Героїв цього матеріалу обʼєднує сила духу. Розуміючи всі ризики і навіть втрачаючи через війну колег, вони не просто продовжили свою роботу, а й посилено працюють дотепер. Вони – герої в тилу.
У межах інформаційної кампанії "Незламні, бо єдині", ініційованої Центром стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки й Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), Українська правда. Життя розповідає їхні історії.
Миколі Плотницькому – 30 років. Він – фельдшер-рятувальник. У перший день повномасштабного вторгнення чоловік заступив на чергування. Саме тоді на Житомирський аеропорт висадився ворожий десант.
"Там якраз розташована одна із наших частин. І на жаль, надійшла інформація, що окупанти обстріляли пожежний автомобіль. Внаслідок цього – двоє поранених. Наше завдання було поїхати туди і евакуювати колег", – пригадує Микола.
Страшно, каже, було від незнання і від усвідомлення, що двоє колег постраждали від рук російських окупантів. Третя людина, на жаль, загинула.
"Інженер вивіз поранених, і ми надали першу допомогу, щоби довести хлопців до лікарні. У них було переохолодження і дуже тяжкі травми, але, на щастя, двох колег вдалося врятували. Знову почався обстріл, та ми змогли виїхати", – продовжує фельдшер.
"Інженер вивіз поранених, і ми надали першу допомогу, щоби довести хлопців до лікарні. У них було переохолодження і дуже тяжкі травми, але, на щастя, двох колег вдалося врятували. Знову почався обстріл, та ми змогли виїхати", – продовжує фельдшер.
Дещо згодом Микола додає: "Працювати в умовах війни я був готовий десь на 50%. Зрозуміло, що надзвичайники, поліцейські і медики повинні рятувати людей і так само ефективно працювати за будь-яких умов. Але емоційно, звісно, було складно. Ми і раніше ризикували своїм життям, але зверху нічого не прилітало".
Морально стало легше після першої офіційної евакуації цивільних з Ірпеня. У той момент фельдшер зрозумів, що Київ добре захищений. Щоправда, повертатися із завдання довелося через російські блокпости.
Рятувальники їхали колоною. Від поодиноких пострілів, каже, холола кров: "Страшно, бо ти чуєш постріли, а що робиться попереду – не бачиш. На щастя, всі хлопці живі. Виявилось, що розстрілювали телефони".
Пригадує Микола також відрядження у Херсон. Тоді постраждали чимало цивільних, а врятувати вдалося, на жаль, не всіх.
Приборкувати свої емоції Микола навчився майже одразу. Під час виклику вони просто стали "вимикатися". Страх зникає, і людина просто діє згідно з алгоритмом.
“Складно буває після виклику. Особливо тоді, коли є загиблі, а біля них стоять їхні рідні… Але згодом людина звикає до всього”, – зітхає рятувальник.
У перші дні повномасштабного вторгнення психологів на всіх не вистачало, тож часто рятувальникам доводилось надавати і психологічну допомогу. Вони вимірювали тиск, роздавали необхідні ліки. Робили, каже, все, що вміли, а чого не вміли – вчилися. Хоча до початку великої війни завдання фельдшерів-рятувальників полягало в іншому.
“Приїжджаючи на виклик, ми насамперед повинні виявити, чи є постраждалі та скільки їх. Тоді фіксуємо ступінь важкості і робимо умовний розподіл. Це все відбувається у лічені хвилини, а то й секунди. Медичне сортування – це дуже важливо. У когось може бути забій руки, а у когось – кровотеча. Надати допомогу потрібно двом, тому тут важливі пріоритети”, – пояснює фельдшер.
Далі, продовжує, діють відповідно до алгоритму MARCH. Якщо потерпілих серед цивільних немає, фельдшер-рятувальник перебуває з пожежними. Часто таке трапляється, що вони травмуються під час роботи.
Тобто до великої війни завдання фельдшера-рятувальника полягало саме у допомозі колегам під час викликів.
"Від медиків екстреної допомоги ми відрізняємося, зокрема, тим, що маємо перепустки і можемо працювати безпосередньо в епіцентрі надзвичайної ситуації. Ми – рятувальники, які рятують рятувальників (усміхається – ред.)", – додає Микола.
У буремні часи, каже, найбільше вражало єднання служб. ДСНС, поліція та медики діяли як одне ціле: допомагали одне одному, розуміли з півслова. Завдячує Микола також волонтерам, які годували, допомагали з медикаментами та іншими необхідними засобами, коли всі магазини були зачинені.
"Цю єдність і зараз можна простежити, просто, можливо, зараз про це менше говорять. Але люди як рятували людей, так і рятують, як волонтерили, так і волонтерять. Донатів, може, менше стало, бо люди звикли, втомилися. Тому хочу принагідно нагадати, що кожна гривня важлива", – зауважує рятувальник.
Раніше, каже, йому й самому було соромно донатити 20 гривень, допоки не поспілкувався з волонтерами. Мовляв, якщо 100 людей перекаже 20 гривень, військовим уже зможуть придбати теплі устілки чи рукавички.
"Ми не повинні втрачати мотивацію. Я не хочу, щоб я чи мої діти служили російському царю. І я думаю, що кожен із нас хоче жити у вільній незалежній країні. Ми готові працювати у гарячих точках і за будь-яких обставин, але не під Росією", – наприкінці наголошує Микола.
Історію Миколи Плотницького можна переглянути також у відео.
Уляна Пчолкіна – відома громадська активістка, лідерка ГО "Група активної реабілітації", яка працює з людьми, що мають ураження спинного мозку. Після травми, отриманої внаслідок ДТП, жінка теж користується кріслом колісним. Свій шлях в активізмі Уляна розпочала через два роки після аварії.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Уляна з чоловіком були у Бучі. Утім, навіть під окупацією ГО не припиняла свою діяльність.
"Ми в перший же день провели ZOOM і скоординували наші дії, як ми будемо допомагати людям з ураженнями спинного мозку. Власне, з-за кордону почали писати колеги, донори, наші друзі. Почали гуртувати засоби при інконтиненції. І майже одразу, я би сказала, у нас з’явився склад у Львові, де наші колеги, які були там, почали відправляти ці засоби у різні міста", – розповідає Уляна.
Згодом Уляні з чоловіком вдалося виїхати з-під окупації до Львова. Туди ж приїхали з різних куточків України й інші лідери ГО. Разом орендували офіс і створили гуманітарний хаб.
Окрім того, разом із швейцарцями і німцями активісти вивозили людей до Польщі. Тоді вдалося вивезти близько 300 осіб з ураженнями спинного мозку і надати понад 5 тисяч пакетів допомоги. Ідеться про крісла колісні, різні технічні засоби реабілітації та засоби при інконтиненції.
"Від жовтня минулого року ми припинили діяльність гуманітарного хабу і перефокусувались назад на нашу діяльність. Зараз ми активно працюємо в програмі першого контакту. Вже в семи областях діють наші інструктори, які працюють у мультидисциплінарних командах, медичних і реабілітаційних закладах. Також влітку ми провели перший табір активної реабілітації за часів пандемії та повномасштабного вторгнення", – продовжує активістка.
Серед 18 осіб, які були учасниками цього табору, вже були троє військових і один цивільний, які отримали травми під час повномасштабної війни. Зокрема тоді стало зрозуміло, що людей з інвалідністю в Україні буде більше, а, отже, ГО просто таки необхідно продовжувати свою діяльність.
"Зараз над нашими програмами і проєктами працюють близько 40 осіб. У нас діють онлайн-консультації: на сайті можна записатися або звернутися на гарячу лінію. Наші консультанти надають відповіді на питання, які стосуються уражень спинного мозку, на юридичні питання тощо", – продовжує Уляна.
І додає: "Також ми працюємо над проєктом щодо перевлаштування житла для осіб на кріслах колісних. Можна заповнити заявку і отримати консультацію від наших спеціалістів. Я хочу зауважити, що 90% лідерів нашої організації і працівників – це люди з ураженнями спинного мозку".
Наприкінці листопада ГО провела перший триденний воркшоп для жінок з інвалідністю у Києві, а на початку цього місяця стартував такий тренінг для чоловіків у Вінниці. На досягнутому, звісно, не зупиняються і працюють для того, щоб наша країна була інклюзивною.
На думку Уляни, Україна впевнено до цього крокує. Щоправда, хотілось би більше конкретних дій, а не лише просвітництва. І робити це треба вже.
Також не варто забувати, що людям з інвалідністю не потрібна жалість. Їм, каже активістка, потрібні рівні умови, можливості для реалізації себе та свого потенціалу. А згідно з опитуванням громадської спілки "Ліга сильних", 71% населення до осіб з інвалідністю таки відчувають жалість.
"Інвалідність – це не кінець життя. Інвалідність – соціальний конструкт. Бар’єри, які нас оточують, є перепоною. Вони є інвалідністю, а не порушення, які є в людини", – підкреслює Уляна.
Історія активістки є прикладом незламності та сили духу, а ці риси, переконує жінка, притаманні усім українцям.
"Мені хотілося б, щоб ми не втрачали ось цю силу. Не стишувались, а продовжували єднатися заради того, щоб відстояти свою незалежність, свою країну. Тому що дуже висока ціна вже заплачена, і ми продовжуємо її платити", – резюмує лідерка.
Переглянути історію Уляни Пчолкіної можна також у відеоролику.
Анатолій Звізда – майстер з ремонту та експлуатації ліній ДТЕК, яка з початком повномасштабної війни ні на мить не припиняла свою діяльність. Ба більше, енергетики працювали посилено.
24 лютого Анатолій як і зазвичай прийшов на роботу. Відрізнялася, каже, атмосфера: усі були шоковані, постійно моніторили новини. Згодом отримали наказ нікуди не виїжджати, бо ж енергетики мусили бути напоготові. І хоч офіційно співробітники ДТЕК мали бути на базі, більшість не могла всидіти на місці – вирішили йти записуватися до тероборони.
"Чесно кажучи, це було несподівано. Чутки про початок великої війни були, але ми не вірили. Працювати ми були готові, звісно, бо і в 2015-му їздили на Донеччину відновлювати лінії. Та і до блекаутів були готові, бо в нас така професія. Як казав один спеціаліст, у нас умови наближені до бойових. Правда, раніше ми відновлювали мережі після стихійних явищ, а не після ворожих ударів", – розповідає Анатолій Звізда.
Робота енергетиків часто буває небезпечна. Нещодавно, до прикладу, працівники ДТЕК біля Нікополя відновлювали електроенергію під обстрілами.
Попри всі ризики, зауважує Анатолій, майстри прагнуть виконувати свою роботу якісно і якнайшвидше, бо чудово розуміють, наскільки це важливо.
"На Київщині ми думали, що відновимо мережі за 45 днів, а впорались за 40. У нас хороший колектив, налагоджена робота. Якщо ворог і погода нічого не псує – працюємо оперативно", – продовжує майстер.
У штатній роботі, додає, з початком повномасштабної війни нічого не змінилося. Майстри так само займаються вирубкою дерев, заміною ізоляції, ремонтом опор, технічним обслуговуванням тощо. Та й аварії, каже, завжди були. Складніше стало морально.
"Я беру одну-дві бригади живих та здорових робітників. Мені важливо, щоб вони такі і повернулися додому. Але, на жаль, є випадки, коли хлопці на мінах підривалися. Таке було в Київській, Херсонській, Донецькій областях. Іноді може вишка підірватися… Нерідко рідні співробітників телефонують до мене і дякують, що вони повернулися неушкодженими", – ділиться Анатолій Звізда.
Станом на грудень 2023 року майже 200 співробітників ДТЕК загинули. Хтось загинув у війську, а хтось – під час роботи. Буває, вранці розмовляєш з колегами телефоном, а в обід хлопців уже немає серед живих.
Зараз, продовжує Анатолій, у роботі тішить хіба єдність і бажання одне одному допомагати.
"Попри всі ризики, хлопці часто самі просяться на виклик. Тобто не треба нікого змушувати. Це стосується не лише ДТЕК. Волонтери працюють так само, люди так само збирають гроші, допомагають війську", – зазначає майстер.
На початку великої війни Анатолій був вражений від того, наскільки українці та українці вмотивовані і прагнуть незалежності. Востаннє, додає, бачив таке під час Майдану.
"Народ втомився від політичних скандалів, так, але єдність непохитна. Ми продовжуємо збирати гроші на дрони, робити окопні свічки, хто може виїжджати за кордон – привозить авто для ЗСУ. Нас єднає спільна мета і сила духу. І так, маю надію, буде завжди", – наголошує енергетик.
Більше про Анатолія Звізду – у відеоролику.
Читайте також попередні матеріали спецпроєкту:
Як мистецтво допомагає під час війни. Історії трьох митців
Від врятованих тварин до кав’ярні: чотири історії, що надихають
