Жах вивертав душу назовні. Історія маріупольця, який отримав шанс на нове життя

23-річний маріуполець Микита Леуцький спершу прихистив містян від російських ракет в укритті своєї кав’ярні. А потім, втративши свій заклад та переїхавши до Дніпра, отримав там подарунок долі.

"Я любив життя, любив своє місто, свою родину, свою справу, свою мирну реальність. Тепер я не маю нічого. Ні домівки, ні справи, ні близьких, – розповідає Микита свої думки у перші тижні війни. – А потім нас підтримали у Дніпрі. Це був шанс на життя, на нове життя".

Та перед тим, як цей шанс отримати, чоловік пережив справжнє пекло. Розповідаємо його історію.

Жахи перших бомбардувань

Микита почав займатися бізнесом ще у 19 років. Як він сам каже: відмовляючись від пропозицій юності, будував власне майбутнє та сумлінно працював. Результат наполегливої роботи разом із партнерами – два заклади харчування: кав’ярня та бар.

Утім, 24 лютого щасливе життя обірвалося та розділилося на "до" й "після".

"Перший гучний вибух – снаряд влучив у будинок навпроти нашої кав’ярні. Історичну будівлю в самісінькому середмісті трясе, і ми біжимо у підвал. Піднімається паніка, намагаєшся її заспокоювати, а всередині – хочеш кричати вголос від почуттів", – розповідає Микита Леуцький.

23-річний маріуполець Микита Леуцький

Перші дні від початку війни команда працівників кав’ярні ночувала у підвалі власного закладу разом із друзями та близькими. З кожним днем людей в укритті більшало.

"До нас постійно приходили різні незнайомі з небезпечних районів Маріуполя, сподіваючись на "зелений коридор", якого не існувало. Вони прямували до центру міста, де їх розвертали назад, та вертатися було вже нікуди", – пригадує Микита.

Водночас це були перші дні війни, коли кожен вірив, що все буде добре.

"Одного разу вимкнули електрику на дві доби – це був перший дзвіночок. Потім світло зникло після гучної канонади, і це, на жаль, уже було назавжди. Ми зрозуміли, що все буде набагато важче, ніж здавалося. 5-7 березня – дні, коли над Маріуполем з'явилася авіація. Страх у кожного в очах – приховати неможливо. Немає світла, вимкнули газ та воду. Жах, що це ніколи не скінчиться, почав вивертати душу назовні. Сидячи у підвалі, ми, здається, чекали кінця", – каже Микита.

Читайте також: Тато тепер приходить тільки уві сні: як ірпінські школярі рятувалися від війни

Випробування холодом

А потім у будівлі вибило вікна. Мороз і крижаний вітер умить перетворили укриття на льодову печеру. Люди вирішили чергувати на вході, аби до приміщення не проник ніхто сторонній. Відтак спали по черзі: перша зміна з 23.00 до 03.00, друга – з 03.00 до 07.00.

"Перша зміна. Я сиджу на сходах у підвал. Холодно неймовірно, – пригадує Микита. – Ми завісили ковдрами прохід, та це не рятувало, бо на вулиці мінус. Дослухаєшся до кожного звуку і чекаєш, коли зміна закінчиться, бо дуже хочеш спати. Куртки не знімаєш, бо зараз, як ніколи, боїшся захворіти, адже ліків немає, і хвороба дорівнює смерть".

Чоловік каже, що вранці після чергування, коли від знесили хотілося хоч десь прилягти-притулится, просто не було вільного місця. Тому витриваліші ішли набирати воду: єдині кросівки – мокрі та покриваються льодом, руки від холоду вже не слухаються і перестають розгинатися. А треба ще ж було воду закип’ятити. Тому брали сокиру й рубали дрова. А в небі весь час – ворожі літаки.

"Одного дня, коли мій недосип уже став нормою, але мозок відмовлявся це приймати, почалися галюцинації. Ти дивишся у пітьмі на обличчя товариша – а перед тобою сидить старий чоловік. Струшуєш головою і потім розумієш, що ввижається. Так повторюється майже щоночі. Чергування навчило спати сидячи чи навіть стоячи, просто спершись ліктем на край дверного отвору на виході з підвалу", – додає Микита.

Ось що залишилося від кав'ярні в Маріуполі

Обмаль їжі

Тим часом в укритті стрімко закінчувалися продукти. Адже маріупольці, сподіваючись скоріше встигнути на неіснуючий "зелений коридор", не взяли з собою майже нічого:

"Їжі було небагато, і через деякий час довелося видавати всім половину звичної порції, а згодом навіть і третину. Солодощі здавалися чимось неймовірним і вже нереальним. А якось до нас прийшов мій товариш та приніс з собою пів палки ковбаси. Цей шматок був для нас ніби райська насолода".

Готували їжу на вулиці на вогнищі. Після того поверталися у приміщення, чекали, поки зігріються, знімали взуття і кулаками натирали стопи, аби почати відчувати ноги.

При цьому приготування їжі Микита називає особливим процесом:

"Готуєш, мовчиш і мрієш про те, як обіймаєш найрідніших. Було невимовне бажання готувати сніданок для коханої. Або сидіти зараз у батьківській хаті, яка в цей момент уже зруйнована та вигоріла до тла (але я про це ще не знав), дивитися на маму, яка з любов'ю порається на кухні. Навертаються сльози, але не можна давати слабину".

Сон на столі та гра у шахи

У тому підвалі всі стали справжніми друзями: розповідали одне одному про дитинство, юність, відкривали свої душі, гуртом співали пісень, аби не піддаватися паніці та суму. При цьому ще й знаходили можливість учитись чомусь новому: хтось – грати на гітарі, інший – писати пісні, ще хтось – грати у шахи. І це за умови, що в підвальному приміщенні на 45 квадратів перебувало 35 осіб.

"Стоять столи – на них лягали спати дівчата, а під столи вкладалися хлопці після чергування, – описує Микита. – Далі розташовані дивани – на них "проживали" сусідка з двома дітьми. За ними були з'єднані дві лавки, на котрих спали дідусь і бабуся, що змогли дійти з лівого берега міста, але по дорозі їх обікрали та забрали сумку з речами.

Вони прийшли з однією палицею та кнопочним телефоном у руках. Далі стояв стіл, на якому "жила" дівчина, що прийшла майже пішки до Маріуполя з іншого міста, аби вивезти з пекла власну дитину. Також у підвалі мешкали літні люди, що мали житло у цій будівлі".

Микита Леуцький: "Одного дня, коли мій недосип уже став нормою, але мозок відмовлявся це приймати, почалися галюцинації"

Порятунок із Маріуполя

На 21 день війни до Микити приїхав батько, який також жив у Маріуполі, і розповів, що їхній дім жорстоко обстріляли. Вирішили вибиратися з міста.

"Сідаючи до машини, тато сказав мені, – пригадує Микита, – "Як приїдемо додому, не лякайся – у будинку два трупи". Перше моє питання: "Мама жива?". Відповіддю було "так", і ми поїхали".

На шляху до рідного дому в автомобіль вистрілив танк. Люди дивом змогли врятуватися – батько Микити здав назад за декілька секунд "до". Потім помчав крізь чорний дим уперед, адже дороги назад уже не було. За спинами почули ще й автоматну чергу.

"Чудом залишившись живими та діставшись будинку, де були батьки, я став свідком страшної картини: дім друзів родини зруйновано, як і сотні навколо, – розпвідає хлопець. – Все горить, електричні стовпи та дерева лежать на дорозі, догорають автомобілі та будинки, всюди дроти та військова техніка. Забігши додому, я бачу кров на стінах і підлозі. Спустившись до підвалу будинку, я побачив маму".

Так Микита дізнався, що в будинок потрапило кілька снарядів – уламками скла на місці вбило дитину двох років та її матір. Решту жителів намагалися врятувати, доправивши до найближчої лікарні. Виїжджати потрібно було негайно.

"Ми посадили до машини максимально багато дітей. Повністю прогнувшись, зовсім без вікон звичайний "ланос" вмістив у себе ще декілька людей. Уже на виїзді з Маріуполя нам допомогли та замотали вікна плівкою".

[BANNER1]

Шанс на нове життя

Перш ніж виїхати з атакованого росіянами міста, Микита, його батьки, кохана та друзі пережили майже місяць жахіть. Вони – одні з сотень тисяч маріупольців, які мусили залишити рідний край через путінську агресію. І кожен із них стикнувся з проблемою: як і де знайти нове житло.

Комусь допомогла влада, хтось – їхав до знайомих, а хтось – звернувся по допомогу до волонтерів. Зокрема, шукати безкоштовний прихисток допомагає сайт Прихисток. Тут кожен небайдужий може запропонувати свою оселю переселенцям. Так само кожен переселенець може розмістити своє оголошення про пошук житла.

Наш герой знайшов собі житло у Дніпрі не відразу – деякий час мешкав у знайомих. Сидіти без діла не зміг – пішов допомагати у волонтерський центр: розвантажувати ящики з продуктами та готувати їжу для таких самих переселенців, як і сам.

"Волонтерським центром слугував ресторан, який припинив функціонувати з початком війни. Одного разу за вечерею там ми познайомилися з людиною – він був військовим. Ми розповіли йому свою історію: як мали свої кав’ярні в Маріуполі і як втратили їх, залишились без копійки в кишені. Вислухавши нас, цей чоловік підвівся та сказав: "Працюйте тут!". Виявилося, це був Андрій – власник ресторану: 24 лютого чоловік пішов на фронт, а заклад віддав під волонтерську допомогу", – переповідає Микита.

Так Микита Леуцький та його команда стали розвивати піцерію First Wave. Після цього щедрого та несподіваного шансу на нове життя у новому місті маріупольці активно підтримують ЗСУ: організовують у ресторані івенти, а кошти спрямовують військовим. Також у закладі можна "підвісити" піцу – і її доставлять захисникам.

Новий заклад Леуцького в Дніпрі

"Кожного з нас війна всередині розірвала на мільйони шматочків. Проте не можна здаватися, потрібно йти вперед! Тож підтримуймо одне одного і чекаємо на перемогу!" – додає Микита.

***

На сайті Прихисток небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток в будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць. Зараз на сайті близько 16 тисяч оголошень. Сторінку перекладено 40 мовами.

Вікторія Ярижко, спеціально для УП. Життя