"Боже, зроби так, щоб сьогодні все було переконливо, але не настільки, щоб довелось щось переосмислити"

Виставу "Не розходьтесь. Трипілля" (в рамках проєкту "I`ll be back. Твоє Трипілля") режисерки Тамари Трунової створено за підтримки Українського культурного фонду в співпраці з ГО "Наша Основа" та у стратегічному партнерстві з Благодійним фондом "МХП-Громаді".

"Боже, зроби так, щоб сьогодні все було переконливо, але не настільки, щоб довелось щось переосмислити. Нехай сьогодні будуть відкриття, але тільки ті, про які ми вже приблизно знаємо", – молиться модераторка наукової конференції Анастасія Пустовіт у виставі Тамари Трунової "Не розходьтесь. Трипілля" в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Це іронічне прохання добре описує спокусу, перед якою постає суспільство, коли звертається до власного минулого. Ми прагнемо знати більше про власне минуле, але не завжди готові до відкриттів, які можуть похитнути наші уявлення про себе. Проте згодом героїня просить Бога забути свою молитву. Знання все-таки має значення – навіть, а може й передусім тоді, коли воно порушує звичний порядок речей.

У центрі вистави – Трипілля, археологічна культура, про яку ми знаємо чимало завдяки матеріальним знахідкам, але не можемо достеменно сказати, як її носії називали себе, якою мовою розмовляли та у що вірили. Ця прогалина не заважає інтерпретувати суспільству їхні звичаї, вірування й суспільний устрій. Навпаки, невідоме стає простором, в якому легко розмістити власні уявлення, страхи та політичні очікування.

Театральна режисерка та драматургиня Тамара Трунова свідомо не намагається реконструювати життя трипільців. Замість цього на сцені сперечаються сучасні люди, які прагнуть пояснити минуле й водночас розібратися у власній ідентичності. Тому вистава "Не розходьтесь. Трипілля" досліджує наші уявлення про Трипілля, як саме твориться знання та чому нам так потрібна опора серед своїх.

Події розгортаються як наукова конференція, яку фінансує таємничий меценат. Спочатку поважні гості намагаються визначити, як формуються знання та як людина інтерпретує побачене. Біолог пояснює механізми асоціативної пам’яті на прикладі черепахи. Її зображення супроводжує спершу "Реквієм" Моцарта, а потім пісня "I Will Survive". Той самий образ у різному звуковому контексті, за словами героя-біолога, викликає інші асоціації, а отже, змінюється і його сприйняття.

У певний момент біолог відхиляється від теми власної доповіді. Він починає говорити про екзистенційний жах перед знанням і про систему освіти, в якій учні стають заручниками оцінок. Знання, яке мало б допомагати пізнавати світ, перетворюється на механізм контролю. 

До розмови долучається експертка з гуманітарних наук. Вона згадує відпочинок у Туреччині: одного дня на пляжі їй трапилося огороджене місце з табличкою, яка попереджала, що там може бути черепаха. Тварини жінка не бачила, але її вразила сама ідея – люди подбали про можливу присутність живої істоти, не маючи певності, що вона там є.

Цей спогад переростає у розмову про віру та знання, а черепаха стає одним із наскрізних образів вистави. Чи потрібно негайно вирішувати, чи існує черепаха, якщо ми цього не знаємо? Чи можна залишити місце тому, чия присутність лише можлива? І чи не ризикуємо ми знищити щось, поки намагаємося остаточно визначити, що саме перед нами?

"Не розходьтесь. Трипілля" поєднує наукову дискусію із сатирою, гротеском і несподіваними ліричними епізодами. Посеред запеклої розмови про формування ідентичності з’являються абсолютно різні історії: героїня, яка не може вирішити, що купити у супермаркеті, тріо музиканток у круїзі, що переспівують кавери на хіти, а також мислителі минулих тисячоліть.

Здавалося б, що ці епізоди можуть бути відірваними від теми серйозної розмови науковців. Проте вистава пропонує скласти окремі фрагменти в цілісну картину, які так чи інак пов’язані. 

Гумор допомагає втримати увагу в насиченій інтелектуальній конструкції вистави. Серед іншого, вистава пропонує уявити майбутніх археологів, які знайдуть програмку конференції та сприймуть її як важливий документ "цивілізації PowerPoint". 

"Вони жили в часи катастрофи. Але вносили в розклад кава-брейк" – такий висновок міг би з’явитися після дослідження нашої епохи.

Наукова конференція у Тамари Трунової деконструюється, особливо за гротеском і абсурдом ховаються цілком конкретні питання. Чому нам потрібна єдина версія історії? Чому ми прагнемо знайти в далекому минулому підтвердження власної окремості й права на існування? І що ми очікуємо від свого минулого насправді? 

Розмова про Трипілля неминуче має вийти за межі археології. У виставі звучать міркування про війну, підготовку до зими, генератори, підтримку театрів, віру та потребу в опорі. Давню культуру трипільців ми так само можемо перенести на суспільство, яке живе в умовах постійної загрози й намагається зрозуміти, на що може спертися.

Знання в такому контексті не завжди заспокоює. Що більше відкривається складність світу, то важче цьому надати прості пояснення. Наша ідентичність змінюється, реагує на новий досвід і переосмислює зв’язок із тим, що було до нас. Найяскравіше ця тема розкривається в монолозі, під час якого героїня-експертка починає чути голоси трипільців. Вони звертаються до сучасних людей через хліб на стенді для "кава-брейку" і нагадують, що єдине, що ми знаємо про них напевно, – їх вже немає.

Трипільці застерігають від спроб знайти у фрагментах кераміки відповідь на питання про українську ідентичність, довести давність власного існування чи підтвердити право на землю: "Не носіться з нами, носіться зі своїм часом".

Проте саме після цього монологу модераторка ставить запитання про те, звідки експертка знає, що трипільці думали саме так? Та визнає, що не знає. Виходить, вона щойно використала голос давньої культури як аргумент на користь власних переконань.

Тож навіть розмірковуючи про небезпеку привласнення минулого у театральній виставі, ми можемо несвідомо робити те саме. Достатньо лише наділити давніх людей словами, які хотілося б від них почути.

Тому важливе запитання вистави – яким насправді було Трипілля? – поступово перетворюється на заклик глядачеві подумати, хто саме мається на увазі, коли ми говоримо "ми"? Щодо усього, що нас оточує, залишається простір невизначеності. І в ньому стають помітними наші бажання та упередження. Саме минуле може бути важливою частиною ідентичності, але воно не повинне заміняти роботу, яку суспільство має виконувати у свій час.

Це одна з найсильніших сторін вистави – не даючи готової відповіді, вона пропонує спостерігати за тим, як виникають інтерпретації, кому вони потрібні та які потреби задовольняють. 

"Не розходьтесь. Трипілля" – складний і щільний твір, в якому наукові дискусії співіснують із побутовими історіями, музичними номерами, гротеском і філософськими монологами. Не всі фрагменти відразу складаються в цілісну картину, а деякі сцени навмисно збивають із пантелику. Проте вистава не дає занудьгувати й змушує стежити за тим, як змінюється розмова.

Це не той випадок, коли театр спрощує складну тему, щоб зробити її доступнішою. Навпаки, постановка вимагає від глядача інтелектуальної роботи й у цьому її сила. Вона не видає готових відповідей, а дозволяє побачити, як вони формуються, де починають суперечити одна одній і як легко навіть критичне мислення може перетворитися на спосіб підтверджувати власні переконання.

На сцені співіснують різні голоси, погляди та способи пояснення світу, які під час підготовки п’єси уважно збирала Тамара Трунова. І ці голоси на сцені театру інколи перекрикують один одного, сперечаються й розшаровуються. Адже переосмислення починається там, де є місце для сумніву, незгоди й нової думки.

Під час обговорення після вистави художня керівниця театру Олеся Жураківська розповідала, що на початку роботи команда боялася помилитися й створити ілюзію знання про Трипілля. Згодом актори почали більше довіряти матеріалу й одне одному. 

Тамара Трунова під час обговорення наголосила, що глядачі не зобов’язані виходити з театру з готовими висновками. Завдання театру – створювати простір для свободи й відповідальності. І це, мабуть, найточніше описує досвід перегляду "Не розходьтесь. Трипілля”. А у фіналі до глядача заговорить та сама черепаха, яку герої щораз згадують.

"Не розходьтесь. Трипілля" входить до культурно-просвітницької платформи "Україна. Світ Трипілля", яку реалізує команда громадської організації "Наша Основа" – Тетяна Куц, Вікторія Горенштейн та Ірина Ванникова – у партнерстві з Благодійним фондом "МХП-Громаді". Платформа об’єднує декілька проєктів – театральну виставу режисерки Тамари Трунової, книжку історика Олександра Зінченка "Два мільйони світанків. Трипільська таємниця", тематичний випуск про Трипілля в журналі "Антиквар", створений за ініціативи головної редакторки журналу Ганни Шерман, а також VR-виставку, що занурює всередину реконструйованого поселення, від команди ГО "єМузей" на чолі із засновником Дмитром Матяшем. І якщо книга, журнал та VR-виставка допомагають досліджувати саму трипільську культуру, то постановка Тамари Трунової запитує, навіщо сучасним людям потрібно знати своє минуле і що вони готові в ньому побачити. 

Мабуть, найважливіше, що залишається після цієї конференції, – думка про те, що культурна спадщина не повинна бути доказом, який раз і назавжди закриває питання про нашу ідентичність. Вона може бути приводом для дослідження, сумніву й переосмислення. А відповідальність за те, ким ми є і що залишимо після себе, лишається на нас.