Освіта – основа майбутнього: як має змінитись українська школа

У березні 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення, ми виїжджали з Харкова кудись у незрозумілому напрямку. По дорозі бачили знищені автівки, валізи на узбіччях. Ми не знали, куди приїдемо і чи доїдемо. Це було страшно.

Знаєте, є марш смерті, а є марш життя. Я хочу виїхати з дітьми, рухатися до моря чи океану і не знати, як я туди потраплю. Я хочу зупинятися у друзів, які почали життя у нових містах, у колег, які працюють за кордоном, у партнерів, які підтримують весь цей час. Хочу мати приємну імпровізовану невизначеність. І це буде марш життя, який підсилить нашу єдність зі світом.

У книзі, створеній в межах проєкту "Якою може бути нова / українська / школа", йдеться переважно про майбутнє – наших дітей, суспільства, освіти. Тут зібрані міркування розмаїтого експертного кола з різних країн – і кожен, і кожна звертає свій погляд і на минулий досвід, і дивиться в майбутнє.

Людство любить чіткі визначення, зокрема і світу, в якому ми живемо. З 2020 рр., періоду пандемії та війни, ми живемо у BANI-світі (від англ. крихкий, тривожний, нелінійний, незрозумілий). Тому цінності освіти мають бути такими, які ми зможемо протиставити цим чотирьом характеристикам BANI-світу. Саме тому ми маємо ставитися до майбутнього з довірою, а не просто формувати стратегії та плани. 

Українською константою у цьому майбутньому може стати воля. У 2023 році, проводячи Національний EdCamp ВОЛЯ, ми розкривали слово "воля" як віру, любов, освіту і ясність. Воля неможлива без віри – внутрішнього переконання в тому, що я впораюсь, що я є частиною більшого задуму і якщо зроблю помилки, то вони приведуть до чогось хорошого. 

Під час війни ми бачимо, як багато ІПСО та маніпуляцій циркулює в українському суспільстві. Тому нам необхідно працювати з інформацією, здобувати, обробляти та присвоювати її, і це велика задача для української освіти. 

Віра, любов, освіта і ясність пов’язані між собою і взаємозалежні. І насправді у мене є рецепт, як навчитися усіх цих речей, – через програму соціально-емоційного та етичного навчання (СЕЕН), яку EdCamp Ukraine поширює і впроваджує серед українського освітянства з 2019 року. Програма вчить безумовного прийняття себе і кожної та кожного навколо, не лише здобуттю й опрацюванню інформації, а і її увласненню, а також критичному і системному мисленню.

Воля є однією з наскрізних рубрик книги. Вона закарбована в нашому гербі та національному коді. Нині ми розуміємо, що, з одного боку, нас хочуть убити за цей код, а з іншого – в намаганні нас убити нам показують, яку цінність він має. "Пуповина" нашого національного коду іде й передається через освіту.

Підзаголовок книги звучить так: "Якою може бути нова / українська / школа". Він перегукується із назвою освітньої реформи – Нової української школи, яка для мене стала прикладом людиноцентричних змін в освіті та руху до добробуту. Тому ми запитували українське експертне коло про їх бачення головних цінностей НУШ, які ми можемо забрати з собою в майбутнє.

У кожному есеї, яке представлене у книзі, є пропозиція до змін в освіті. Їх пропонують експертки та експерти, що працюють не лише в освітній сфері. Тож їх ідеї різноманітні – від масштабних перетворень до конкретних методик, які можна залучити в освітньому процесі.

Часом відповідати на питання про зміни складно, адже, наприклад, у мене є багато ідей щодо цього. Якщо зупинитися на одній, то я б запропонував формувати у школі уміння будувати комунікацію, аргументовано та конструктивно сперечатися. Цього нам дуже не вистачає в освіті, водночас соцмережі переповнені суперечками. На тлі війни цей клубок хейту лише збільшується, і йому ми маємо протиставити уміння дискутувати й вести обговорення в конструктивній площині. Але цього дітей не вчать, на жаль.

Американський університет Еморі проводив наукове дослідження про посттравматичне зростання людей, які проживали складні події. За результатами про таке зростання свідчать від 30 до 70 % учасниць і учасників дослідження. Це той прихований потенціал, який ми маємо, попри досвід проживання десятирічної війни та пандемії.

Цим потенціалом ми маємо скористатися в усіх сферах життя, зокрема і в освіті. Щоб допомогти дітям перетворити біль, страждання і втрату на позитивні зміни, нам вкрай необхідне соціально-емоційне навчання. Тут можуть допомогти травмоорієнтований і стійкісноорієнтований підходи. Зважаючи на масштаб війни, я вважаю, що ми маємо йти якраз шляхом стійкісноорієнтованого підходу – щоб кожен і кожна в освітньому процесі були суб’єктами й точно знали, що вони можуть впоратися.

Якісний освітній процес неможливий без батьківства, яке може бути повноцінною стороною освітнього трикутника, разом з дітьми та вчительством. Війна остаточно прибрала всі сумніви, що наша доля в наших руках. Якщо ми не залучені, не впливаємо на політичне життя, зокрема на освіту, на громаду, то отримуємо відповідний результат. Відповідно, якщо ми хочемо вплинути, щоб наші діти здобували сучасну освіту, нам треба координуватися, вкладатися і залучатися до шкільного життя.

Ми не знаємо, що нам принесе майбутнє. Ми не можемо бути впевненими у химерному BANI-світі. Але ми хочемо підсилити до нього довіру навіть у таких непевних умовах. Я дуже хочу, щоб досвід, який Україна здобуває в освіті, був корисним не тільки нашій країні. Мрію, щоб наші інновації змогли надихнути інші країни, а ми змогли його експортувати в хорошому сенсі. І колись Україна буде серед тих країн, про які можна впевнено сказати, що вона пишається своєю освітньою системою і може підтримувати інших.

Я вражений освітянською спільнотою України. Ви дієте у дуже складному контексті війни та руйнувань. І все ж я бачу, що люди єдині в баченні майбутнього, яке змінюється фактично на ваших очах. 

Йдеться не про те, щоб відбудовувати й покращувати те, що було, а про те, щоб будувати заново, зовсім по-іншому. Ви розглядаєте людину в цілому як особистість, а не лише її розумові здібності, а освіта йде до ідеї справжньої автономії, за якої вчительство має бути не просто коліщатком у великому механізмі.

Освіта – дуже консервативна соціальна організація. Ми всі прагнемо змін, але іноді ми, як батьківство, є скоріше частиною проблеми, а не рішення. Ми дуже переживаємо, що діти більше не будуть вивчати звичні для нас речі. Педагоги іноді вчать так, як учили їх, а не так, як їх навчали вчити. Освітні зміни даються важко. 

Проблема в тому, що світ рухається із разючою швидкістю. В Україні війна спричиняє, зокрема, зміни в демографії та важкі випробування учнівства в сільській місцевості. Водночас ми живемо у час цифровізації, коли чат GPT може багато такого, що роблять люди.

Ми звикли бачити цінності поза освітою. Часто вчимо цінностей не в межах навчальної програми, а в позакласній діяльності. Але я думаю, що цінності мають лежати в основі системи освіти. 

Наприклад, у спорті йдеться не лише про легку атлетику, а й про те, щоб взяти відповідальність за себе, розвинути мужність, лідерство, соціальні навички. Ми повинні не лише давати зміст, а й цілеспрямовано формувати цінності з того, що учнівство вивчає в межах різних дисциплін.

Деякі ціннісні концепції, такі як свобода волі учнівства (students’ agency), працюють дуже просто. Вчитель формує ідею мислення зростання, у межах якої учнівство розуміє: якщо я старанно навчаюся, то досягну успіху, навіть якщо це важко. Це насправді спосіб мислення, який можна виховувати. Це легка частина. 

Розвинути власне свободу волі набагато важче. Для цього необхідно створити освітнє середовище, в якому учнівство зможе взяти на себе відповідальність за власне навчання. 

З погляду незначних проміжків часу, наприклад, десяти років, ми не побачимо особливих змін у рівні свободи волі дітей. Коли ж дивитися глибше, є деякі тривожні ознаки. Ми забрали значний простір для розвитку свободи волі у дітей. Ми зробили навчання дуже безпечним, структурованим і щільним – іноді діти мають графік, гірший за дорослих. Ми почали більше говорити про свободу волі, але освіта, яку ми насправді надаємо, переважно спрацьовує навпаки. Я переконаний, що певний рівень ризику має бути частиною нашого життя, і діти мають до цього звикнути, а також навчитися брати на себе відповідальність.

Ви не побачите свободи волі та залученості учнівства, якщо цих якостей немає в їх учительства. В Україні, наприклад, Нова українська школа дає освітянам багато способів взяти на себе відповідальність. Але багато хто цим не користується. Я думаю, що це сигнал того, що вчительство насправді відчуває, що це штучний простір. Свобода волі та залученість – це не те що розвивається в ізоляції. Вони завжди розвиваються через співзалученість.

Я думаю, ми повинні працювати над тим, щоб свобода волі та залученість стали для вчительства реальністю. І тут питання, як організувати цю роботу: чи дати підручник і відправити у клас, чи дати простір для співпраці з колегами, підвищення кваліфікації. Вчительству важливо ставити собі запитання, оцінювати зроблене, розмірковувати про ефективність та дієвість вчителювання.

Щоб змінювати світогляд дорослих, треба створювати культуру командної взаємодії в школі. І якщо заклади освіти є сильними спільнотами, що розвиваються, це створює динаміку і спонукає людей рухатися разом.

У будь-яких спільнотах є мала група інноваторів, які вносять нові ідеї. Є ще одна невелика група – люди, які цікавляться інноваціями й хочуть їх спробувати. Якщо у вашому закладі є такі люди, можна починати формувати ранню більшість. Спробувати переконати інших. І тоді вже можна починати змінювати систему. Я впевнений, що ми здатні на ці зміни.

Вчителі мають більше часу приділяли тому, щоб зрозуміти, які їх учні й учениці, ким вони хочуть стати, і як їм можна в цьому допомогти. Щоб метою освіти став не стільки обмін знаннями, скільки розвиток певних людських якостей через здорові стосунки.

У відносинах школи та родини важливо розуміти, що вчительство не може виграти битву проти батьківства. Якщо ви вводите нову навчальну програму, просуваєте нову ідею в школі, а батьки в це не вірять, ви нічого не зможете реалізувати.

Я ніколи не забуду, як був колись у провінції Юньнань, в одному з найбідніших регіонів Китаю. Я був вражений, що школа в одному з містечок працювала з дуже обмеженою кількістю вчительства, бо батьківство було глибоко залучене у всі процеси: виховання своїх дітей вдома, соціальну підтримку школи, логістику тощо.

Я спитав у вчительки, як вона змусила батьківство інвестувати в школу. І вона відповіла: "Знаєте, я намагаюся говорити з кожним із батьківства приблизно двічі на тиждень. І не просто говорити про освіту, а й про піклування про дітей, їхній душевний стан, розвиток тощо". Це зовсім інший погляд, бо батьківство не було осторонь, вони були частиною не проблеми, а її розв’язання.

У 2023 році я стала класною керівницею 5 класу. 1 вересня дуже хотілося почати не з формальностей, а з тепла, тому я запропонувала дітям стати в ранкове коло. У класі були новенькі й ті, хто довго навчався дистанційно, тож я сказала: "Діти, а кого нам у колі бракує? Поруч із вами ж є ще важливі люди…". Вони усміхнулися й одразу здогадалися – запросили доєднатись мам і тат. І саме в ту мить я відчула: ось воно, справжнє ранкове коло – коли всі рівні, коли є єдність, любов, взаємоповага. Тоді я й вирішила для себе: ранкове коло в нашому класі буде обов’язково, бо саме так народжується команда.

Нова українська школа для мене – про дитину, батьків і педагога, які разом зрощують особистість. Діти, які прийшли в базову школу після НУШ, інші: вони знають, що таке домовленості, і вміють їх дотримуватися. Я переконалася в цьому на простій дрібниці: ми домовилися, що за порушення домовленостей присідаємо 15 разів – і діти, і я. Одного разу я запізнилася, мовчки виконала домовлене – і побачила їхні радісні очі. Тоді стало зрозуміло: домовленості працюють. Саме з таких моментів народжується культура довіри, поваги й підтримки.

З 2022 року ми в класі крок за кроком опановуємо програму "Соціально-емоційне та етичне навчання" (СЕЕН). Вона вчить дітей помічати свої емоції, слухати тіло й користуватися простими практиками стійкості. Завдяки цьому діти почуваються вільніше й безпечніше: можуть встати, підійти до парти-конторки чи до стіни, сісти на пуфик, взяти ресурсну річ або виконати вправи зі Стратегій миттєвої допомоги. Так вони навчаються чути свої потреби й дбайливо давати раду ризикованим емоціям.

Українська освіта змінюється, з’являються нові виклики й разом із ними – потреба постійно вдосконалювати підходи в НУШ. Щоб реформа не "просідала" на місцях, важливо напрацьовувати нові методики й готувати вчительство до змін. Саме тому, аби НУШ м’яко й усвідомлено увійшла в 5 клас, ми разом із колегами пройшли курси підвищення кваліфікації від EdCamp Ukraine. Передусім це було занурення у світогляд і цінності, адже реформа зміщує акцент із простого запам’ятовування знань на формування компетентної особистості – такої, що вміє застосовувати знання в житті, має цінності, соціально-емоційні навички.

На прогресивних педагогів лягає особлива місія – вдихнути нове життя в реформу, наповнити її щоденною практикою й підтримати той дух оновлення, який уже прийшов в українську освіту.

Пам’ятаю розмову з 7 класом, коли ми створювали домовленості. Діти раптом поділилися: "До нас прийшла вчителька і сказала, що вже створила правила, за якими ми будемо жити". Я запитала, як вони відреагували. "Ніяк, – відповіли, – ми не знали, що можемо щось змінити". Я порадила говорити й відстоювати своє бачення, бо інакше доводиться жити за чужими правилами. Так, інколи педагогам страшно будувати горизонтальні домовленості. Але варто лише запитати дітей, що потрібно для комфорту й дружньої атмосфери, – і з’являються дуже зрілі пропозиції: піднесена рука, таймінг, взаємоповага. Домовленості – це не контроль, а довіра й партнерство. Коли дитину чують, вона тримає слово і старається більше. Мабуть, саме на довірі, повазі, гідності й любові й тримається Нова українська школа.

Нас свого часу вчили страхом. Але з сучасними дітьми це вже не працює. Якось я говорила з десятикласницею, яка рік навчалася в Італії, і запитала: "Яких змін тобі найбільше хочеться в нашій школі?". Вона відповіла: "Хочу, щоб не було страшно". І пояснила: у традиційній школі ти часто живеш у напрузі – не знаєш, чи буде сьогодні контрольна, чи викличуть до дошки. А в італійській школі за семестр у неї було лише кілька оцінок, зате постійний розвиток, проєкти та радість від навчання. "Там я була щаслива, – сказала вона. – А тут часто йду до школи зі страхом". Так, інколи педагогам легше тримати дітей у напрузі: тиша, виконані завдання, виставлені оцінки. Але разом із цим ми часом непомітно обрубуємо крила. Мені здається, що страху в освіті не повинно бути. Бо вчитися найкраще там, де безпечно, цікаво й по-справжньому життєво.

Коли я почала працювати в 5 класі НУШ, ми вирішили не оцінювати дітей у першому семестрі. Батьківство хвилювалося, але ми пояснювали головне: дитині важливо відчувати радість від навчання – від дослідження, спроб і помилок, командної роботи та спілкування. Завдання дорослих – підтримати це природне бажання пізнавати, творити й радіти успіхам.

Я хочу, щоб українські школи працювали, орієнтуючись на дитину як на цілісну особистість. Варто впроваджувати в освітній процес соціально-емоційне та етичне навчання (СЕЕН). Важливо звертати увагу на емоції та переживання дітей, вчити їх висловлюватися, розуміти свої потреби й потреби ближніх. СЕЕН формує свідомість команди, де кожен і кожна важливі й від кожного й кожної залежить результат.

Слід застосовувати пластову методику: учительству варто взяти "на озброєння" навчання через гру та роботу в малих командах. Це ідеально для молодших і середніх класів. Діти постійно змінюють ролі, здобуваючи практичні навички та обираючи те, що їм до вподоби.

Також значну увагу направити на розкриття потенціалу: школа має підсилювати сильні сторони та розвивати таланти учнівства. Мета – випустити дітей, які закохані у свою сферу і знають, чого хочуть у житті.

Для мене освіта – це перш за все відкритість і партнерство. Я вірю, що школа та родина мають бути командою і єдиним цілим. Коли ми постійно радимося і спілкуємося, ми створюємо простір глибокої довіри. Діти відчувають неймовірну підтримку, коли бачать, що педагоги та батьки діють заодно, і це дарує їм відчуття безпеки, гармонії та щастя. Батьки – це не просто спостерігачі, а справжні партнери, чий голос має величезне значення. Їхня участь допомагає нам краще розуміти потреби дитини та розкривати її потенціал.