"Біжимо, доню, з усіх сил. А поплачемо потім". Історія порятунку родини відразу з двох окупованих міст

Фото цієї українки з дитиною облетіло весь світ: Катерина Титова тікає під вибухами російських снарядів, тягнучи за собою 5-річну донечку в сльозах. Історичну світлину зробили фотокореспонденти британського видання The Sun. Підпис: "Рятувати своє життя".

"Біжимо, доню, біжимо з усіх сил. А поплачемо потім", – так говорила Катерина своїй дівчинці, коли та вже ридала та падала від безсилля й жаху.

Згодом російські ненависники понаписують у соцмережах, ніби те фото – "зрежисована постановка". І одночасно з тим, як вони розмножували тези кремлівської пропаганди, путінські війська рівняли з землею місто, з якого тікала та жінка з дитиною, а з нею – ще сотні людей. Це місто Гостомель Київської області.

Розповідаємо історію їхньої сім'ї.

Катерина Титова з донькою на обкладинці The Sun

Знищення "Мрії"

Гостомель прийняв на себе одну з найважливіших битв за Київ. Головною ціллю росіян був аеродром "Антонов", який знаходиться поруч із містечком. У перший же день повномасштабного вторгнення туди прилетіли десятки російських вертольотів та висадили десант.

Надвечір ЗСУ відбили аеропорт, але наступного дня російські війська завдали другої атаки і таки зайняли летовище. Під час авіабомбардування загарбники знищили найбільший у світі український літак – "Мрію".

"25 лютого я побачила у вікно, як нашою вулицею рухається російська військова техніка. Я завмерла. Мною опанував жах: бо ця колона їде у тебе перед очима повз твій будинок, а ти нічого не можеш вдіяти. Ти просто стоїш, ніби той ховрах посеред поля, і все. А вони їдуть. Надвечір стало відомо, що росіяни окупували таунхауси біля траси: виганяли звідти людей, перекидали їхні речі і сиділи там.

Як з’ясувалося потім, це були спецпризначенці, які їхали в Київ, аби розганяти протести мирного населення. Після звільнення Гостомеля валялася їхня форма, на якій була вибита абревіатура СОБР. Також залишилися ящики, наповнені світлошумовими гранатами, протигази, та металеві щити", – розповіла Катерина Титова.

Сім'я Титових

27 лютого ЗСУ завдали удару по аеропорту, щоби зробити його непридатним для використання ворогами. Коли бій завершився і все трохи стихло, наступного дня жінка разом із чоловіком вийшли озирнутися навколо.

"Те, що ми побачили, ввело мене в ступор, я досі не можу забути того жаху. В перші дні росіяни стали біля супермаркету на перехресті. Поряд – траса, якою люди намагалися виїхати з Гостомеля. І росіяни ховалися в кущах біля магазину і – уявіть – шість годин поспіль розстрілювали цивільних з автоматів.

Ми бачили автівки, які були розстріляні впритул. У мене досі перед очима той зелений "Жигуль" біля дороги: у нього був кульовий отвір на місці, де сидить пасажир, і навкруги отвору була величезна червона пляма", – пригадує жахіття гостомельчанка.

"Також бачили три тіла, які лежали на дорозі біля перехрестя. Саме їхала швидка, ми зупинили та сказали їм, де шукати тіла. Ще був чоловік, якого застрелили просто через те, що він був одягнений у камуфляжну курточку, в якій наші люди на рибалку ходять. І він лежав з діркою у скроні. При цьому наші захисники намагалися піклуватися навіть уже про загиблих цивільних: їм прикривали тіла або голову, навіть клали шматочок хліба поруч, аби якось вшанувати", – каже Катерина.

Крім цього, на вулицях стояли десятки машин, які були розстріляні або згорілі. Щоб урятувати поранених, лікарі, попри складне становище, приїжджали і витягували людей з потрощених автівок.

"Одну машину ми побачили з відчиненими дверима. У ній були двоє – хлопець і дівчина. Мертві. Повністю скривавлені, розстріляні майже впритул. Це була закохана пара двадцятирічного віку. Мріяли одружитися незабаром. Хотіли втекти і не втекли. Я ще довго приходила до тями. Бо лише сама думка, що твоя дитина десь їде, ти знаєш що там стріляють, а потім дитина просто не виходить на зв'язок день, два, три... А потім виявляється, що вже й не вийде ніколи", – переповідає жінка.

Сім'я ховалася у підвалі

Бої за Гостомель

Третього березня родина Титових побачила поруч зі своїм будинком військових – українських, на щастя. Виявилося, вони будують захисну лінію, аби не пустити велику групу росіян на Київ.

Допомагати бійцям одразу долучилися місцеві: хтось притягнув бочку для барикади, хтось – лавку, хтось – баки. Так згуртувавшись, за 15 хвилин вибудували оборонну лінію. А вночі почався бій. Катерина, її чоловік Олександр, 10-річний син та 5-річна донька заховалася в підвалі власного будинку.

Тієї ночі сили оборони Гостомеля розбили росіян. Уранці вийшовши з укриття, Титові побачили постріляні БТРи, танки і багато трупів окупантів. Та перепочити українські бійці не встигли: на місто насувалася чергова група загарбників, і наші почали готуватися до нової битви. А Титовим порадили рятуватися якнайшвидше.

Проте вони не встигли – росіяни почали наступний раунд бою. Тому родина знову заховалася в підвалі та сиділа там під гуркіт пострілів і вибухів, які відбувалися просто впритул до їхньої оселі.

"Гупало з неймовірною силою: під нами буквально колихалася земля, все гойдалося, ніби ми сиділи на воді. І так довго битва тривала, що наша доня не втрималась, обмочилась. Коли трохи стихло, чоловік підхопив малу і побіг у будинок, аби помити її та перевдягти. І тут – черговий прильот. І от уявіть: чоловік буквально за три секунди до вибуху якраз підбігає до підвалу, малу над люком тримає. І я кричу: "Кидай!" Ніби відчувала, що зараз бахне. І він кидає малу мені в руки. Ми з нею падаємо на спини, чоловік падає за нами. І в цей момент – ГАХ. Минає хвилин три, Саша каже: я нічого не чую, мене оглушило. От такої сили була хвиля", – пригадує Катерина.

А під час іншого потужного вибуху родина почула, як задзеленчало бите скло, падає цегла, посипалася штукатурка. Було зрозуміло, що снаряд прилетів у будинок. Стіни в ньому вціліли, проте вилетіли вікна, двері, пошкоджено дах. І вирватися з цього пекла, здавалося, неможливо, бо прильоти були кожні 10-15 хвилин. Врешті, Титові таки вичекали паузу в півгодини і вирушили.

Пошкоджений будинок Титових

Порятунок із Гостомеля

Збиралися похапцем, адже розуміли, що російський снаряд може знову прилетіти щосекунди. А вийшовши з будинку, родина була шокована побаченим.

"Відкриваємо калітку і просто потрапляємо у якийсь голівудський екшн, тільки вживу. Перед нашою каліткою – окопи, а в окопах – тіла наших хлопців… Валялися автомати, кулемети, з яких уже не було кому стріляти… Далі бачимо велетенський стовп полум’я метрів п'ять заввишки: снаряд влучив просто в газову трубу. І цей вогневий бур б’є на всю свою міць з-під землі. Стоїть страшенний гул, навколо все димить, горить, бахкає", – розповідає жінка.

Спершу родина планувала бігти через перехрестя на територію склозаводу: там було укриття, де ховалося багато людей. Але Титові усвідомили, що живими вони дорогу просто не перебіжать: росіяни їх миттю розстріляють. Тому за секунду вирішили тікати до кумів. Однак іронія долі в тому, що куми мешкали… в Бучі. А через відсутність зв’язку Титові не знали, що в Бучі пекло не менше, ніж у Гостомелі. Тобто тікали з однієї пастки в іншу.

До Бучі від Гостомеля – близько шести кілометрів. Дістатися до неї на той момент можна було лише двориками, через будівництво, лісом, тишком-нишком, не потрапляючи нікому на очі. Так, подолавши шлях у кілька годин, гостомельці дісталася до кумів четвертого березня. Та прибігши, побачили плачевну картину: російські вояки, танки, БТРи. Було зрозуміло, що краще не буде, ставатиме тільки гірше. При цьому тікати з окупованої Бучі було вкрай небезпечно.

"Одна родина намагалася виїхати автомобілем, його обстріляли з автомата. Поранили маму і її 4-річну донечку. Їх врятувала лікарка, яка сиділа в підвалі наших кумів, і надала постраждалим допомогу", – розповідає жахіття Бучі Катерина.

"А ввечері п'ятого числа у двері постукали дві незнайомі жінки: перелякані дуже, просили допомоги. Виявилося, їхній родич стояв на зупинці, повертався додому від сестри, нікого не чіпав. Поряд проїжджав російський БТР, на ньому сиділи окупати.

Зупинились, повернули зброю в бік чоловіка на зупинці і дали автоматну чергу йому по ногах. І поїхали далі. Дядько лишився живий, але з простреленими ногами. І от ці жінки удвох тягли його кілька годин додому. "Швидка" не могла приїхати, казали, що їх розстріляють. На щастя, допомогти зголосилася знайома лікарка. Просто героїчна жінка: вона й пологи приймала під час окупації, і дядька цього пораненого буквально відвоювала у смерті", – розказує Катерина Титова.

Катериан Титова

Втеча з пастки №2

Все вказувало на те, що вибратися з Бучі є шанси тільки такими шляхами, де не сидять росіяни і не їздить їхня техніка: тобто йти треба було лісами, полями, ярами.

Вирушили рано вранці шостого березня: спершу пішла родина Титових, а через 15 хвилин – їхні куми: розділилися, щоб не привертати уваги великою компанією. Їм треба було подолати шлях у 14 кілометрів: через Ірпінь на Романівку, звідки автобуси відвозили людей на Київ. За кілька годин шляху біля родини зупинився мікроавтобус.

"Водій питає: "Куди?" Відповідаємо: "На Романівку". Він виходить і каже: "Якщо залізете – підвезу". Відкриває багажне відділення, а там… усе повністю забито людьми мало не в два ряди. І ще й нас туди четверо з рюкзаками втрамбувалося. Приїжджаємо до ірпінського мосту – а його немає, лише залишки. А на залишках – десятки постріляних машин. Як дістатися на ту сторону? Спускаємось донизу, там навалені якісь дошки: вузенькі, стирчать у різні боки. Тут же під мостом покинуті валізи та дитячі візки. Лежить перевернута автівка. І так ми по цих дошках вервечкою людей обережно перетнули річку.

На тому березі нас зустрів боєць, який роз'яснив, як діяти далі: ми повинні були бігти по одній стороні дороги вздовж високого забору. Навкруги стріляють, тому бігти потрібно було швидко і без зупинок. І ми побігли – десятки людей. І тут поруч прилітає снаряд. Бабах! І весь ланцюг людей падає на землю... Добре, що паркан був бетонний, певно, це нас і врятувало. Лежимо, і я чую голос свого чоловіка, який каже: "Молодці, а тепер піднімаємось і погнали". Так усі підвелись і далі побігли. А це і жінки з малюками, і старенькі люди. Моя мала вже дуже плаче виснажена. А я їй кажу: "Біжимо, доню, біжимо з усіх сил. А поплачемо потім". І вона просто біжить і реве, я її тягну, а поруч син старший".

Саме цю мить і зафіксували фотокореспонденти британської газети The Sun, а фото опинилося на першій шпальті та стало історичним.

Так Титові добігли до автобуса, і він за лічені хвилини, зі швидкістю мало не спорткара на "Формулі-1", доправив їх до Києва. На кілька днів родина знайшла прихисток у знайомих. А далі вирушили до Вінниці, де прожили до моменту, коли стало можна повертатися до звільненого Гостомеля.

Катерина – ювелір

Вороття додому

Катерина – ювелір. Повернувшись у травні до рідного будинку, жінка побачила розтрощену майстерню. Вона знаходилася на другому поверсі дому, і внаслідок вибуху зруйнувалася повністю задня стіна та весь дах. Також у домі покрутило як консервну банку двері та повністю винесло шість вікон: бите скло вигрібали кілька днів. Відбудувати оселю родині допомогли друзі та знайомі: хтось – грошима, хтось – будматеріалами та живою силою. Майстерню відновили лише в листопаді.

"Виготовлення прикрас – своєрідна терапія для мене. Це така штука, через яку я можу щось заявити. Займатися ювеліркою почала 2010-го року, ще коли жила в Донецьку. На той момент я мала освіту психолога і вже працювала за фахом. Але зрозуміла, що то не моє заняття. Тому вивчилась іще й на ювеліра", – розповідає Катерина Титова.

Прикраси, які Титова почала виготовляти під час війни

Свою першу прикрасу на воєнну тематику жінка зробила, перебуваючи в евакуації у Вінниці.

Кулон "Півник із Бородянки", на звороті напис"Вистоїмо"

"Процес відбувається так: спочатку виготовляється модель із воску. Найдрібніші деталі виконуються під мікроскопом. Потім воскову модель відливають у металі, який потім потрібно філігранно підрізати та шліфувати. Найпершими зробила кулони у вигляді острова Зміїного: їх я роздарувала нашим воїнам-захисникам. А потім створила кулони "Півник із Бородянки" – на звороті дала напис:"Вистоїмо", бо цей півник – це символ віри в нашу силу.

Третім з'явився пес Патрон. А далі – вже ціла серія воєнних прикрас: і бавовна, і літера "Ї", і моя улюблена – сталеві яйця.. Я усвідомлюю, що такі прикраси – як відгуки часу: бо колись чиясь онука чи онук знайде в шкатулці своєї баби і запитає: "А що це за півник?" І баба розкаже щемливу і реальну історію про війну, про півника, який вцілів на шафці після обстрілу, і про те, як ми вистояли", – розповідає Катерина Титова.

Прикраса "сталеві яйця", яку створила Титова

На сайті Прихисток небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток в будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць. Зараз на сайті близько 16 тисяч оголошень. Сторінку перекладено 40 мовами.

Вікторія Ярижко, спеціально для "УП. Життя"