"Кожна школа має бути унікальною": на які цінності має спиратись освіта сьогодні

Далі – пряма мова.

У нас освітні втрати й розриви, здається, найбільші серед усіх країн світу, бо до COVID-19 в Україні додалася війна.

Освітні розриви – це різниця в можливостях, які є в різних аспектах системи освіти. Наприклад, є традиційний освітній розрив між закладами у сільській місцевості й великих містах, і не тільки в Україні, а в кожній країні світу. За час повномасштабної війни у нас додалися нові категорії, які мають освітні розриви, – це діти за кордоном, на окупованих територіях, на лініях зіткнення, внутрішньо переміщені особи, діти, які навчаються онлайн, бо немає бомбосховища або укриття в закладі освіти. Кількість цих категорій драматична, і рецепти, за якими маємо долати освітні розриви, різні.

Освітні втрати – це недоотримана конкретною дитиною освіта. Тут порівнюються навчальні результати в ідеалі та в реальності. У нас ці освітні втрати були й до війни, і до COVID-19. І їх зафіксувало найбільш авторитетне міжнародне дослідження читацької, математичної та природничо-наукової компетентностей PISA, що проводиться ОЕСР. В Україні це дослідження вперше відбувалося у 2018 році, і його результати показали відставання в середньому майже на рік наших 15-річних учнів і учениць від дітей з країн з розвиненими освітніми системами. Цей показник збільшився за результатами дослідження PISA за 2022 рік: зокрема відставання з математики становило 1,5 року, а з читання – 2,5 року.

Базова цінність, якою має бути "прошита" вся система освіти, – це безпека – як фізична, так і психологічна. Психологічний стан усіх учасників і учасниць освітнього процесу є важким, і впливає, зокрема, на освітні втрати. Я впевнений: великою мірою ці втрати зумовлені не тим, що діти не вивчили умовну теорему Піфагора, а їхнім психологічним станом. Дитина не думає про навчання, а відчуває тривогу в школі – через сирени, батьків на фронті чи інші чинники. Крім того, в учнівства нині низька внутрішня мотивація до навчання. Без пропрацювання цих аспектів усі інші освітні проблеми не будуть розв’язуватися. Не буде розвиватися НУШ, не буде відбуватися подолання освітніх втрат і розривів.

Що може тут робити держава системно? Реалізовувати національну програму з подолання освітніх втрат і розривів, яка буде розповсюджуватися на абсолютно всі ланки освіти. Також на рівні програм, освітніх стандартів, базових цінностей, які закладаються в школі, необхідне людиноцентричне ставлення до нетипових кейсів, коли ти можеш надати дитині ще одну можливість, додатковий шанс замість того, щоб ставити на ній хрест. І це підводить нас до усвідомлення важливої ролі вчительства у цьому процесі, їхнього професійного розвитку і того, наскільки вчительки і вчителі підготовлені до такої роботи.

У час війни можливості держави в освіті обмежені, бо бюджет спрямовується на нагальні потреби, наприклад, будівництво укриттів. Але у такій стратегічній темі, як освітні прогалини, важливий внесок робить громадянське суспільство. Разом із громадською організацією EdCamp Ukraine ми розробили освітню платформу "ПОВІР" для учнівства базової та старшої школи, яка працює для подолання освітніх прогалин.

Педагогічна модель платформи ґрунтується на внутрішній мотивації дитини до навчання, яка підтримується через "спринти" – короткі заняття для вирішення нагальних викликів у навчанні, наприклад, із домашнім завданням. Досягши успіху на такій "спринтовій дистанції", дитина може зайти у "марафон" і глибоко пропрацювати певні теми з обраного предмета. У 2024–2025 році "ПОВІР" була пропілотована, і наші гіпотези щодо ефективності моделі підтвердилися. У пілоті взяли участь 2005 учнів і учениць, які змогли знизити рівень освітніх прогалин до 18,93 %.

Одним із чинників успіху "ПОВІР" стала особлива підготовка вчительства і підвищення кваліфікації у роботі саме з освітніми втратами. Тут хочу наголосити, що українські вчительки і вчителі мають можливість вільно обирати, чого і як навчатися. У нас успішно відбулася реформа сфери підвищення кваліфікації, яка тепер децентралізована і демократична. Також МОН упроваджує нову політику "Гроші ходять за вчителем", практична суть якої полягає в тому, що держава виділяє кошти індивідуально кожному і кожній, і вчительство має змогу витратити їх на цікаве саме їм навчання. Пілотування політики відбувається на онлайн-платформі "Вектор", яка стала головним інструментом впровадження цієї політики.

Власне, платформа "Вектор" також є внеском громадянського суспільства у систему освіти. Бо раніше це була платформа для професійного розвитку EdWay, її розробила й успішно апробувала EdCamp Ukraine. З 2021 року платформа за чотири роки обʼєднала понад 77 тисяч користувачок і користувачів, а також понад 1200 субʼєктів підвищення кваліфікації, які пропонують різні програми й курси професійного розвитку для освітян. У листопаді 2025 року EdCamp Ukraine безоплатно передала EdWay державі як благодійну допомогу, і тепер платформою, вже під назвою "Вектор", опікується Український інститут розвитку освіти.

Освіті необхідна індивідуальна робота з дітьми з різними освітніми втратами. Бо травми внутрішньо переміщених дітей абсолютно відрізняються від травм дітей, які залишаються у своєму населеному пункті й дуже часто чують сигнал тривоги. І вони непорівнянні з травмами дітей у прифронтовій зоні. Водночас ми ще не розуміємо, із чим будемо стикатися на деокупованих територіях. Інші проблеми у дітей, які перебувають за кордоном. Тому сценарії пропрацювання таких різних випадків точно різні.

Кожному закладу освіти я б порадив зрозуміти свою візію, місію, бачення, на кого і для чого він працює. Школа має відійти від історії, що основна її мета – підготувати дитину до ЗНО, інакше в нас залишиться індустріальний підхід, де всі школи однакові й діти однакові. Кожна школа має бути унікальною і робити все для того, щоб дитина на виході могла зробити усвідомлений вільний вибір.

Будьте учасниками й учасницями освітнього процесу. Не контролерками чи контролерами, а повноцінними учасницями й учасниками. Повірте, вам є чого повчитися і в дітей, і в сучасної школи. Участь в освітньому процесі – це не просто про контроль успішності дитини в школі, це про життя з дитиною.

Якщо у 1960-х роках батько спілкувався зі своєю дитиною в середньому 45 хвилин на добу, то у 2010-ті роки – 6 хвилин на добу. Фактично дитина не відчуває себе цікавою для батьківства і тому йде в інтернет, зокрема. Раніше говорили, що школа – це другий дім, а зараз у дитини є третій дім, в якому вона проводить більше часу, ніж у школі чи у своєму домі, – це інтернет. Це не тільки можливості, а й великий виклик і відповідальність. Тому будьте партнерами/-ками для ваших дітей.

У час великої війни ми відстоюємо свою ідентичність і свободу. Ми відрізняємося від Росії не тільки тому, що в нас інша історія та культура. Ми інші, бо зробили свій цивілізаційний вибір у бік європейських гуманістичних цінностей. І цей вибір ми зараз захищаємо.

У нашій ситуації потрібно усвідомлювати, що війна, яку Росія веде проти нас, – це війна на наше знищення. Росія хоче не просто захопити території, а знищити Україну як державу, стерти її з карти світу, щоб не було української мови та культури. Тому нам вкрай важливо осмислити свою ідентичність, цінність нашої країни та зберегти це.

Зараз багато наших дітей і дорослих опинилися в європейських країнах. Вони стикаються з іншими культурами й самі репрезентують українство, можливо, не дуже рефлексуючи з цього приводу. Люди в Німеччині, у Чехії дивляться на нас, хто тут живе, і в них формується уявлення, що таке Україна.

Якось я був у Німеччині на запрошення спільноти Мартіна Бубера. У маленькому німецькому містечку, де відбувалася зустріч, на автобусній зупинці я зустрів українців і українок. Це були дві жінки та хлопці-підлітки. І от я їх зустрів, але не почув від них жодного слова українською.

У Празі, де я живу, це явище дуже поширене. Багато людей самі не розуміють, що, коли вони приїхали з України, то треба спілкуватися українською хоча б у публічному просторі, щоб нас не плутали з росіянами. А тут їх багато. Мені, чесно кажучи, якось дуже сумно від цього стає.

За 30 років незалежності багато не зроблено для зміцнення української ідентичності. Так, у нас є держава, військо, інституції, вони не завжди працюють, як нам хотілося б, але вони є. Проте коли мова заходить про українську культуру, науку, то ми тут, навіть у нашій освіті, мало що знаємо.

В академічному середовищі побутує думка, що треба бути неупередженими, відсторонитися і йти за програмою. Але мені здається, що сучасні історики/-ині, зокрема й автори/-ки підручників, і ті, хто пишуть історичні книжки, мають орієнтуватися на цінності та ставити їх у фокус своєї уваги. У мене є курс, який я назвав "Україна: шлях до свободи". На мою думку, цей шлях можна перевірити на історичному матеріалі й показати, як формувалася політична культура на землях, що увійшли до складу сучасної України.

Уже від найбільш ранніх часів Україна – фронтир світів, бо тут відбувалася зустріч цивілізацій. Тут і антична цивілізація залишила свій слід, і варяги, і греки. Потім, у Середньовіччі, тут почала формуватися політична культура, яка дуже відрізнялася від культури північно-східної Росії. На тих землях панувала деспотична влада, цей підхід продукувався монгольською Золотою ордою. Водночас, коли Київ був зруйнований у 1240 році, фокус перемістився на Галицько-Волинські землі, де політична культура була абсолютно іншою. Там була боротьба між князями та боярами, в якій перемагали різні сторони. Цим українська ситуація була подібна до загальноєвропейської, де відбувалася боротьба між Папами й імператорами. Тож в Україні формувалася свідомість західного типу.

Землі Галицько-Волинського князівства потім увійшли до складу Великого князівства Литовського, яке фактично звільнило ці території від монголів. Починаючи з 1362 року, коли розбили монголів на річці Сині Води, Київщина і велика частина правобережжя також увійшли до князівства. У 1569 році виникла Річ Посполита – могутня держава зі своїми далеко не ідеальними порядками. Але все ж таки шляхта обирала короля, були суди, Магдебурзьке право, якісна освіта – те, чого й близько не було в Московському царстві.

Нам самим треба осмислити та іншим донести, що, коли український гетьман Іван Мазепа, який мав блискучу освіту і знав латину, приїздив до Москви, там цю мову знали чотири людини. На теренах Речі Посполитої, до якої входила Україна, освіта була європейського рівня, працювало 13 колегіумів, які випускали сотні освічених людей.

Трагічність нашої ситуації полягає в тому, що саме освічені українці принесли ідею імперії Петру I. Випускники Києво-Могилянської академії вигадали ідею триєдиного народу. Зокрема, книжник Інокентій Гізель написав синопсис про триєдиний народ, а Феофан Прокопович передав цю ідею у вуха Петра. У них була своя думка, що кияни завдяки цьому матимуть авторитет у Москві, оскільки початки імперії – саме в Києві. Але склалося не так. Сотні випускників Києво-Могилянської академії опинилися на теренах цієї імперії та вірно їй служили.

У 1795 році російська імперія окупувала території Речі Посполитої, значна частина земель увійшла до складу імперії та всі зачатки української державності були знищені. При цьому цікава трагічність козацького повстання, яке очолював Богдан Хмельницький. Це була боротьба за право козаків бути рівними зі шляхтою.

У радянській історіографії – та і зараз за інерцією пишуть, – що за Хмельницького була класова боротьба, що селяни повстали проти панів. Це було, але мало другорядну роль. На першому плані була боротьба козацтва за свободу. До того ж в українських підручниках не прояснено, і багато хто із дорослих людей не розуміють, що Запорізька Січ і держава Військо Запорозьке – це зовсім різні феномени. Січ була осередком так званого низового, або нереєстрового козацтва, а Військо Запорозьке, яке згодом називалося Гетьманщиною – це державне утворення реєстрового козацтва. У відносинах між Запорізькою Січчю та Гетьманщиною є багато непрояснених моментів. Суперечлива і фігура Богдана Хмельницького, оскільки за часів повстання знищували католиків, євреїв, навіть своїх братів-українців, які були греко-католиками.

Катерина II жорстоко зруйнувала всі українські інституції. Але вона запропонувала нашій шляхті цікаву річ – довести своє шляхетське походження, щоб стати російськими дворянами. І ось нащадки козацької старшини почали шукати документи, щоб довести, що вони мають право на статус і привілеї. Вони ставали російськими дворянами й жили непогано. І в цих умовах почали цікавитися своєю історією.

Так у XIX столітті почалося відродження української ідеї й всього того, що було зруйновано. У ХІХ столітті національна ідея сформувалася серед невеликої верстви людей, а на початку XX століття виникають українські політичні партії й починається масовий політичний рух. Завдяки цьому відбулася українська революція 1917–1921 років – короткий період незалежності країни, після чого прийшла радянська влада.

Усі ці паростки на шляху до свободи дуже важливі для осмислення. Зокрема, коли розпався Радянський Союз, виникла незалежна Україна. Але що це було за утворення? Під назвою "незалежна Україна" виникає така собі УРСР, тільки в іншій обгортці. І знову парадоксальна річ: коли йшло голосування за незалежність, то такі люди, як Левко Лук’яненко чи В’ячеслав Чорновіл, дуже хвилювалися, що комуністи "завалять" цю ідею. І вони були абсолютно здивовані, коли комуністи проголосували за незалежність. У підсумку суттєвих змін не сталося, і справжня реалізація нашої незалежності почалася лише з Революції гідності. Фактично наша реальна боротьба за незалежність почалася у XXI столітті, з 2014 року. Але історія України показує, що це дуже довго і поступово визрівало.

Колись німецький філософ Альберт Швейцер мав ідею благоговіння перед життям і служив їй. Він пропагував повагу до життя як цінності, не тільки у біологічному сенсі, а до життя, яке має сенси, контекст. Я вважаю, що освіті необхідно продукувати саме такі речі.

У нашому сучасному житті є багато речей, які не дають зосередитися на головних ціннісних орієнтирах. Це, зокрема, віртуальні світи, коли діти, замість того, щоб читати й розмірковувати, годинами сидять у телефоні чи в іграх. І це неможливо заборонити, бо це реальність нашого життя. Але освіті потрібен баланс між інженерним технократичним мисленням, безумовно потрібним, і умінням розуміти іншу позицію, співчуттям, емпатією.

Я б порадив батьківству налаштовувати дітей на відповідальне та реалістичне ставлення до свого життя. Звісно, усі хочуть своїх дітей уберегти, це нормальна поведінка дорослих. Я працюю в Празі з українськими дітьми в суботній школі. Вони тут адаптовані до життя, і мало хто з них збирається повертатися в Україну. Інші діти звертаються до мене онлайн поза уроками й питають, повертатися їм в Україну чи ні. Я зазвичай кажу, що все буде залежати від цієї дитини і її рішення. Я міг би їй сказати: "Ні, ти що! В Україну не повертайся" або "Звісно, повертайся, ти ж молодий, підеш захищати Батьківщину". Але я не можу нав’язувати ту чи іншу думку дитині. Тому батькам потрібно сприяти тому, щоб дитина сама ухвалювала рішення.

У людства є певна двоїстість – ми всі хочемо відчувати взаємозв’язок, приналежність і водночас прагнемо особистої автономії та індивідуальності. Наше відчуття благополуччя, ментального здоровʼя залежить від того, як ми врівноважуємо ці аспекти – як індивідуально, так і в культурі, в якій живемо.

Як знайти цей баланс? Що є здоровим поєднанням у нашому соціальному контексті? Не можна казати "у світі", бо контекст різний для мене у США, для вас в Україні зараз або для дитини в Нігерії. У всіх нас дуже різні обставини. І ми мусимо зрозуміти, як нам поєднати ці дві речі. Відчуття взаємозв’язку – це бажання бути частиною чогось більшого, ніж ви самі. Прагнення зробити внесок і бути соціально відповідальними. Але водночас я – особистість, і не хочу бути "ще однією цеглиною в стіні", як співав гурт Pink Floyd у старій пісні.

У США зазвичай були порівняно великі сім’ї, особливо фермерські та в аграрних спільнотах. Нині ж, коли економіка є індустріальною, родини менші за розміром. У сільському господарстві багато дітей потрібні, щоб допомагати на фермах: хтось збиратиме яйця вранці, хтось годуватиме тварин, а хтось допомагатиме збирати врожай у полі.

І досі наші шкільні календарі в США мають аграрне економічне підґрунтя, що працювало до початку XX століття, – до прикладу, влітку влаштовують канікули, щоб діти могли допомагати в полі. В одному дослідженні, яке проводилося в США в 1930-х рр., говорилося, що діти на фермах зазвичай керували такою економічно важливою, але небезпечною технікою, як трактор, у віці дев’ять-десять років.

А тепер спитаю: які обовʼязки, важливі для виживання і родини, виконує ваша девʼятирічна дитина? Чи керує вона родинним автомобілем? Що вона робить для розвитку своєї позитивної самоідентичності й внеску та підтримки інших? Можливо, ваша дитина прибирає посуд зі столу чи виносить сміття. Втім, це не зовсім те саме, що керувати трактором, доглядати тварин чи збирати врожай. Це, можливо, одна з найбільших проблем, із якою ми стикаємося зараз. Як ми зрощуємо відчуття внеску, співпраці й соціальної відповідальності у дітях XXI століття? Чи знаємо ми, як розвивати в сучасних дітей позитивну самоідентифікацію і значущість для суспільства?

Дослідження свідчать, що діти, які мають проблеми з ментальним здоров’ям, з поведінкою, переважно набули цих проблем удома і в початковій школі. Я колись був учителем спеціальної освіти в початковій школі для дітей з проблемною поведінкою. Пізніше я працював консультантом з питань ментального здоров’я в пенітенціарній системі. І я був вражений тим, скільки людей, які відбувають покарання за тяжкі злочини, на початку свого життя відвідували спеціальні навчальні заклади. Тепер це називають "конвеєром від школи до в’язниці". Що ми не врахували в освіті цих дітей? Можливо, наші методи загострюють проблему, а не розв’язують її?

Наприклад, батьківство, учительство та адміністрації шкіл використовують методи залякування і цькування, щоб "дисциплінувати" учнівство, а потім скаржаться, що діти знущаються з інших дітей.

Я завжди кажу, що ми використовуємо слово "дисципліна" як покарання. Але цей термін походить від кореня слова disciple – учень, послідовник, що означає слідувати за позитивними лідерами і лідерками позитивним шляхом. Отже, якимось дивним чином ми перекрутили всю ідею до покарання, погрози, слухняності, винагороди за слухняність, покарання за неслухняність. Це не свобода волі, це заохочення підкорення владі, і це дуже лякає.

Нині ми знаємо, що негативний дитячий досвід позначається на академічних успіхах, поведінці й ментальному здоровʼї дітей і дорослих.

Проте замість підтримки ми часто ізолюємо, цькуємо чи маргіналізуємо дітей. І не обов’язково навмисно, а через стійкі упередження і помилкові припущення, що домінують в освітніх системах.

Я вважаю, що найбільша проблема сучасної освіти – педагогічні заклади, які готують учительство. Вони не дають їм необхідних навичок, часто навчають методик, які неефективні, і, що гірше, шкідливі. Інша велика проблема полягає в тому, що всі – адміністрації шкіл, учительство, шкільні психологині і психологи – проходять підвищення кваліфікації окремо одні від одних. Але актуальною практикою ефективних закладів є співпраця всіх: і вчительства, і адміністрацій, і батьківства!

Занадто часто нова освітня програма, новий спосіб викладання математики, новий підручник розглядаються як розв’язання всіх учнівських проблем. Звісно, вони такими не є. Навички, які знадобляться дітям упродовж життя, набагато комплексніші за підручники й програми.

Моєю першою роботою було викладання для дітей від 5 до 13 років з проблемною поведінкою. У школі того району їх усіх зібрали в одному класі. Кожна дитина мала свій діагностичний ярлик, що "було не так з ним / нею". Учительство наголошувало, що жоден клас не може функціонувати, якщо в ньому є дитина з проблемною поведінкою. Тож вирішили зібрати їх усіх в один клас і дати нового вчителя. Я був п’ятим новим учителем протягом двох років. Я протримався чотири роки.

Перше, що я зрозумів: ситуація, в якій опинилися ці діти у їхніх родинах, класах і громаді, жахлива. І найменш важлива річ у їхньому житті зараз – це оцінка з математики або читання. Вони почуваються тут в оточенні ворогів. І цими ворогами є дорослі – батьківство й освітяни. Продовжувати карати їх, дисциплінувати та контролювати означає утверджувати їх у думці, що саме так роблять вороги, які мають план, як їх перемогти.

Нам, освітянству, варто завоювати дітей, щоб вони відчули, що їх поважають, заохочують і створюють дім у школі, а не оточують ворогами. Треба співпрацювати й взаємодіяти, дати їм зрозуміти, що ми в одній команді. Щойно мені це вдалося – із цими дітьми сталося щось дивовижне. Саме такі зміни, на мою думку, мають бути центральними в культурі закладу освіти. Шкільна екосистема, яка пишається розвитком як соціально-емоційного благополуччя та стійкості дітей, так і їхніх академічних досягнень.

Основне завдання для всіх нас – сядьмо і подивімося на загальну картину, культуру школи. Як це – бути там? Якщо діти пропускають заняття, а вчительство сконцентроване на питанні, як змусити їх ходити до школи, як на мене, це свідчить лише про те, що діти бачать це місце як небезпечне – фізично, емоційно, психологічно – і намагаються його уникати чи опиратися йому за будь-яку ціну. Питання має полягати в тому, як нам зробити заклад освіти привабливим і підтримувальним для дітей. Місцем, яке заохочує їх і дає їм відчуття бажаності, безпеки, зв’язку, можливості зробити вагомий внесок у цей світ і стати цінними людьми, яких би бракувало, якби їх не було.

Дослідження засвідчили, що сімейна динаміка обумовлює більшу варіативність у навчанні та поведінці дітей, ніж зміни шкільної програми. Взаємини з учительством є другим найважливішим чинником, що впливає на успіх у школі. Отже, очевидно, що закладам освіти необхідно співпрацювати з батьківством над створенням партнерських відносин, які розвивають молодь, успішну як у навчанні, так і в громаді, та емоційно стійких. Знання про навички та практики продуктивних взаємин між дорослими та дітьми мають поширюватися та застосовуватися як удома, так і в класах. Діти, які походять з родини, яка підтримує та заохочує, а потім потрапляють до такого ж гостинного класу, мають найбільші шанси жити здоровим та продуктивним життям.