Як лемки і бойки будують свою громаду на Донбасі

"Я не знала навіть, куди нас везуть. У вагони товарні завантажили. Спочатку брали молодь на будівництво. Пам’ятаю, нас було три ешелони... А потім приїхали інші мешканці села", – розповідає дорогою з церкви 81-річна пані Юлія.

Вона народилася у Лісковатому (до 1951 року – село в Дрогобицькій області, зараз належить до Бещадського повіту Підкарпатського воєводства Республіки Польща, – ред.), але вже понад 65 років мешкає у Званівці Донецької області.

У 1951 році в рамках обміну територіями між СРСР та Польщею усіх мешканців Лісковатого, де жили лемки і бойки, переселили на Донеччину, а до села завезли поляків-переселенців з Української РСР.

"Я тоді ще ходила в школу. Нас забирали звідти сім’ями, тут давали будиночки на дві кімнатки.

Одне село переселили десь під Маріуполь, наше село було дуже велике, тому, переселяючи сюди, його розділили на три – Званівка, Верхньокам’янське і Роздолівка", – пригадує пані Юлія.

Мешканці Званівки пані Юрія та пані Галина є переселенцями зі Львівської області

Села розташовані приблизно за 35 км від лінії фронту АТО. У громаді мешкає понад 3 тисячі людей. Дістатися сюди із райцентру – Бахмуту, – можна автобусом та електричкою.

З КАРПАТ – У СТЕП

Люди не хотіли переселятися, але змушені були залишити житло, та усе нажите, що не можна було забрати з собою в потяг, і переїхати.

"Хоча це була сталінська, бандитська, терористична влада, але тим не менше, вони зробили все досить організовано – надали потяг, зробили підвіз до потяга, усе перевезли.

Потім дали усім так звані переселенські квитки та виділили певне фінансування. На дві сім’ї давали один вагон, куди можна було вантажити все, що завгодно, хоч корову, окрім курей і котів", – розповідає один із найактивніших мешканців Званівки, громадський активіст, засновник "ЛЕМКО-центру" та голова громадської організації "Спадщина!" Андрій Тимчак.

Засновник "ЛЕМКО-центру" та голова громадської організації "Спадщина!" Андрій Тимчак

Пан Андрій має чотирьох дітей. Його батьків також переселили сюди у 1951 році. Сам Андрій народився вже у Званівці.

У вітальні його будинку встановлені два прапори – синьо-жовтий та червоно-чорний, створена ціла бібліотека проукраїнських книжок. Він дивується, коли я звертаю увагу на те, що у Званівці всі розмовляють українською.

"А що тут цікавого, якою мовою нам ще розмовляти? Ми ж в Україні живемо!", – риторично відповідає.

Із розповідей своїх батьків він пригадує, наскільки важко було звикнути переселенцям до іншого клімату.

"Люди їхали на Донеччину у товарних вагонах по кілька тижнів. І якщо літом в Карпатах часто йде дощ, висока вологість, чисте повітря, то там, куди вони приїхали, було понад 30°C спеки.

Люди ховалися в погрібах. Неможливо було вдень вийти на вулицю, а потрібно було йти працювати в колгосп.

В Карпатах вітру майже нема, а тут часто були суховії, лісопосадок тоді ще не було – котилися перекотиполе. Інколи збивалися разом і досягали трьох метрів у діаметрі", – розповідає Андрій.

Перед цим із прикордоння на Донеччину відправили бригаду молодих людей, щоб будувати житло для тих, хто сюди приїде.

Будували дерев’яні будиночки-мазанки із обаполів (другосортних необрізних дошок) та глини під солом’яним дахом і в хатину, розміром 6х7 метрів, селили три-чотири сім’ї.

"Розповідали, що весною ці хати почали проростати. Зерно, яке було в соломі, намокало і пробивалося прямо зі стін всередині хат.

Потім люди призвичаїлися і почали будувати своє житло", – каже активіст.

Будинки, які будували лемки та бойки, суттєво відрізнялися від тих, які мали місцеві мешканці

Будинки, які будували лемки та бойки, суттєво відрізнялися від тих, які мали місцеві мешканці – вони були цегляні, більші. Навіть зараз вони виділяються серед інших сіл на Донеччині. Це помічають усі, хто приїжджає до Званівки чи Верхньокам’янського.

"Ми вже звикли і не звертаємо уваги. Військові, як приїжджали до нас із Західної України, а перед тим були в у інших селах Луганської та Донецької області, кажуть, що не бачили таких сіл. Все таки переселенці внесли свою родзинку", – зазначає голова Званівської ОТГ Олександр Білицький.

"Я не помічаю цього, вже звик, бо виріс тут, а всі люди, які приїжджають сюди, кажуть, що в нас тут незвичні будинки.

Це зараз всі почали масово будуватися, а до 1990 року в навколишніх селах були маленькі будинки, а переселенці із Західної України будували великі.

Багато хто заздрив такій красі, а люди просто вміли гарно прикрашати свої домівки і деревом, і різьбою, тяжко відпрацьовуючи кожну цеглинку", – звертає на це увагу і Андрій Тимчак.

Голова Званівської ОТГ Олександр Білицький

СВОЯ ЦЕРКВА І ТРАДИЦІЇ

Як тільки Україна стала незалежною, у Званівці побудували греко-католицьку капличку.

З часом мешканці села зібрали гроші та побудували велику церкву. Наразі будівля уже завершена, але не до кінця оздоблена всередині.

Недільного ранку у ній триває служба. Священик читає притчу про те, що не обов’язково потрібно бути бідним, щоб заслужити ласки у Бога, що бути заможним це добре.

На службі у церкві є і старші люди, і молодь, і зовсім маленькі діти. Служба відбувається українською мовою, а завершується молитвою за Україну зі словами "Боже великий єдиний, нам Україну храни".

Греко-католицька церква у Званівці

Мешканці Званівки підтримують ті ж традиції, що на малій батьківщині, – ходять до церкви, спілкуються українською.

"Ви знаєте, ми говоримо так, як говорили вдома. Я російську знаю і розумію, ми вчили її в школі, але говорити нею я не можу… Краще українською", – говорить дорогою з церкви мешканка Званівки пані Галина.

Результати голосування на виборах яскраво показують відмінність у виборчій поведінці мешканців Званівки та Верхньокам’янського. Підтримка проукраїнських кандидатів тут завжди була значно вищою, ніж в цілому у Донецькій області.

Так, на парламентських виборах у 2014 році понад 40% голосів у Верхньокам’янському та понад 25% у Званівці отримав свободівець Андрій Лоза.

За проукраїнські політичні сили – БПП "Солідарність" та "Народний фронт" у цих двох селах проголосували понад 40% виборців, тоді як середній рівень підтримки у Бахмутському районі й загалом в Донецькій області складав менше 15%.

На вулицях Званівки чимало української символіки

ДОНЕЦЬКИЙ ВЕРТЕП

Переселенці із Карпат привезли на Донеччину не лише українську мову та традиції побуту, але й своє театралізоване різдвяне дійство – Вертеп.

Спочатку його ставили лише у Званівці, а пізніше він почав мандрувати Донеччиною і не тільки.

"Я з 4 класу ходив з Вертепом. Фактично, це був однотипний Вертеп. Із таким Вертепом я ходив кожного року десь приблизно до 30 років. Пізніше почав тренувати дітей. Форму кожен шив для себе", – каже Андрій Тимчак.

Він розповів, що вперше організовано пошили нові костюми у 1988 році. Тоді зібралися люди, яким вже було за 50 років.

Вдруге форму пошили у 2011 році – Андрій з дружиною написали проект "Клуб дитячого дозвілля: українські свята та традиції" на МФ "Відродження" й виграли грант. На ці гроші закупили хорошу тканину.

Званівський Вертеп

"З 2011 року ми почали вивозити Вертеп зі Званівки. Спочатку їздили по району.

Ми з дружиною Юлею вирішили возити Вертеп до тих, хто його не може побачити – до дітей з інтернатів, шкіл, "Будинків Малятка" – так зародилася Благодійна акція "Різдвяні вертепи для всіх на Донбасі".

Того року, завдяки цьому проекту, ми їздили до Львова, виступали у Домініканському соборі на Велику коляду", – зазначає Андрій Тимчак.

Приблизно з того часу Вертеп почав трансформуватися.

Андрій вважає, що Вертеп – це своєрідний спосіб спілкування зі світом і він повинен відповідати змінам у суспільстві.

"Коли дорослішаєш, то починаєш розуміти, що коли привозиш Вертеп у "Будинок Малятка", а Ірод каже: "Всіх дітей, котрі не пережили трьох років будемо вбивати", то дітям страшно.

Я тоді зрозумів, що потрібно щось міняти і буквально за 45 хвилин написав новий Вертеп, коли їхав електричкою із Бахмута до Званівки", – каже Андрій Тимчак.

Цей варіант Вертепу так сподобався учасникам, що надалі його почали ставити його постійно. Наступний варіант Вертепу був написаний для воїнів АТО.

"Якщо Україна розвивається, то вона повинна змінюватися", – вважає Андрій Тимчак.

З 2011 року званівський Вертеп почав гастролювати

"ЛЕМКО-ЦЕНТР"

Кілька років тому мешканці Званівки почали більш активно цікавитися своїм походженням. Саме тоді у ЗМІ почали говорити, що на Донеччині живуть лемки та бойки.

За словами Андрія Тимчака, всі люди, яких переселили у 1951 році до Званівки – або лемки, або бойки.

"Гордо ідентифікують себе лемками дуже мало людей, але вони є. У нас була бабуся, яка перед смертю сказала "Ви ж знайте, що ми – лемки".

Людина життя прожила і не могла відкрити себе як лемко, а коли вмирає і каже про це своїм дітям, то вдячні діти це знають і будуть з цим жити.

Мені вже скоро 50 років, а до недавнього часу, скажімо, років два тому, ця тема зовсім не піднімалася. А коли почалася війна на Донбасі, то я запропонував дружині показати, що на Донбасі не росіяни живуть, а українці, серед яких лемки і бойки", – розповідає він.

Наразі Андрій із дружиною Юлею (керівником громадської організації "Чарівні Руни") запроваджують в життя ідею "ЛЕМКО-центру" – це Лемківський екологічний молодіжний культурно-освітній інноваційний центр. Він розташований прямо на подвір’ї сім’ї Тимчаків.

"Займаємося ми в ньому і майстер-класами з народних ремесел, і тренінгами з проектного менеджменту, і культурно-освітнім картуванням, і впроваджуємо інноваційні технології, роздільний збір сміття, альтернативні джерела енергії, "зелений" туризм, доносимо інформацію про реформу децентралізації населенню нашої громади, пишемо стратегію розвитку Званівської громади", – зауважує Юлія Тимчак.

В рамках ЛЕМКО-центру діти займаються різними народними ремеслами

У планах – відкрити художню школу та дитячу кімнату при ЛЕМКО-центрі, створення сайту та газети громади. Також є ідея створення Інноваційного молодіжного центру на базі Званівського сільського Будинку культури.

Юлія Тимчак розповідає, що у цьому році команда "Чарівних Рун" подала понад 50 грантових заявок, і вже в 11 з них перемогла.

"ЛЕМКО-центр" буде працювати у напрямку відкриття забутого, – розповідає Андрій.

Весною є Великдень. Але і щедрівки повинні співатися весною – "Щедрик, щедрик, щедрівочка, летіла ластівочка". А ластівочки взимку не літають. Нам потрібно буде ламати стереотипи і піднімати цю тему. От саме на веснянки потрібно виконувати цей Щедрик".

ВЛАСНА ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА

Цього року мешканці Званівки та Верхньокам’янського вибороли право на власну громаду.

Села, де живуть лемки та бойки, планували приєднати до сусіднього Сіверська. Однак жителі захотіли об’єднатися у власну громаду, на що отримали відмову від Донецької ОДА.

Як заявила тоді в.о. начальниця департаменту внутрішньої політики ОДА Людмила Биченко, двом селам, що "збунтувалися", не вистачає ні людського, ні фінансового ресурсу, щоб створити заможну об'єднану територіальну громаду.

"Ви що сєпари, що хочете від’єднатися?" – ошелешила тоді вона своїм запитанням "бунтуючий" народ.

[L]Тоді понад 100 мешканців Званівки та Верхньокам’янського приїхали на мітинг до Краматорська під ДонОДА. А через три дні після мітингу вони таки отримали довгоочікуваний позитивний висновок від ОДА, якого мешканцям не могли надати 1,5 роки.

Обласна влада змушена була піти на поступки. А у жовтні у Званівській громаді провели вибори, на яких переміг Олександр Білицький, який до цього виконував обов’язки сільського голови Званівки.

Він переконаний, що Званівська ОТГ спроможна не тільки культурно і організаційно, а й фінансово.

"Бюджет громади збільшився суттєво. Раніше бюджет Званівки складав 1,3 млн грн (без податку на доходи фізичних осіб). У зв’язку із утворенням громади він складатиме приблизно 15 млн грн від 2-х сільських рад", – зазначає голова Званівської ОТГ.

Він також додав, що облдержадміністрація готує розпорядження про внесення змін до Перспективного плану, яким відкриває прямі міжбюджетні відносини з державою. Це дозволить отримувати законні дотації для освіти та медицини на громаду.

Також тут активно використовують можливості розвитку за рахунок грантів.

У селі Верхньокам’янське за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USАID планують побудувати міні-молокопереробний завод для мешканців громади.

"На одній із сесій Андрієві та Юлі Тимчак ми запропонували займатися грантовими проектами на волонтерських засадах на благо громади.

Цього не вмів робити ні я, ні інші мешканці села, а вони з цим стикалися більше і розуміли ці питання.

Вони погодилися і виграли для села грант від USAID майже на 7 млн грн для будівництва молокопереробного заводу. Це один з найбільших проектів, а вони пишуть їх багато", – зазначає сільський голова Олександр Білицький.

Ще один грантовий проект за ініціативою місцевого населення – створення музею у Званівському будинку культури. Музей називатиметься дуже символічно – "Єдність України".

Там буде показано дві культури – тих людей, які приїхали сюди із Західної України 66 років тому, і тих, які жили тут останні 700 років.

Володимир Рихліцький, рух "Сильні громади", спеціально для УП.Життя

Фото з архіву сім’ї Тимчаків та автора