні люди: у професійних та вищих навчальних закладах, з особливими освітніми потребами чи без них, для будь-якої дитини й дорослого. Щоб у нас суспільство стало доступним і вже не було розподілу. Щоб різноманітність увійшла в наше життя – ми всі різні й всі маємо право на те, щоб здобути якісну освіту і гідно жити".
"Сподіваюся, в освіті запрацюють діджитал-технології"
15-річний Ілля Маслаков має порушення слуху та спілкується жестовою мовою. Він навчається у 10 класі Житомирської спеціальної школи. Щодня ходить до волейбольної секції та мріє стати вчителем фізкультури.
"Нечуючі випускники шкіл обирають професію не за своїми талантами чи здібностями, а за наявністю перекладачів жестової мови у навчальних закладах, – розповідає Ілля про невидимі обмеження для абітурієнтів з порушенням слуху, – і таких професій дуже мало".
Сучасна освітня система України для таких, як Ілля, пропонує вибір з обмеженого списку професій: оператор комп’ютерного набору, взуттєвик і ще п’ять-сім спеціальностей. У навчальних закладах передбачена ставка перекладачів жестової мови тільки при наявності 10 студентів з порушенням слуху. Якщо їх чотири-п’ять – то такого спеціаліста не надають.
Ілля Маслаков
"У мене запитують, чи можу я вчитися без перекладача? Так, можу, але багато інформації проходить повз. Моя знайома здобуває професію психолога і вчиться на 3 курсі університету. Їй допомагають мама, бабуся, брат. Вони просто передають інформацію від викладачів. Фактично вони працюють перекладачами жестової мови.
У мене попереду ще є два роки, щоб розвиватися. Але я боюся, що не зможу вступити до університету через брак інформації. Я дуже не хочу, щоб наявність порушення слуху визначало майбутню професію людини. Сподіваюся, за цей час ситуація в освітній системі України зміниться і будуть використовувати діджитал-технології для студентів з порушенням слуху", – каже Ілля.
У мене попереду ще є два роки, щоб розвиватися. Але я боюся, що не зможу вступити до університету через брак інформації. Я дуже не хочу, щоб наявність порушення слуху визначало майбутню професію людини. Сподіваюся, за цей час ситуація в освітній системі України зміниться і будуть використовувати діджитал-технології для студентів з порушенням слуху", – каже Ілля.
Бути в контакті з людиною
Аллі Гінкул з дитинства довелося навчитися захищатися. Сьогодні вона працює проєктною менеджеркою в ГО "Боротьба за права". Алла пересувається на кріслі колісному й має супровід.
Жінка згадує, що часто стикалася з несприйняттям в середовищі однолітків. Діти або жаліли її, або просто не помічали. Але найбільшим обмеженням, крім комунікації, жінка вважає частковий доступ до навчання.
"У мене було лише шість годин навчання на тиждень. Це були основні предмети: математика, українська мова і література, історія. Інших предметів, такі як географія, у мене не було взагалі. Донедавна вважалося, що інші дисципліни мені не потрібні, – розповідає Алла і додає: – Якщо у людини є фізичні порушення, то часто помилково сприймають її як менш інтелектуально розвиненою або нездатною до навчання. Але так не є".
Алла не розуміла, чому її позбавляють можливості складати іспити на рівні з іншими, коли вона може і хоче показати свою обізнаність. Вона вважає, що їй пощастило з класною керівницею. Вчителька у різний спосіб підкреслювала рівність усіх дітей в класі. Завдяки чому Алла була присутня на шкільних лінійках, відкритих уроках, а коли вона хворіла, то класна керівниця вчила дітей проявляти увагу і піклування та провідувати свою однокласницю вдома.
"Моя вчителька робила все для того, щоб я не відчувала себе відкинутою, а щоб бачила, що в мене такі ж можливості, як і в інших дітей", – з теплою посмішкою згадує Алла вплив педагогині.
Жінці й досі доводиться стикатися з ситуаціями, коли в її присутності ставлять питання до людини, що супроводжує. "І коли я відповідаю самостійно, бачу великий подив в очах співрозмовника", – каже Алла Гінкул, проєктна менеджерка ГО "Боротьба за права".
Проєктна менеджерка Алла Гінкул (фото: Марія Христенко)
"Безбар’єрність – це нова суспільна норма. Це наскрізна тема, яка буде актуальна ще десятки років. За час повномасштабного вторгнення кількість людей з інвалідністю зросла до трьохсот тисяч, і кожен день це число росте. Вони повертаються з фронту, приїжджають з тимчасово окупованих територій та інших місць та адаптуються до суспільного життя і воно має бути повноцінним. Ці люди так само мають бути працевлаштовані та мати вільний доступ до інформації та культурних послуг", – підкреслює начальниця відділу політики безбар’єрності, гендерної рівності та ментального здоров’я МКІП Леся Хемраєва.
*Авторка матеріалу вдячна за допомогу в підготовці матеріалу Ірині Терновій, перекладачці жестової мови.
Читайте також: Міфи про розлади аутистичного спектру, які варто забути