У темні часи добре видно світлих людей. Саме так можна описати героїв та героїнь цього матеріалу. Їх усіх об’єднує бажання допомагати і віра в те, що справедливість таки переможе. А ще усі четверо завдячують підтримці інших добросердних людей, бо діяти, кажуть, треба спільно.
У матеріалі – про рятівника тварин Дмитра Ревнюка, лікарку Ксенію Возніцину, власника кав’ярень з Херсона Микиту Карого, а також юних волонтерів Валерію та Матвія.
У межах інформаційної кампанії "Незламні, бо єдині", ініційованої Центром стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки й Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), Українська правда. Життя розповідає їхні історії.
Далі – пряма мова героїв та героїнь.
На початку повномасштабної війни я був у Києві. Люди почали масово виїжджати, залишаючи тварин удома, бо ж думали, що за кілька днів усе налагодиться, і вони повернуться. Але сталося не так.
Історія "ЗооПатруля" розпочалася насправді випадково. Сусідка попросила вибити двері, щоб врятувати її собаку. Так і вчинив. Це надихнуло мене зробити допис в інтернеті. Мовляв, якщо ваші тварини зачинені – телефонуйте.
Оголошення "розлетілося" з неймовірною швидкістю. 17 тисяч людей зробили репост, надійшло понад 700 заявок. Я розумів, що це надто великий обсяг роботи, тому написав своїм друзям-кіношникам, що потрібна допомога.
Я 13 років знімаю рекламні ролики, маю свій продакшн, тож і друзі – колеги переважно. Тобто ми не ветеринари, не рятувальники. Ми – творчі люди, яких, окрім мистецтва, об’єднує любов до тварин і бажання допомагати.
Спершу наша команда налічувала близько 80 волонтерів. Щовечора ми зідзвонювались і розбирали заявки. Ми знайшли 23 машини, придбали інструменти.
Було по-різному. Ми ж вибивали двері у варварський спосіб, тому часто люди виганяли, бо думали, що мародеримо. Згодом почали робити у стінах дірки.
Якось у будинку були відразу три зачинені тварини. Ми зробили ті дірки, і один дідусь цілий день ходив поверхами, просто по бубочці їх кормив. Брав гранулу корму і дув у той отвір, щоб вона впала біля тваринки.
За місяць ми виконали всі заявки. Я не знаю жодного випадку у Києві, щоб зачинена тварина померла від голоду, наприклад. Ми розуміли, що наша праця має сенс, тому я вирішив зареєструвати громадську організацію "ЗооПатруль".
Люди нас дуже підтримували донатами. Так, спільними зусиллями нам майже відразу вдалося зібрати 52 тисячі доларів. За ці кошти збудували для врятованих тварин сучасний притулок в Ірпені. Наразі у ньому перебуває 600 тварин.
Наш "ЗооПатруль" виїжджав також на тимчасово окуповані території на той момент – у Бучу та Гостомель. Там ми безоплатно роздавали корм, адже всі магазини були зачинені, і разом із ветеринарами надавали допомогу пораненим тваринам. Їх було надзвичайно багато, тож вирішили відкрити клініку.
Орендували приміщення, знайшли спонсорів, придбали сучасне обладнання і почали працювати. Зараз у нас є свій кол-центр – дві гарячі лінії. Станом на зараз ми опрацювали майже 4000 заявок.
Раз на місяць ми виїжджаємо у гарячі точки. Були у Бахмуті, Лимані. Коли затопило Херсон – вивезли близько 150 тварин. Тому складних випадків за весь період було чимало. Команда не раз потрапляла під обстріли. Був також випадок, коли окупанти замінували собаку. Йому перебили хребет, а на лапах залишили розтяжки.
Масштаби зробленого "ЗооПатрулем" – помітні, і це тішить. Я пишаюсь своєю командою. Мабуть, це доводить, що наша сила в єдності. Тільки разом ми поборемо ворога і впораємося з усім.
Історію засновника ГО "ЗооПатруль" можна переглянути також у відео.
У 2020 році я виграла стажування у ветеранському шпиталі США, але нікуди не поїхала через коронавірус. Подорож запланували на лютий 2022-го. 23 лютого я прилетіла у Вашингтон, а 24-го дізналася, що росія розв’язала в Україні повномасштабну війну. Звісно, довго не думаючи, вирішила повернутися додому.
Тяганина з квитками тривала кілька днів, і от 1 березня я була на кордоні додому. Пам’ятаю, як я одна йшла в бік України у той час, коли тисячі людей навпаки виїжджали (усміхається – ред.). Як директорка медичного центру, що працює з ветеранами, зокрема, і, як лікарка передусім, я не могла вчинити інакше.
Наш Центр психічного здоров’я та реабілітації ветеранів працює з жінками та чоловіками, які пройшли досвід війни, з 2014-го. Раніше тут був санаторій, та наша команда запустила цей механізм по-новому. За плечима – багато успішних кейсів. Ми розуміли, що з початком повномасштабної більшість пацієнтів відчуватиме свій обов’язок повернутися у зону бойових дій, тому побоювались. І, вочевидь, недарма.
Звісно, роботи стало значно більше. Зараз нам дуже допомагають клінічні кейс-менеджери – помічники фахівців і пацієнтів центру. Це – пілотний проєкт. В Україні ми, скажімо, першовідкривачі цієї посади. І повірте, ми стали працювати ефективніше, бо роль кожного члена нашої команди – неоціненна.
Дівчата-менеджерки зустрічають важких пацієнтів, проводять їм екскурсію закладом, допомагають виконувати великий реабілітаційний план активностей. Це викликає у пацієнта певну довіру, відчуття безпеки. Також вони організовують дозвілля: ігри, перегляд фільмів, танці, заняття у гуртках для покращення пам'яті та координації. Така рекреаційна терапія теж дуже важлива під час реабілітації військових.
Оскільки працювати з травмою дуже складно, нам важливо також підтримувати дух і всередині команди. Ми дбаємо, щоб колеги не вигоряли, не втрачали власний ресурс, адже від цього залежить якість наданої допомоги нашим бійцям. Саме тому ми ретельно слідкуємо за станом кожного фахівця, організовуємо ретрити, спільні прогулянки та групи підтримки.
Зараз українці та українки як ніколи повинні розвивати емпатію, бути єдиними. На щастя, я простежую це у своїй професійній сфері. Медики багато працюють, багато вчаться, аби поставити на ноги якомога більше людей. Бо тільки здорові і єдині ми зможемо перемогти.
Більше про Ксенію Возніцину дивіться у відео.
Уранці 24 лютого ми з дівчиною прокинулися від вибухів у рідному Херсоні. Нам відразу почали телефонувати наші співробітниці – дівчата-баристи. Усі були налякані і казали, що на роботу сьогодні не вийдуть. Ми ж з Тетяною, мабуть, не усвідомлювали масштабів того, що сталося, і вийшли на роботу. Але вже о 12 закрили всі кав’ярні.
Пам’ятаю, як гула сирена, і було чутно вибухи: росіяни били по Антонівському мосту. Ми відразу виплатили дівчатам зарплату і швидко поїхали додому. Перші два-три тижні людей на вулицях не було, але по-справжньому страшно стало тоді, коли у місто зайшли російські військові. Якраз у той момент ми дізналися про звірства окупантів у Бучі та Ірпені.
Згодом почали відкриватись магазини, але небагато. Люди потрохи почали виходити, займали черги одне одному, попереджали про окупантів. Коли у місті стало більш-менш спокійно, ми вирішили відкрити кав’ярні. І саме у цей момент нам дуже допомагали. Наприклад, приносили під замовлення домашнє молоко, аби ми продовжували готувати каву.
Ми також прагнули допомогти, тому хоч і працювали в мінус, влаштовували людей на роботу, аби їм було на що жити. Але у такий спосіб ми працювали лише місяць, бо почали приходити співробітники ФСБ. Вони казали, що ми повинні отримати російські паспорти і переоформити бізнес, щоб сплачувати податки в рф.
Поповнювати бюджет росії і співпрацювати з терористами ми, звісно, не погодились. Тому закрили свої кав’ярні, зібрали речі і поїхали на пункт пропуску. Але нам не пощастило: людей там більше не пропускали, тому ми ночували в полі. Згодом одна жінка, яка жила поблизу, забрала нас і ще кілька сімей до себе. Потім у нас була ще одна спроба виїхати, але чеченці погрожували розстріляти всю колону авто.
Зрештою, нам вдалося здолати всі перешкоди, ми проїхали 62 російські блокпости. Спершу ми жили в Одесі, але так співпало, що багато наших родичів переїхали до Києва, тож і ми вирішили так зробити.
За три тижні ми знайшли приміщення для кав’ярні, за 20 днів зробили ремонт і відкрилися. Так, це дуже швидко. Назва закладу – промовиста – "Незалежність". Я всім пояснюю, що ми з Танею знаємо ціну свободи, ціну незалежності. Ми ризикували своїм життям, життям батьків, песика, аби потрапити знову в Україну, а не жити під росією.
Коли ми відкрилися, у нас було багато клієнтів. Думаю, люди приходили не просто випити кави, а, радше, нас підтримати. Ми плануємо відкрити ще одну кав’ярню, але поки складно знайти приміщення. Та насамперед ми віримо, що таки відкриємо свої заклади в Херсоні. Віра – це якраз те, що і єднає зараз українців. Ми всі віримо, що справедливість переможе.
Переглянути історію кав’ярні "Незалежність" можна також у відеоролику.
Мені – 20 років, а Матвійку – 7. Коли розпочалася велика війна, братик був ще зовсім маленький, ходив у садочок. Та і я, будучи студенткою другого курсу, не мала великого життєвого досвіду. Ми жили сьогоднішнім днем і, як і всі українці, гадки не мали, що наше життя в одну мить кардинально зміниться.
Пам’ятаю, як вранці 24 лютого до мене підійшов тато, поцілував і сказав, що дуже любить. А коли я прокинулась, він уже поїхав захищати Київ. Стало страшно.
У нас була щаслива сім’я. Зазвичай, тато приходив з роботи о 19-ій, і ми разом вечеряли. Обов’язково чекали, коли останній доїсть, і тільки тоді вставали з-за столу.
Матвій не переймався через війну, його тато підбадьорював, дзвонив і казав, що все буде добре. А коли батько загинув, стало складно і боляче… Братик почав ходити до психолога.
Розвантажити голову допоміг також благодійний проєкт "Зайчик-Перемагайчик". Спершу Матвій отримував подарунки, а згодом ми самі стали волонтерами цього проєкту. Коли нам запропонували цю роботу, не було жодних вагань, ми одразу погодилися.
Ми волонтеримо удвох. Так, Матвій маленький, але все чудово розуміє. Іноді трошки лінується, але потім згадує, як усміхався, коли отримував подарунки сам, і біжить попереду мене. Він хоче, аби дітки так само усміхалися…
Еліна Брухацька – організаторка проєкту – зв’язується з місцевими волонтерами, вони надсилають списки дітей, які потребують підтримки, і список подарунків. Ми з Матвієм їх замовляємо, купуємо, забираємо з пошти, все гарненько пакуємо і відправляємо малечі. Далі я телефоную батькам діток, аби попередити про посилку.
Знаєте, у мене було щасливе дитинство. У мене були мама і тато, а у Матвія, на жаль, не так… Мені дуже прикро читати листи дітей, батьки чиїх загинули. Тому зараз дуже важливо додати у їхнє життя хоч трохи позитиву. Саме це і є метою нашого "зайчика".
Загалом "Зайчик-Перемагайчик" встиг потішити понад 700 дітей. Як на мене, це дуже багато. Так, поєднувати волонтерство з навчанням не завжди легко, але я теж хочу, щоб дітки усміхалися. А якщо ви запитаєте, про що зараз найбільше мріє Матвій, він відповість, що хоче, аби татові присвоїли звання Героя.
Більше про Валерію та Матвія – у відеоролику.
Читайте також: Як мистецтво допомагає під час війни. Історії трьох митців
