Час змін: які трансформації потрібні українській освіті

Я народилася в Києві. Після мого народження родина переїхала до Боярки. Щоб вижити, мама, музикантка за першою освітою, перепрофілювалася та стала вчителькою. Тато почав працювати лікарем. Я виросла у скромних умовах, але у мене було основне, що потрібно дитині, – батьківська любов. Мама і тато завжди говорили: "Ми тебе дуже любимо, але мало чого можемо дати. Тому все, чого ти досягнеш у житті, буде тільки твоїми здобутками". І додавали: "Тому вчись".

Я вчилася "як не в себе". Це був спосіб виконати батьківську настанову. Зараз розумію, що оцінки та рейтинги – не головне.

У старшій школі я хотіла стати театральною режисеркою. Тоді ж познайомилася із філософом, письменником, очільником українського ПЕН-клубу Євгеном Сверстюком. Він узяв наді мною опіку та увів до кола українських дисидентів. Я пізнала людей зі свого підручника історії. Вони мали сміливість боротися проти тоталітарної радянської машини, провели довгі роки в таборах, засланнях, психіатричних лікарнях. З того часу я знаю: навіть коли у людини не лишається жодних інших інструментів, у неї завжди є власне слово і власна позиція. І це не так і мало, зрештою. Цей досвід визначив моє життя. Я обрала вивчати право, щоб і самій відстоювати свободу та людську гідність.

Думаю, що одне із завдань освіти – не в тому, щоб надавати суспільні послуги чи готувати до ринку праці. Мова про освіту як про творення та передачу сенсів. У світі, де бурхливо розвиваються технології та із класифікатора зникають десятки професій, освіта має передавати гуманістичні цінності та вчити людей постійно вчитися, бути відкритими до нового, мати мужність "думати проти течії", брати відповідальність на себе, творити.

Росія – це імперія. Культура для імперій – лише один із багатьох інструментів експансії та асиміляції поневолених народів, як, зрештою, і мова цих імперій. Тому не дивно, що спочатку в Херсоні з’являються російські танки, а потім відразу за ними – банери із Пушкіним. Це "дорожні знаки", якими російська імперія маркує захоплені силою території.

Тому нам треба деокуповувати не тільки території, а й свідомість людей, які там мешкають. Діти, які на початку війни на сході України ходили в школу, вже виросли, і зараз деякі із них воюють у російській армії. Їхні батьки у своїй більшості через постійне життя в страху виробили певний спосіб мислення, на кшталт "я звичайна людина, від мене нічого не залежить, все одно вирішуємо не ми". Це синдром вивченої безпорадності в дії. З усім цим доведеться працювати та давати раду.

Від того, як ми відповімо на запитання про травми війни сьогодні, залежить, якою буде Україна в майбутньому. Бо війна отруює. Вона завдає забагато болю та розпачу. Забагато ненависті. І люди, які не можуть нічого зробити своїм кривдникам, починають бити по тих, до кого можуть дотягнутися. Тобто насамперед по нас самих. Війна об’єднує тільки на певний час, поки гостро відчувається екзистенційна загроза, а далі, якщо із цим не працювати, то видимі лінії розломів загрожують розтрощити суспільний організм.

Росія завдала нам усім багато болю. Але ми не маємо вростати у свою травму, бо позиція жертви небезпечна для нас самих. Інакше ми зайдемо в глухий трикутник Карпмана, у якому переслідувачі, жертви та рятівники застигають у деструктивних стосунках. Але ми – собі самі рятівники. Цей жахливий досвід ми не обирали, але треба долати біль та йти далі.

В теорії освіта має забезпечити дітей певними навичками, здатністю мислити й вмінням ставити мету. Школа має заохочувати дітей до пошуку своєї дороги, призначення в житті. Того, що приносить їм радість, розкриває сильні сторони, цікавить і допомагає розвинути почуття впевненості. Це і є способом творити зміни у світі.

Зараз час технологічного прогресу і, знаєте, ми переживаємо свого роду найкращі та водночас найгірші часи. Ті, хто на правильному боці, стають успішними. А ті, хто на протилежному, – неймовірно вразливими. Ми побачили це під час першої хвилі пандемії, коли виявилось, що 100 людей, наприклад, на заводі, можна замінити трьома роботами. Це відчутний переворот. Також з’явиться багато професій середньої та навіть високої кваліфікації, які будуть повністю охоплені штучним інтелектом.

Тому сучасним дітям потрібно формувати спосіб мислення, який буде виходити за межі того, що роблять машини. Ми маємо довірити вчительству створювати завдання, які допоможуть розвинути зовсім інші навички. Бо зараз школи працюють за застарілими моделями.

Це налагоджена схема: діти вчать, запам’ятовують, отримують гарну оцінку, йдуть далі, і все по колу. Всі думають, що поверх за поверхом зводять на фундаменті будинок, а насправді просто змінюють один набір будматеріалів на інший, і так нескінченно. Якщо є покоління дітей, яких навчають того, що машини роблять краще за них, то у них немає майбутнього. 

Мета освіти має полягати в тому, щоб допомогти кожній дитині відкрити та розвинути свої захоплення, інтереси та таланти, а потім рухатися у доросле життя, обирати повноцінний кар’єрний шлях, бути відповідальними громадянами та громадянками й досягати мети.

Важливо зрозуміти одну річ. Люди, зацікавлені ідеєю штучного інтелекту, роблять критичну помилку – вони чекають часу, коли машини будуть розумнішими за людей. Якщо ви запитаєте, коли машини краще за людей вчитимуться в школі, відповідь така: приблизно чотири місяці тому. Це вже сталося. 

Коли люди це усвідомлять, то упевняться, що треба переходити від вузького академічного інтелекту до співпраці як з людьми, так і з технологіями.

Зараз це дуже актуально для вашої країни, адже Україна через десять років може стати провідною державою світу в економічній та військовій сфері, якщо почати зміни зі шкіл і зробити їх відкритішими вже зараз. Завдання, яке може виконати штучний інтелект, більше не є складним. Навичка, яку може розвинути штучний інтелект, більше не є цінною. Треба навчити дітей використовувати ШІ, щоб вони були значно продуктивнішими у досягненні своїх цілей та мрій. І ми будемо вимагати від дітей відповідальності за створення та реалізацію ініціатив, які мають позитивний вплив на світ.

Роль вчителів дуже важлива, але їх треба звільнити від рутинної роботи. Коли роль вчительки/-я полягатиме в тому, щоб спрямовувати, радити, ставити запитання й підбадьорювати дітей, це змінить підхід до роботи та буде цікавим як учнівству, так і вчительству. 

Коли я читаю лекції, часто прошу дорослу аудиторію згадати шкільні роки й пригадати, який досвід мав найбільш позитивний вплив на них. Найчастіше люди згадують конкретних освітян, іноді двох чи трьох, які могли підійти й сказати: "Ти чудово це робиш! У тебе справжній талант!". Це може бути трихвилинна розмова, яку дорослі згадують роки потому, і яка може вплинути на все життя.

Я часто запитую дорослих, як багато теоретичних знань вони використовують і пам’ятають зі школи. Відмінність аналогії від метафори, п’ятистопний ямб, правило ланцюга, валентні електрони – усі ці академічні дрібниці, які вони все одно не запам’ятають, заповнюють 10 000 годин дитячого життя.

Усі вважають, що хороша короткострокова пам’ять допоможе успішно закінчити школу. Насправді хорошу короткострокову і нескінченну довгострокову пам’ять має штучний інтелект. Тому його використання в освітньому процесі є необхідним.

Реальність така, що люди, які зрозуміли користь ШІ та змогли навчитися його використовувати, стають у п’ять разів продуктивнішими, ніж були до цього.

Важливо розуміти, що машини працюють дуже добре, тому цей прогрес треба використовувати на свою користь. Не варто намагатися забороняти використання технологій в освіті чи обмежувати учнівство, а потрібно впроваджувати їх і досягати успіху таким чином, щоб, використовуючи можливості машин, учні й учениці могли творити для себе щасливе майбутнє.

У моїх найсміливіших мріях міністр / міністерка освіти  або президент / президентка США могли б сказати: "Усі діти мають особливі таланти, обдарованість та інтереси, їх потрібно навчати таким чином, щоб вони отримали навички та спосіб мислення, які дозволять їм створити власний кар’єрний шлях. Ми позбудемося усіх цих невдалих показників підзвітності та почнемо навчати наших вчительок і вчителів допомагати кожній дитині розкрити свій потенціал. І будемо довіряти їм на цьому шляху".

Якби це сталося, то інноваторів серед учительства стало б набагато більше. Думаю, що на кожного інноваційного педагога є ще десять, які хотіли б бути такими ж. Проте ніколи не буде так, що всі стануть інноваторами, і це нормально. Не варто змінювати усе вчительство в країні. Багато з тих, хто робить усе за правилами й вірить у це, насправді є досить ефективними.

Якщо витрачати всю енергію на те, щоб змусити змінитися тих, хто не хоче змінюватися, це ні до чого не призведе, вони не зміняться, а просто підриватимуть процес. Тому набагато краще сказати тим, хто хоче змін, що ви в захваті від цього. Відзначити результат і запропонувати іншим пробувати щось нове. Заохочувати й винагороджувати, а не карати.

Я дуже хочу, щоб батьки повірили, що їхні діти можуть створювати дивовижні речі, якими вони пишатимуться, які покажуть, на що вони здатні, якими будуть захоплюватися. Дайте їм шанс, бо це допоможе в майбутньому знайти хорошу роботу. Саме так вони зможуть залишити щось своє у світі. 

Ми маємо бути готові до будь-якого розвитку подій і думати про майбутні покоління і, відповідно, не забувати думати й говорити про відновлення української освіти на деокупованих і зруйнованих територіях у нашому інформаційному просторі.

Від самого початку повномасштабного вторгнення ми тримаємо у фокусі питання деокупації наших територій. Уже є напрацьовані стратегії деокупації, відновлення освітнього процесу на деокупованих територіях та когнітивної деокупації.

Коли ЗСУ звільнили Київську область, а потім Харківську і частину Херсонської, ми почали процес відновлення освіти в цих регіонах. Тоді ми не були готові ні до таких освітніх втрат, ні до масштабів руйнувань. Ми не мали відповідей одразу на всі запитання, бо ніхто не мав подібного досвіду. Що ми відновлюємо в першу чергу? Які ресурси, і не лише фінансові, для цього потрібні? Де їх брати? Щоб це зʼясувати, ми говорили з місцевими спільнотами – управлінцями, освітянством, батьківством. Так ми на практичному досвіді вибудовували стратегії, а також покрокові алгоритми для відновлення освіти на місцях у майбутньому.

Питання людського капіталу у відновленні освітнього процесу не варто розглядати поза контекстом. Наприклад, візьмімо ОТГ, де працювало десять шкіл, і впродовж окупації всі вони були знищені. Тут процес повернення людей необхідно розглядати разом із відновленням інфраструктури, включно з освітою і системою її управління. Коли ми розмовляємо з людьми, які були вимушені переїхати чи змінити місце проживання через війну, то зʼясовуємо, що більшість з них хоче повернутися. Будуть повертатися і родини з дітьми, освітянство. Тому саме з місцевими громадами необхідно обговорювати, що і де варто відновлювати, а що – будувати з нуля. 

Коли ми дійшли до теми людського капіталу в стратегії деокупації, виявилося, що достатньо багато людей, зокрема освітян, готові зі свого регіону приїхати в деокупований, принаймні тимчасово, щоб допомагати відновлювати освітню систему.

Якщо ми говоримо про території, де менші масштаби руйнувань інфраструктури, там процес відновлення після деокупації відбувався легше, оскільки кадровий потенціал освітньої системи зберігся. Наприклад, коли ми приїхали на Херсонщину, то зʼясували, що окупант знищив українські бібліотеки та літературу і замінив їх своїми "навчальними матеріалами". Ми зняли з резервів усі можливі підручники й повністю відновили матеріали для навчання, і не лише на Херсонщині, а і в інших деокупованих регіонах. 

За останні 10 років загальна архітектура управління освітою суттєво змінилася: відбулася децентралізація, з’явилася автономія освітніх закладів, навіть державні стандарти серйозно змінилися. Фактично система рухається до іншої моделі.

Через це постає запитання: як відновлювати освітні простори? Більшість навчальних закладів, збудованих у 1950–1980-х роках, проєктувалися під іншу освітню філософію, тому їхня адаптація до сучасних підходів – складніша. Такі будівлі не розраховані на спільні простори, інтегровані курси чи лабораторії, навіть вимоги до спортзалів та їдалень змінилися за останні 50 років.

Тому в контексті відновлення часом будівництво нових закладів – більш просте рішення, адже дає змогу одразу закладати філософію тієї системи, до якої ми крок за кроком ідемо, впроваджуючи, наприклад, реформу НУШ. Це дасть можливість одразу створювати нові освітні простори, працювати за оновленими програмами, підвищувати ефективність освітнього процесу і, в результаті, отримати заклад освіти з новою філософією, що відповідає кінцевій точці освітніх реформ.

Питання колаборації дуже важке і залежить від багатьох факторів, зокрема терміну окупації тієї чи іншої території. Харківщина чи Херсонщина були під окупацією менш як рік, і тут питання колаборанства інакші, ніж будуть у Криму, наприклад. Компетентно цим питанням займаються спецслужби, та, на мою думку, до кожного випадку варто підходити індивідуально, зважено й аналізувати, що відбувалося з кожною конкретною людиною.

А от когнітивну деокупацію необхідно проводити мʼяко. Ми маємо проаналізувати й усвідомити всю глибину когнітивних викривлень, наприклад, у Криму, насаджених за 12 років рускими. За цей час минув повноцінний шкільний цикл, тож діти, які цього року випускаються з кримських шкіл, взагалі не бачили української системи освіти. І нам потрібно провести глибокий і водночас мʼякий моніторинг, аналіз і після цього почати працювати. 

У нас є педагогічні, психологічні групи, які вивчають процеси, що відбуваються на давно окупованих територіях. Звісно, ми готуємося до цього, але це буде досить довгий шлях. Треба відновлювати розуміння того, що мешканці й мешканки давно окупованих територій – особистості, що їх поважають, що вони вільні у своєму виборі й баченні, що Україна увесь час чекала і чекає на них.

Думаю, що цифровізація запустила дуже багато змін, надала більше можливостей і корисна абсолютно всім. Завдяки їй ми всі обмінюємося інформацією в реальному часі. Це дуже важливо для ухвалення виважених рішень і уникнення ризиків. 

Ми пройшли доволі великий шлях цифровізації освіти й часто переходимо на дистанційний формат, зважаючи на важку безпекову чи енергетичну ситуацію. Також величезна кількість дітей перебуває за кордоном, і для них онлайн-формат є основним способом підтримувати звʼязок з українською освітою.

Водночас нам варто навчитися правильно користуватися цифровими інструментами та не підміняти цифровізацією очний освітній процес. Навіть два тижні дистанційного навчання вочевидь приводять до освітніх втрат. І тут треба усвідомити всім учасницям і учасникам освітнього процесу, що втрати необхідно надолужувати – через додаткові заняття, курси, з батьківством чи самостійно. На жаль, розуміння наслідків освітніх втрат наразі бракує.

Щоб діти здобували якісну освіту, важливо цікавитися освітнім процесом дитини, брати в ньому участь, підтримувати та поважати вчительство. Насправді мами й тата є прямими учасницями й учасниками освітнього процесу, адже першу половину дня дитина навчається у школі, а в другій половині – вдома, не тільки виконуючи домашні завдання, а й наслідуючи рольові моделі батьківства. Я знаю, що всім нам важко і є нагальні побутові, робочі проблеми, але що може бути важливішим за розвиток, освіту і майбутнє наших дітей?