Сюди приходять не плакати: як центр реабілітації Броварів змінює дітей і місто
Найбільше про інклюзію, яку впроваджують зараз у школах країни, знають, мабуть, у Броварах.
Все завдяки Міському центру комплексної реабілітації дітей з інвалідністю. Його учні виступають на усіх заходах міста, їх бачать з ними спілкуються і... їх не бояться.
| Інтерактивні заняття з дітьми у центрі, фото зі сторінки установи у Facebook |
Цей центр дає початковий старт та можливість дітям інтегруватися у інклюзивну шкільну програму. Без бази, яку тут в них вкладають – то не інклюзія, а сама "назва".
Зараз тут 213 дітей (п’ять років тому було 60) переважно з Броварів та району, але приїжджають і з Києва, Баришівки та інших міст.
Послуги центру може отримати будь-який українець: правління міста має звернутися до керівництва Броварів. Але це довго і складно.
Набагато простіше просто змінити реєстрацію дитини і мати можливість тут обслуговуватись, тож батьки лишають роботу, здають чи продають житло і просто їдуть жити в Бровари.
***
Серед п’ятиповерхівок Броварів сховався яскравий корпус колишнього дитсадка.
| Фото зі сторінки центру у Facebook |
На тлі похмурих хрущівок будівля здається світлою та по-європейськи доглянутою: газони, клумби, чистота.
У 90-і роки, коли дітей народжувалось мало і садочки лишались пустими – їх масово передавали для різноманітних відділів та департаментів.
Цей перереконструювали як центр реабілітації дітей з інвалідністю і залишили стояти.
В газетах кілька разів писали про "відкриття центру незабаром" і далі діло не йшло.
Але ось він – працює і невдовзі святкуватиме десятиріччя.
У холі – інвалідні візки, кілька зручних диванів та гардероб. Правильні пандуси та сучасний ліфт. Мами приходять з малечею, переодягаються і йдуть на заняття.
Директор Валерій Іваненко уже запланував добудувати басейн з двома ванними і встановити сонячні батареї для енергоефективності.
***
У 1995 році син Валерія Олег отримав інвалідність та потрапив до візка.
– Я за першою освітою металург, але коли він отримав травму, одразу ж звільнився і був з ним 10 років на допомогу по догляду на 4,85 гривень на місяць.
Тоді не було ніякої реабілітації.
| Директор Валерій Іваненко |
– Операцію йому зробили добре, але після двох місяців в лікарні нас виставили на вулицю і нічого не сказали, що тепер робити, як жити і займатися.
Знайшли єдиний центр реабілітації при сьомій лікарні на Соломенці. Прийшли, а нам кажуть: "Курс коштує 100 мільйонів карбованців"... А вся родина вже два місяці не працює, все продали, що було на лікування.
Знайшли гроші, потрапили туди тільки для того, щоб знати, що нам з ним тепер робити, – розповідає Валерій.
Тому, коли мені запропонували очолити цей центр – довго не думав. Бо розумію кожну маму, кожного тата, які до нас приходять зі своїми дітьми.
***
У броварському реабілітаційному центрі не лунає стандартна для подібних закладів фраза: "Не вистачає фінансування".
Навпаки, тут гордо демонструють ліфт, розказують про мікроавтобус (саме ним розвозять дітей до і після зянять), які подарували благодійники з Японії.
За спонсорські кошти утеплили будівлю: взимку було так холодно, що ніяке додаткове опалення не допомагало – все тепло видувало.
– Не треба говорити людям про гроші – кажіть конкретно, що вам потрібно і вони допоможуть, – запевняє директор.
Наприклад, одна компанія допомагає нам не тільки грошима, а й зусиллями – приходили й усім колективом облаштовували нам територію.
За час існування центру тут зібрали близько 6,5 млн гривень спонсорської допомоги.
***
Тут 8 груп дітей, є перша і друга зміни.
У центрі хочуть зробити майстерні для діток та облаштувати групи денного перебування – тоді мами могли б вийти на роботу (а це можливість покращити фінансове становище родин).
| Ранкова гімнастика |
Можна готувати, є кухня. Єдине, чого не вистачає – місця.
Випадкові люди тут не працюють.
Ті, які приходять просто так – надовго не затримуються. Ті ж, хто лишаються – тут назавжди.
Приблизно половина колективу – мами дітей, які прийшли сюди спочатку з своєю малечею, а потім перекваліфікувалися у педагогів чи вихователей.
Методист Ірина Держук привела сюди свою доньку з інвалідністю.
З часом отримала другу освіту соцпрацівника і стала тут працювати.
Її донька вже випускниця, здобуває середню освіту.
– Завжди кажу батькам: "Ніколи не зупиняйтеся на тому, що є – ваша дитина росте і треба цей дошкільний період використати максимально", – розмірковує вона. – Те, що ви зараз посадите – проросте як зернятко і допоможе вашій дитині.
Проводячи мені екскурсію центром, Ірина помітила, що у мене на очах сльози:
– Припиніть. До нас приходять не плакати, а працювати. Я це всім нашим мамам кажу. Поплакали? І добре.
Прийміть свою дитину такою, яка вона є, і тоді з вашою впевненістю та любов’ю вона буде максимально захищеною і спокійною.
| Гурток "Талановиті пальчики" |
***
Якби не пандуси, спеціальні стільчики для занять та маленькі інвалідні візки в коридорі – його не відрізнити від звичайного садочка.
Світлі кімнати та коридори, прикрашені роботами учнів: гіпсові фігурки, малюнки, вироби з бісеру, квіллінг…
| Виставка дитячих робіт |
Тут є невеличкий зимовий сад, де діти займаються садотерапією: поливають квіти, протирають серветками листочки.
Реабілітація тут комплексна: фізична, психологічна та соціальна.
| Зал ЛФК |
Є два типи роботи: стаціонарна, коли діти ходять по 4 години на день займатися і амбулаторні – коли діти приїжджають займатися курсами по 10 днів.
Заняття різні. Найменші ходять по краю килимка з підтримкою мам чи вихователей і підтанцьовують під пісеньку "Плямки, плямки, складочки, складочки".
У "найважчій" групі за круглим столом сидять діти з вихователями, ніби крутять по столу якісь овочі.ї
| Група "Веселка" |
Хтось плаче, а інший з цікавістю розглядає іграшку під пісеньку виховательки:
– Однією ручкою: раз-два-три-чотири, тепер взяли у другу ручку раз-два…
На підлозі спить хлопчик – хоча у сусідній кімнаті є ліжечка, мама просить, щоб він був у колективі.
В інших кабінетах займаються індивідуально – вчать дітей малювати, роблять масаж, займаються з логопедом чи психологом, розвивають тактильні навички.
За день спеціаліст може попрацювати з 9-10 дітьми.
| Робота вчителя-реабілітолога |
***
Батьків у коридорах майже немає – діти за рік вже звикли, тож спокійно лишаються з виховательками, даючи мамі кілька годин на себе та перепочити.
Показують тут і свою гордість – "соляну кімнату" (її відкрили минулоріч), яка схожа не середньовічний замок, з декоративними елементами і кольоровими ліхтариками.
На стільчику сидить хлопчик, дивиться мультик та голосно підспівує цуценятку, який вчить цифри.
В іншій групі готують до шкільного життя, кабінет імітує клас: є парти, стіл вчителя та дошка, щоб писати крейдою – тут малюють.
В музичній кімнаті діти співають та ставлять вистави. Є комп’ютерній клас, у якому вчать програмам, які знадобляться у дорослому житті.
Див у центрі – "Встань і йди" – не буває, сюди приводять тільки "складних" дітей.
Головна мета – випустити людину максимально пристосовану для дорослого та самостійного життя.
***
Ірині – 36 років. До народження доньки Аріни працювала вихователем у дитсадку.
Коли Аріна народилася з ДЦП, чоловік практично одразу їх кинув.
Тож Ірина пішла вчитися на логопеда і зараз працює у центрі.
Тепер мама з 8-річною донькою завжди разом: Ірина працює, донька вчиться.
| Вчитель-реабілітолог працює з дівчинкою |
Вони тут вже п’ять років: дівчинка соціалізувалася, навчилася спілкуватись з іншими дітьми:
– Дитина адаптувалася повністю, це як дитячий садочок, тільки на півдня. Моя дитина мене змінила. Я до її народження була дуже злою, не любила людей.
Тепер стала іншою – можу співчувати, любити. Налаштовую інших мам на роботу, та те, що все реально і вони зможуть допомогти своїй дитині.
| З дітьми працює музкерівник |
Колега Ірини – 28-річна вчителька-реабілітолог Вікторія – мама дівчинки Саші з синдромом Ангельмана.
Це рідкісне генетичне захворювання, її дитина єдина з таким діагнозом в усьому районі.
Віка прийшла сюди, коли її дитині не було й двох років, тепер донечці п’ять і вона вже робить максимальні успіхи, які можна зробити з її діагнозом – ходить за ручку, спілкується з іншими дітьми.
Раніше батьки навіть мріяти про таке не могли.
| Реабілітолог займається з дівчинкою |
– Коли я прийшла сюди, зрозуміла, що не єдина з такою проблемою, що життя продовжується. Що тут багато таких матусь і вони стали для мене прикладом.
Зараз Вікторія закінчує інститут Драгоманова і буде логопедом (за першою освітою агрохімік).
– Хочу, щоб вона могла бути у суспільстві, сама себе обслуговувати, сказати найпростіше: "Я хочу їсти чи "Я хочу в туалет", – пояснює жінка.
Говорить, що поява Саші навчила її не жаліти:
– Не треба жаліти таких мам і дітей – до них треба ставитися як до рівних.
| Фото зі сторінки центру у Facebook |
Коли я була вагітна, побачила маму, яка везла хлопчика на візочку і пожаліла її: "Бідна дитина, бідна мама, мабуть, як їм важко". Але коли у мене самої народилась Саша, я зрозуміла: "Ні, ми не бідні – ми багаті".
Ти радієш цим маленьким перемогам, цим досягненням.
Наші діти дійсно особливі: вони дуже добрі, дуже лагідні. Це наше щастя.
Олена Лось, журналіст, спеціально для УП.Життя