Відповідальність за майбутнє: виклики та можливості, що стоять перед сучасною освітою в Україні

Для змін у системі освіти спочатку потрібно визначити ті цінності, на яких вона буде ґрунтуватися. Ми, освітянки й освітяни, маємо дотримуватися спільних поглядів у тому, що саме нам важливо виховувати в учнівства й студентства, які життєві принципи й установки застосовувати в освітньому процесі, бо цінності формують наше мислення і вчинки. Ми дуже багато говоримо та дискутуємо на цю тему в професійному середовищі.

Зокрема, Каразінська спільнота сформувала 12 основних фундаментальних цінностей, до яких належать: єднання науки і навчання; демократичне, колегіальне самоврядування; громадянськість; просвітительство тощо.

На мою думку, ці цінності універсальні й можуть бути успішно застосовані в практиці як середньої, так і вищої освіти. І більшість з них уже впроваджують у школах, у межах НУШ.

Для вчительства реформа НУШ розширює можливості співпраці, спільного пошуку педагогічних рішень, професійного та особистісного розвитку. Вона дає шанс на втілення творчих задумів, створення багатоманітних колаборацій та освітянських проєктів. Тому ми маємо заохочувати молодь отримувати педагогічну освіту, навчати й створювати новий простір, де буде комфортно всім учасникам і учасницям освітнього процесу. Потрібно створити такі умови, щоб у вчительства була мотивація до розвитку і змін.

Ідеться далеко не тільки про справедливу заробітну плату. Беззаперечно, вкрай важливо, щоб кваліфіковані фахівчині й фахівці отримували гідну винагороду за свою роботу. Проте не менш важливо також правильно конструювати портрет, образ учительки/-я, виховувати в дітей пошану до освітян. Звісно ж, я не заперечуватиму того факту, що є багато педагогинь і педагогів за покликанням, які живуть своєю справою та намагаються змінити систему на краще. І так, справді, інколи достатньо однієї людини, щоб посіяти зерно просвітництва та прогресивних ідей. Проте, щоб це зерно проросло, потрібна команда однодумців і однодумиць. Тому надзвичайно вагома саме єдність, згуртованість навколо питань освіти та її ефективного реформування. І це стосується не лише вчительства у школах, але й освітян загалом. Ми всі маємо бути одним цілим.

Я переконана, що важлива й актуальна в цьому реформуванні співпраця шкіл та університетів. Адже ці ланки освіти йдуть одна за одною і мають діяти спільно для покращення системи освіти. Особливо важливим я вважаю освітній метод "рівні – рівним". Його суть полягає в тому, що передати знання, поділитися інформацією мають близькі одна одній групи людей. Умовно, розповідати підліткам про переваги навчання в університеті мають самі ж підлітки, які вже мають такий досвід.

Ми вже впроваджуємо такий підхід у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна. З 2016 року працює проєкт "Відкрий для себе Каразінський", орієнтований на учнівство, батьківство і вчительство, які мають змогу відвідувати університетські музеї, факультети, просвітницькі та культурні заходи, що відбуваються в нашому закладі. Під час таких зустрічей народжуються ідеї для подальшої співпраці, нові форми взаємодії. І дуже приємно та показово те, що в багатьох випадках нові зустрічі та заходи ініціюють саме учні й учениці.

Також протягом кількох років Каразінський університет проводить для учнівства Дні науки. А у 2023 році ми запустили новий проєкт – Karazin weekends for school students для учнів і учениць середніх та старших класів. У межах цього проєкту відбулася ціла низка офлайн-лекцій на різні теми для учнівства. Ми отримали багато позитивних відгуків, тому плануємо продовжувати роботу в цьому напрямку.

Я вірю, що українська освіта через десять років буде взірцем для всього світу. Це будуть якісні освітні послуги, потужні знання та престиж. І ми крок за кроком ідемо до цієї мети, вивчаємо міжнародний досвід, найкращі освітні зразки інших країн. Цей шлях тривалий, проте ми маємо все для того, щоб пройти його ефективно.

На мою думку, ми маємо більше й ефективніше акцентувати на навчанні впродовж життя. Починати розвивати навичку безперервного навчання потрібно в ранньому віці, ще з дитячого садочка та початкової школи. Для того щоб діти полюбили процес навчання, в закладах освіти було б корисно проводити мотиваційні зустрічі з успішними фахівцями й фахівчинями, відомими людьми, які самі навчаються впродовж свого життя.

Також я часто замислююся над важливістю здобуття учнівством юридичних знань від самого початку шкільного навчання. Адже навіть маленька дитина має розуміти, що вона є окремою, повноправною особистістю і має право знати власні права та свободи.

Що стосується освіти, то саме мами й тата можуть розкрити перед дітьми широкий світ можливостей, професій, закладів освіти. Часто дітям потрібно допомогти зрозуміти, що їм найбільше вдається, до чого вони мають найбільший хист. І тут на допомогу можуть прийти дорослі, які познайомлять з різними спеціальностями, запропонують відвідати профорієнтаційні заходи, за потреби звернуться по консультацію до освітянства чи самі знайдуть потрібну інформацію.

Але пам’ятайте, що кожна дитина має право на власний вибір, свій шлях, падіння та злети. І завдання батьківства – дізнаватися про мрії дітей та всіма можливими способами допомагати досягати їх. Бо коли мрії здійснюються, це робить дітей щасливими.

З початку повномасштабного вторгнення освітній процес в Україні дуже переформатувався. У нас є уявлення нормального світу, де ми навчаємо дітей, маємо освітній процес з певними критеріями й характеристиками, які вдосконалюємо, щоб освітній простір був кращим і затишнішим. Я особисто уявляю, що будую щось мирне, певний пункт незламності в освіті, де дітям і дорослим спокійно. І ми, освітянство, маємо створити всі умови для розвитку майбутньої освіти. Для того щоб ті, хто вимушено покинули територію України, мали мотивацію повернутися і відчувати себе в безпеці.

Я впевнена, що позитивні результати освіти або чіткий напрям без ревізій минулого можуть вказати дорогу тим, хто ще має сумніви, повертатися чи ні. Я уявляю наш західний кордон, який перетинають тисячі людей, тому що тут, в Україні, є краще майбутнє, перспективи, упевненість у тому, що наша освіта найкраща у світі.

Нам варто скористатися тим, що дуже багато людей здобули як позитивний, так і негативний досвід навчання в закордонних освітніх системах. Їх варто послухати, зрозуміти, запитати, що вони хотіли б узяти із собою в завтрашній день, використати та втілити в освітньому просторі України. Саме учнівство й батьківство, які мають такий досвід, можуть дати нам формулу освітнього успіху.

Водночас важливо враховувати й досвід роботи закладів освіти під час війни в Україні. Ми навчилися організовуватися, налаштували освітній процес. Організаційно це дуже важко, а школам складно ще й тому, що до всіх невластивих їм організаційних функцій додається скорботна енергія, висока тривожність. У такому стані важливо фокусуватися на деталях і взаємодіяти з дітьми.

Я переконана, що, враховуючи різний досвід, ми маємо і можемо створити модель реформи в школі. І потрібно, щоб вона могла бути масштабована і запозичена тими, хто матиме готові алгоритми дії. Це можна зробити, якщо правильно підготувати кадри, слухати їх і те, як вони бачать своє зростання в освіті, якщо спрямовувати інвестиції в освітній простір, формулювати чіткі й зрозумілі постулати розвитку, запозичувати не досвід, а слухати ідеї, бо досвід буде власним.

Мені б хотілося, щоб мами і тата в нашій країні мали змогу обирати для дитини школу з концептом, близьким до їхнього світогляду. Щоб і сім’ї, які поділяють ідеї школи з демократичним устроєм, і сім'ї, які схиляються до школи з підвищеними вимогами до дисципліни та зовнішнього вигляду, знаходили для себе такий заклад освіти в Україні. Важливо, щоб життєві установки батьківства та учнівства підтверджувалися шкільною філософією.

Не менш важливим чинником для формування моделі освіти є взаємодія в колективі. Для школи, в якій я директорка, я обрала траєкторію збереження здорового колективу. Вважаю, що ми, освітянство, маємо прагнути до загального здоров’я, здорової комунікації, позитивного сприйняття світу й оптимістичного погляду на нього. Це означає, що, коли ми здорові, то можемо допомогти тим, кому погано. Але потрібно встояти й при цьому не зупинятися в розвитку. Тому професійне зростання і навчання впродовж життя мають бути можливістю здобувати нові знання, щоб реалізувати себе.

Для мене зміни в освіті – це дуже конкретні речі. Це широке різноманіття шкіл з лаконічним і чітким державним стандартом, який регулює малу частину шкільного життя й змісту освіти. Усе інше формує колектив дітей, батьківства, учительства – за їхнім баченням своєї школи.

Я хочу, щоб школа стала центром маленької громади або великого міста, або центром зосередження зусиль держави на те, щоб відбудовуватися. І для цього нам, освітянству, не потрібно вчити дітей якось по-іншому. Але важливо, щоб наше викладання було якісним, невиснажливим. Такий підхід забезпечить той рівень освіти, на який можна орієнтуватися, який можна запозичити.

Перед початком навчального процесу раджу батьківству дізнатися все, що можна, про той заклад освіти, де навчатиметься дитина. І потрібно готуватися, щоб ставити запитання. Під час розмови з керівництвом і вчительством школи мами й тата мають зрозуміти для себе, чи викликають довіру ці люди, чи будуть вони піклуватися про дитину. Адже комунікація важлива навіть у найтемніші часи.

Ми живемо в хаотичному світі, де є жах війн, кліматичні зміни, пандемія, глобальні проблеми. Водночас у світі є розвиток штучного інтелекту, інновацій, технологічні прориви. Усе це впливає на спосіб життя, появу нових професій, зміни в мисленні суспільства загалом та тих пріоритетів і цінностей, які є визначальними для людства. Тому ще з початкової школи ми маємо навчати дітей вміння адаптуватися до будь-яких змін, адже ніхто не знає, що принесе нам завтрашній день.

Змінювати підхід до навчання потрібно глобально, бо нові вміння та навички мають передавати освітянки й освітяни, які й самі розвиваються і можуть адаптуватися під виклики світу.

Нині важливо залишити позаду застарілі методи, а почати досліджувати нові ідеї, щоб давати раду з викликами сьогоднішнього світу. Рішення, що були ефективними в минулому, не діють тут і тепер. Тож освітянству важливо зустрічатися, щоб ділитися новими ідеями та новими способами мислення.

Крім того, ми маємо величезну проблему із новим поколінням учительок і вчителів. Молодь просто не хоче отримувати цю професію, передавати знання і вчити дітей. Я дуже хвилююся через це, адже, коли я виходила на пенсію, нас, учительок і вчителів мого покоління, було від одного до двох мільйонів у США. При цьому не було молодого покоління, яке б готувалося замінити нас. Я думаю, що це пов’язано зі зміною ставлення до вчительства. Коли я стала вчителькою і казала людям, чим займаюся, усі захоплено вигукували: "Це неймовірно! Яка чудова робота!".

З часом ставлення змінилося. Доволі часто вчительство звинувачують у багатьох проблемах суспільства й освіти. Мами й тата мають уже більше і більше навантаження і, буває, перекладають відповідальність за виховання їхніх дітей на заклад освіти. Та й заробітна плата вчительства за значний обсяг освітньої роботи становить приблизно половину того, що можна отримати на ринку. Освітянки й освітяни не отримують ані поваги, ані належної оплати. Для чого випускницям і випускникам педагогічних вишів іти викладати? Ми втратили відчуття того, що вчительки й вчителі тримають майбутнє у своїх руках. Адже учнівство в їхніх класах – це наше майбутнє.

Тому ми маємо діяти й формувати інший освітній простір, де кожному і кожній буде комфортно, де буде ефективне навчання, повага одні до одних, спільні цінності й довіра, гідна оплата і середовище для розвитку. Вже є багато нових рухів в освіті, які кажуть учительству: "Мрійте про велике і будьте самостійними у своїх класах, спілкуйтеся, співпрацюйте, а потім передавайте владу учнівству". Саме тому ми створили EdCamp, який є дуже потужним рухом. Рушійною силою, яка породила EdCamp, були вчительки і вчителі, які спілкувалися онлайн, здебільшого через твітер або блоги. Але справжня енергія й активізація руху прийшла тоді, коли ті люди з онлайну фактично опинилися в одній кімнаті й мали змогу поспілкуватися віч-на-віч.

Рух EdCamp відкриває новий шлях для вчительства, де є розуміння інших підходів навчання і викладання, можливість розвитку та співпраці. Учительки і вчителі, які до цього мали досвід навчання або роботи в школі, де на будь-яке запитання є лише одна відповідь, яку вона чи він надає учнівству, разом із рухом EdCamp змінюють цей підхід і розуміють, що немає готових правильних відповідей. Едкемпівський формат творить простір і свободу, де освітяни можуть ставити запитання і навчатися одні в одних.

Я думаю, треба дати учнівству зрозуміти, що вони також мають вплив на ситуацію, а вчительству – що ми всі повинні працювати разом. Учительству потрібно навчитися казати учням і ученицям: "Важливо знати факти. Важливо знати свою історію чи науки. Та ми живемо у світі, який дуже швидко змінюється. Тож важливо не просто вивчати дати та імена, а досліджувати, чому ці події сталися, щоб мати змогу зазирнути в майбутнє і, можливо, трохи краще зрозуміти те, що відбувається".

Свобода, яка походить від такого стилю навчання, дає вчительству можливість розвиватися, бути іншими й починати працювати разом з учнівством над розв’язанням проблем.

Я думаю, що ми всі звикли до онлайн-спілкування, але набагато приємніше перебувати в одному просторі, спілкуватися з однодумцями/-мицями і надихатися. Такий людський контакт і співпраця дуже важливі в освіті.

Я переконана, що саме людський контакт веде до змін у класі. Його продукують учительки і вчителі, які піклуються про учнівство набагато більше, ніж про освітню програму. І якщо говорити про те, що технології та інновації замінюють деякі функції людини, то це точно не про освіту. Бо штучний інтелект може допомогти запам’ятати факти, хронологію чи щось подібне. Але він ніколи не зможе подивитися в очі учню чи учениці й зрозуміти, що в них був складний день або тема для вивчення, або побачити, як у дитячих очах запалюється світло, коли вони нарешті щось зрозуміли. І це те, що роблять хороші вчительки і вчителі. Бо, на мою думку, бути хорошим – це про стосунки з кожною окремою особистістю у класі. Ми маємо цього вчитися. 

Пропоную надавати вчительству в школі можливість попрацювати разом, поговорити, створити навчальну програму, просто вчитися одні в одних. Тобто, має бути виділений час у робочому графіку для розвитку власних навичок, тестування нових ідей, адже це дуже важлива частина підтримки вчительства.

Має бути місце, де можна побути наодинці й просто посидіти в тиші. Нам треба міркувати про те, як створити для вчительок і вчителів безпечне місце, пристосоване для зростання і відпочинку, яке може допомогти їм залишатися в професії, ефективно працювати та отримувати задоволення від роботи, а не вигорати.

Дуже важливо бути залученими до процесу навчання дітей на рівні взаємодії та розуміння. Також потрібно співпрацювати з учительством і довіряти їм.

Ми разом маємо знайти способи подолати розрив у спілкуванні закладу освіти й родини, щоб мами і тата могли відчинити двері й сказати: "Ви маєте знання і досвід – приходьте, поділіться з нами своїми ідеями", а школи знайшли б можливість звернутися до батьківства і сказати: "Ось спосіб бути причетними до того, що ваша дитина вивчає в школі, і ви можете допомогти так або так".

Читайте також попередні матеріали спецпроєкту "Переуявлення школи".