"Трипілля – хороша оптика для розмови про сучасність":
інтерв’ю з режисеркою Тамарою Труновою
Джерело фото: Суспільне. Медіа
"Трипілля – хороша оптика для розмови про сучасність":
СПЕЦПРОЄКТ
24 вересня 2026
Вистава "Не розходьтесь. Трипілля" (в рамках проєкту "I`ll be back. Твоє Трипілля") підготовлена за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми "Культура під час війни".
Проєкт реалізовано ГО "Наша Основа" у партнерстві з Благодійним фондом "МХП-Громаді".
Трипільська культура – унікальне й загадкове явище. Є чимало матеріальних свідчень про поселення, проте не відомо, як ці люди називали себе, якою була їхня мова. Ця спадщина довго залишалась маловідомою навіть усередині країни. Водночас вона є своєрідним ключем до нового погляду на сучасну Україну.
Цивілізація Трипілля існувала задовго до наших державних кордонів, тож не вбудовується в сучасну політичну карту. Але саме через це Трипілля стає дуже хорошою оптикою для розмови про сучасність. І переосмислити значення цієї культури покликана вистава "Не розходьтесь. Трипілля".
Вона не буквально про трипільське поселення. Вона має спонукати глядача не лише пишатися минулим, а й ставити собі незручні запитання. Драматургиня та режисерка Тамара Трунова розповіла "УП. Життя", що хоче показати у виставі та якою є головна драматургічна обставина, а також пояснила, чому її цікавить не саме Трипілля, а "боротьба за Трипілля".
– Що особисто вас найбільше вразило чи здивувало в темі Трипілля, коли ви почали її досліджувати?
– Мабуть, найбільше мене вразив розрив між тим, як мало ми насправді знаємо про людей, яких називаємо трипільцями, і тим, як багато ми готові про них стверджувати. Існує велика кількість матеріальних свідчень: поселення, кераміка, фігурки, залишки будинків, сліди землеробства, але ми не знаємо, як ці люди називали себе, їхньої мови, імен. Не знайдені тексти, в яких вони могли б сказати: ось хто ми були, ось у що ми вірили й чому робили саме так. І в цю зону невідомого заходять сучасні люди, зі своїми страхами, політикою, національними міфами, містичним мисленним, езотеричними опорами, бажанням знайти предків, довести тяглість, отримати право на територію. Тому я зараз обираю говорити про наше бажання, щоб Трипілля щось про нас підтвердило. І в цьому я бачу привід для розмови в театрі.
– Що ви знали про трипільську культуру до цього проєкту і що змінилося після заглиблення в тему?
– Я знала приблизно те, що знає більшість людей, які здобули гуманітарну освіту в Україні: дуже давня культура, великі поселення, фантастична кераміка, орнаменти, жіночі фігурки, територія сучасної України, Молдови й Румунії та впевненість, що це "наше". Але це "наше" – найцікавіше для розгляду й вивчення, чого б воно не стосувалось: спадщини, біографії, вибору. Коли намагаєшся виробити дорослу позицію щодо "нашого" – комфортність і безпечність розсипаються, бо з’являється відповідальність, увага, присутність. Відбувається етичне осяяння, в якому зрілі стосунки з минулим починаються не з фрази "це наше", а зі спроможності сказати: я не знаю, але я хочу знати.
Репетиція. Фото: Дара Соколова
– Чи був конкретний факт або деталь, що стала відправною точкою для тексту?
– Спочатку я збирала рішення, які лежали на поверхні, потім нафантазовувала те, що може лежати під поверхневими рішеннями. Потім треба було від цього відмовитись як від некорисного і нецікавого та почати думати. Територія думки, звичайно, була зумовлена й окреслена моїм персональним досвідом життя сьогодні, тими суперечностями, які мене обурюють, проявами інфантильності, незрілої конкуренції, відчуттям театру як "ока бурі" і роздумами: чи не має театр стати самою бурею, щоб оптика ока змінилась, і яка дистанція споглядання діє найбільш ефективно.
Тамара Трунова. Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра/Анастасія Мантач. Джерело: Cуспільне. Медіа
Наприклад, є археологічний предмет – фігурка. Ми знаємо певні речі: з якого вона матеріалу, коли приблизно була зроблена, де знайдена. А потім починається інтерпретація: це богиня, матір, доказ матріархату або культ родючості, сакральний об’єкт. Між предметом та всіма цими твердженнями з’являється простір можливостей. Цей простір ми заповнюємо не знаннями, тобто не тим, що ми об’єктивно бачимо, а тим, що ми хотіли б побачити. Мій намір, щоб вистава існувала всередині цієї відстані.
– Наскільки складно шукати театральну мову для матеріалу, про який немає письмових свідчень?
– Ця відсутність і є головною драматургічною обставиною. Найлегше, що можна було б зробити: вигадати їх, написали їм репліки, придумати характери, систему цінностей, але в такому рішенні я б видавала власну фантазію за минуле. Тому у виставі говорять сучасні люди, які вільні сперечатися, інтерпретувати, доводити, помилятися, намагатися привласнити, захистити, пояснити. А люди в глядацькій залі вільні досліджувати людей на сцені. Театр тут виникає саме з неможливості реконструкції. Я не відновлюю втрачений світ, а створюю машину, яка виробляє версії цього світу.
Репетиція. Фото: Дара Соколова
– Що з дослідницького матеріалу було найважче "перекласти" на сцену?
– Складність, навпаки, обернулась на ресурс – наукова доброчесність, яка говорить: "можливо", "ймовірно", "за однією з гіпотез", "на цьому етапі досліджень". Це надає драматургічної волі, звільняє від визначеності, класичного розуміння конфлікту, структури тексту, необхідності розвитку персонажу. Це можливість хоч частково забрати у театру визначеність. Здається, що це корелюється із сьогоденням – драма невизначеності.
– Розкажіть про персонажів вистави.
– Мені не хотілося б детально розповідати про персонажів, тому що ми знаходимось у процесі створення і роль акторів тут не слабша за роль тексту. Сама природа їхньої появи у виставі – частина інтриги. Скажу лише, що деякі з них створені на основі реальних інтерв’ю з реальними людьми – нашими сучасниками, українцями, з їхніми поглядами, досвідом, способом мислення. Інші – повністю вигадані.
Для мене було важливо розщепити реальність: на те, що є, на те, що могло б бути, й на те, що ми нафантазовуємо. Простір вистави дозволяє всім цим людям і не людям, реальним та уявним фігурам зустрітися там, де в реальності вони ніколи б не зустрілися. І спробувати скласти з них модель спільноти – спільноти різних і рівних.
Репетиція. Фото: Дара Соколова
– Вас цікавить не саме Трипілля, а "боротьба за Трипілля". Що це означає?
– Цікаво, коли археологічний об’єкт стає аргументом автохтонності, права на територію, особливої духовності чи європейськості. Або, навпаки, доказом якоїсь альтернативної історії. Хто має право сказати: "це наше"? Україна? Археолог? Держава? Колекціонер? Людина, яка купила артефакт? Людина, яка написала про нього книжку? Мені здається принципово важливим, що цивілізація Трипілля існувала задовго до наших державних кордонів. Вона буквально не вбудовується в сучасну політичну карту. І тому Трипілля стає дуже хорошою оптикою для розмови про сучасність. Бо щойно ми говоримо про минуле "це належить нам", виникає наступне запитання: а хто такі "ми"?
– Чому суспільствам так важливо знайти "точку опори" в давній історії?
– Мабуть, тому що сучасність завжди ненадійна. Особливо, коли суспільство переживає загрозу, травму, війну, втрату територій, боротьбу за власну суб’єктність – виникає необхідність знайти щось, що неможливо відібрати.
Тамара Трунова. Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра/Анастасія Мантач. Джерело: Cуспільне. Медіа
– Ви пропонуєте говорити не про "український код", а про "українську тривогу". Як вона проявляється?
– Українська тривожність – у постійному бажанні переконатися і довести власне право бути. Легітимізувати те, що ми достатньо давні, достатньо європейські, окремі, наша культура достатньо велика, історія достатньо довга. Ця тривожність парадоксально роз’єднує і, зрозуміло, виснажує. Вистава пропонує простір, де можуть звучати різні думки, і тут тривожні можуть відтанути, бо пропонується нова модель співіснування. Тут людей стає більше і ці люди роблять одне одного більш видимими та корисними. Тому у назві є частина "Не розходьтесь". Не розходьтесь, бо коли ми розходимось – ми тривожимось, слабшаємо й зникаємо.
– З чим вийде український глядач, який нічого не знає про Трипілля? А міжнародний?
– Механізм, який ми досліджуємо, універсальний. Практично кожне суспільство створює образ минулого, з яким йому комфортніше жити сьогодні, обирає предків, називає героїв, створює музеї, встановлює пам’ятники, перейменовує, забуває. Для міжнародної аудиторії тут, можливо, особливо цікаво побачити Україну не як країну, яка вкотре пояснює свою травму, а як суспільство, здатне критично досліджувати власні механізми міфотворення. А для українського глядача мені хотілося б створити складнішу ситуацію: ми говоримо про речі, які нам дуже дорогі, але при цьому дозволяємо собі ставити до них незручні запитання. Для мене це і є ознакою дорослої культури.
Репетиція. Фото: Дара Соколова
– Що ви хотіли б, щоб глядач забрав із собою після вистави?
– Щось, що йому буде нести непросто, але точно до снаги. Наприклад, питання: а що, як близькість до минулого починається не там, де ми впізнаємо в ньому себе, а там, де перестаємо себе впізнавати? Що минуле може бути нашим і водночас залишатися іншим, дивним або незрозумілим й що ці оптики не суперечать одна одній. Навпаки, саме така суперечність і робить зв’язок живим, а не декоративним, бо ми вже не просто шукаємо в історії підтвердження власної версії себе, а вступаємо з нею в стосунки, результат яких не визначений наперед. Але, як у будь-яких зрілих стосунках, виникає питання відповідальності: можливо, називати минуле своїм – це не тільки право на зв’язок із ним, але і готовність до того, що цей зв’язок може змінювати нас самих. І що, якщо саме це і робить минуле по-справжньому нашим?
